Але ніяк не вдається дізнатися, хто ті білі, котрі ними керують. Кажуть, їх двоє чи троє.
– Один з них повинен бути горянином, доне Хуліо, – докинув Фабіо Куеста. – Так нам сказали ачуали, які трохи розмовляють на кечуа.
– Хоча ти й не хочеш визнати, але тобі щастило, Фусіє, – зробив висновок Акіліно. – Тебе жодного разу так і не схопили. Коли б не це лихо, ти міг би провести решту життя на острові.
– Спасибі уамбісам, – сказав Фусія. – Окрім тебе, вони мені допомогли найбільше. Але ж ти бачиш, як я їм віддячив.
– Було багато. причин, чому ані їм, ані тобі не випадало залишатися на острові, – мовив Акіліно. – Ну й дивак ти, Фусіє. Жалкуєш, що покинув Пантачу й уамбісів, а ось твої брудні справи не здаються тобі жахливими.
Це також було належним чином підтверджено, доне Хуліо; закупівля каучуку в цьому районі не знизилась, а в Багуа навіть зросла, незважаючи на те, що тубільці не продавали й половини того, що раніше. Річ у тім, що бандити дуже спритні, знаєте, сеньйоре, що вони робили? Збували свою здобич, без сумніву, через посередництво третіх осіб. Чому б їм не віддати каучук за безцінь, якщо він їм узагалі нічого не коштував? Ні, ні, адміністрація іпотечного банку не помітила жодних нових облич, постачальники були ті ж самі. Ошуканці дуже добре робили свою справу, без ризику. Мабуть, вони знайшли двох-трьох скупників, які брали в них крадене по низьких цінах і потім продавали банку, а оскільки їх знають, як скупників, то викрити їх дуже важко.
– Чи варто було ризикувати задля такого малого зиску? – спитав Акіліно. – Правду кажучи, я не думаю, Фусіє.
– Іншого виходу я не мав, – сказав Фусія. – Я не міг працювати, як інші, бо їм поліція не наступала на п'яти, а мені доводилось хапатися за ту справу, що йшла до рук.
– Коли, бувало, зі мною починали розмову про тебе, мене холодний піт проймав, – мовив Акіліно. – Якби чунчі тебе спіймали, добром би це не закінчилось. А ще гірше було б, якби тебе спіймали скупники. Не знаю, хто більше гострив на тебе кігті.
– Скажи мені одну річ, старий, як чоловік чоловікові, – попросив Фусія. – Зараз можеш бути зі мною щирий. Ти ніколи не привласнював собі дещицю?
– Ані сентаво, – запевнив Акіліно. – Слово честі християнина.
– Це щось таке, чого я не розумію, старий, – здивувався Фусія. – Знаю, що не дуриш мене, але це не вміщається в голові. Я б такого для тебе не зробив.
– Ясна річ, – сказав Акіліно. – Ти обібрав би мене до нитки.
– Ми подали заяви в усі поліцейські комісаріати району, – вів далі доктор Портільйо. – Але це однаково, що нічого. Сідай на літак і лети до Ліми, Хуліо, нехай втручається військо. Це їх настрашить.
– Полковник сказав, що охоче допоможе, – докинув Фабіо Куеста. – Чекає лише наказу. А я в Санта-Марія де Ньєві також зроблю все, що від мене залежить. До речі, доне Хуліо, всі про вас згадують з великою приємністю.
– Чому ти перестав гребти? – спитав Фусія. – Ще не стемніло.
– Бо втомився, – відповів Акіліно. – Тут на цьому бережку й поспимо. А зрештою поглянь на небо. Ось-ось почне лити.
На північній околиці міста є маленький сквер. Він дуже старий, свого часу були там поліровані лави з блискучим окуттям. У затінку, який падав від струнких ріжкових дерев, ховалися від вранішньої спеки дідусі й бабусі, дивлячись на дітей, що ганяли довкола фонтана: кам'яного басейну з фігурою жінки в центрі. З волосся жінки, яка стояла навшпиньках, піднісши руки, немовби для злету, струмувала вода. Тепер лави поламались, басейн порожній, у прекрасної жінки обличчя розтяте шрамом, а дерева, всихаючи, скривились і хиляться до землі.
Сюди приходила бавитись Антонія, коли родина Кірогів приїжджала до міста. Жили вони в гасієнді "Ла Уака", яка стояла біля підніжжя гір і була одна з найбільших у П'юрі. Двічі на рік, на різдво і на червневе храмове свято, Кіроги приїжджали до міста, зупиняючись у цегляному будинку, що височів на розі того скверу, нині названого їхнім ім'ям. Дон Роберто мав аристократичні манери і пишні вуса, які він злегка прикушував, коли з кимось розмовляв. Місцеве безжалісне сонце пощадило обличчя доньї Лусії, блідої, худорлявої, дуже набожної жінки: вона власноручно плела вінки з квітів, які потім складала на ноші зі статуєю божої матері, коли хресний хід затримувався біля дверей її будинку. У різдвяну ніч Кіроги влаштовували бал, де бували присутні численні шановані городяни. Усі гості отримували подарунки, а опівночі з вікон будинку спадала справжня злива дрібних монет, призначених для жебраків та волоцюг, які товпилися на вулиці. Кіроги, вбрані у чорне, брали участь у процесії впродовж чотирьох довгих годин, обходячи всі дільниці та передмістя. Тримаючи Антонію за руку, вони тихенько робили їй зауваження, коли вона забувала про літанії. Під час свого перебування у місті Антонія з'являлася в сквері дуже рано й разом з дітьми гралася в злодіїв та поліцейських, у фанти, вилазила на дерева, кидала грудками у кам'яну жінку або купалася у фонтані, гола, немов рибка.
Хто була та дівчинка й навіщо Кіроги опікувалися нею? Привезли її якогось року в червні з гасієнди "Ла Уака", вона ще не вміла тоді розмовляти, і дон Роберто розповів історію, яка не всім здавалася правдивою. Однієї ночі собаки почали вити, а коли він, стривожений, вийшов до передпокою, то знайшов на підлозі дівчинку, загорнуту в ковдру. Кіроги не мали дітей, а скнари-родичі радили віддати дитину до притулку, інші виказали бажання взяти її на виховання. Але донья Лусія та дон Роберто не скористалися ані з тих порад, ані з тих пропозицій і знехтували пересудами. Якось під час гри в карти у П'юранському клубі дон Роберто, немовби знічев'я, повідомив присутніх, що має намір записати Антонію прийомною донькою.
Але до узаконення не дійшло, оскільки в кінці того року Кіроги не приїхали до П'юри. Жодного разу так ще не траплялося. Побоюючись якогось лиха, двадцять п'ятого грудня загін вершників вирушив північною дорогою на пошуки.
Їх знайшли за сто кілометрів від міста, там, де пісок засипає всі сліди, де панує лише запустіння та спека. Бандити по-звірячому вбили їх, забрали одяг, коней, речі; двоє слуг також лежали мертві з загниваючими ранами, у яких роїлися черви. Голі трупи розкладалися на сонці, і вершники змушені були пострілами відігнати аурів – яструбів, які дзьобали дівчинку. Тоді вони побачили, що Антонія ще жива.
"Як це сталося? – запитували один одного городяни. – Як вона могла вижити, якщо їй вирвали язика й викололи очі?"
"Важко сказати, – відповідав доктор Педро Севальйос, заклопотано хитаючи головою. – Може, сонце й пісок сприяли затягненню ран і зупинили кровотечу".
"Провидіння, – твердив отець Гарсія. – Несповідима воля божа".
"Ігуана її облизала, – казали чаклуни. – Зелена слина цих ящірок не лише запобігає викидню, але й висушує рани".
Убивць не спіймали. Найкращі вершники об'їздили пустелю, наймайстерніші слідопити обшукали ліси, печери, дійшли навіть до самих гір Айябаки, але не знайшли їх. Префект, жандармерія, солдати організовували численні експедиції, котрі прочесали найвіддаленіші селища й хутори. Усе було намарне.
В день похорону городяни вийшли на вулиці, щоб приєднатися до жалобної процесії, яка витяглася за трунами Кірогів. Балкони заможних людей були затягнуті чорним крепом, а в похованні взяли участь і єпископ, і представники влади. Звістка про трагедію Кірогів рознеслася по всьому департаменту, і пам'ять про неї довго зберігалася в оповідках манганів та гальїнасерців.
"Ла Уаку" було розподілено поміж численними родичами дона Роберто та доньї Лусії. Коли Антонія вийшла з лікарні, їй дала притулок одна з праль Гальїнасери – Хуана Баура, яка служила в Кірогів. Коли дівчинка з'являлася на Пласа де Армас з простягнутою перед себе лозиною, щоб вберегтися від перешкод, жінки гладили її по голові, обдаровували солодощами, чоловіки садовили на коня, катали по вулиці Малекон. А коли вона одного разу захворіла, Чапіро Семінаріо та інші поміщики, які саме пиячили у "Північній зірці", змусили міський оркестр, щоб він пішов з ними до Гальїнасери і заграв вечірню зорю перед халупою Хуани Баури. У дні хресних ходів Антонія йшла відразу за ношами у товаристві двох-трьох охочих, які оберігали її від тісняви. Дівчинка мала лагідний, меланхолійний вираз обличчя, який усіх зворушував.
Вони вже побачили нас, пане капітан, – капрал Роберто Дельгадо показує на вершечок урвища, – вже побігли сказати своїм. Човни пристають один за одним до берега, одинадцять солдатів вискакують на землю, двоє прив'язують човни до камінних брил, Хуліо Реатегі ковтає з фляжки, капітан Артеміо Кірога знімає сорочку, викручує її, спина й плечі мокрі від поту, – доне Хуліо, зараз розтану від цієї клятої спеки. Хмара москітів оточує ватагу, а згори долинає собачий гавкіт, – о, вже йдуть, пане капітан, погляньте вгору. Усі підводять голови: хмари пилу й безліч голів з'являються над урвищем. Деякі постаті зіслизують додолу піщаним схилом, а біля ніг уракусів стрибають пси з вишкіреними іклами, заходячись гавкотом. Хуліо Реатегі звертається до солдатів: ну, помахайте їм, а ви, капрале, нагніть голову, станьте позаду, щоб вони вас не впізнали. І капрал Роберто Дельгадо: так, сеньйоре губернатор, я вже побачив його, він там, це Хум, пане капітан. Солдати махають руками, дехто навіть усміхається. На схилі з'являється щораз більше уракусів. Жестикулюючи й лементуючи, вони з'їжджають додолу на сідницях, жінки верещать найдужче, а капітан: чи не піти їм назустріч, доне Хуліо, бо ще втнуть що-небудь. Ні в якому разі, капітане, хіба ви не бачите, як вони радісно спускаються, я добре їх знаю, з ними найважливіше – це витримка, нехай буде, як є; капрале, котрий з них Хум? Той, попереду, сеньйоре, з піднесеною рукою. А Хуліо Реатегі: увага, капітане, зараз вони кинуться навсебіч, мов кози, пильнуйте, щоб не повтікали, особливо пильнуйте Хума. Товплячись на краю урвища, на вузькій смужці осипу, збуджені, як і їхні пси, що стрибають, махаючи хвостами і гавкають, уракуси дивляться на експедицію, вказують на солдатів пальцями, шепочуться. До змішаного запаху дерев, землі й річки долучається запах людських тіл, вкритих татуюванням.