Від надміру почуттів вона ладна була кинутися йому на шию, але щось відвернуло його увагу: він увійшов до спальні й попрямував до ванної. І тоді Розмері теж почула: дедалі голосніший нелюдський крик проривався крізь замкові щілини й шпарини дверей, наповнюючи жахом кімнати.
Подумавши, що Ніколь упала у ванні і забилася, Розмері подалася слідом за Діком. Та перше ніж він відштовхнув її й заслонив собою двері, вона встигла побачити щось зовсім інше.
Ніколь стояла навколішки перед ванною і, розгойдуючись з боку в бік, кричала:
— Ти, знову ти! Ти й сюди прийшов — і тут мені вже не можна побути на самоті — прийшов і приніс закривавлене покривало! Давай я загорнуся в нього, будь ласка, мені не соромно, давай!... У нас на Цюріхському озері був маскарад на перше квітня, на День дурнів, і всі дурні там зібралися, я хотіла прийти, загорнувшись у покривало, але мені не дозволили...
— Заспокойся!
— ...я тоді сховалася у ванній, а мені принесли доміно й звеліли надягти його. Я й надягла, бо що мала робити?
— Отямся, Ніколь!
— Я не сподівалася, що ти покохаєш мене, я знала, що вже пізно. Тільки не заходь до ванної, до єдиного місця, де я можу побути на самоті, не носи мені закривавлених покривал і не вимагай, щоб я їх прала.
— Отямся. Встань...
Розмері з вітальні почула, як грюкнули двері ванної. Вона вся трусилася; тепер вона знала, що побачила Вайолет Маккіско у ванній на віллі "Діана". Задзвонив телефон, вона зняла трубку й мало не скрикнула від радості, почувши голос Колліса Клея; він дзвонив до неї в номер, а потім здогадався подзвонити сюди. Вона попросила його піднятися нагору й почекати, поки вона надягне капелюшок,— їй страшно було самій заходити до своєї кімнати.
КНИГА ДРУГА
I
Навесні 1917 року, коли доктор Річард Дайвер уперше приїхав до Цюріха, йому було двадцять шість років — чудовий вік, найкраща доба парубоцтва, для Діка не потьмарена навіть тим, що в світі точилася війна, бо він уже тоді являв собою надто велику цінність, надто значне капіталовкладення, щоб пускати його на гарматне м’ясо. Згодом, через багато років, йому почало здаватися, що і в затишку швейцарських курортів він жертвував собою; а втім, він так і не утвердився в цій думці, а тоді, в 1917-му, тільки сміявся й ніяково казав, що особисто його війна оминула. До Цюріха він прибув за наказом начальства — закінчити освіту й здобути вчений ступінь.
Швейцарія була островом, який з одного боку омивали буремні хвилі, що набігали з Горіції, а з другого — водоверті, що народжувалися на Соммі та Ені. В той час здавалося, що серед іноземців, якими кишіли кантони, більше підозрілих осіб, ніж справжніх хворих, але тут можливі були тільки припущення, бо типи, що перешіптувалися в темних закутках бернських та женевських кафе, могли бути й скупниками діамантів чи комівояжерами. Проте всі добре бачили, як між прозорими Невшательським та Баденським озерами зустрічаються й розминаються довжелезні поїзди, набиті сліпими й безногими, смертельно покаліченими обрубками людей. На стінах пивниць і у вітринах магазинів ще висіли яскраві плакати 1914 року, що засвідчували готовність швейцарців захищати свої кордони: воїни, молоді й старі, люто дивилися з висоти гір на примарні орди французів та німців. Ці плакати мали надихати швейцарців, нагадуючи їм про те, що й вони нюхали якщо не порох, то чад ура-патріотизму перших днів війни. Різанина тривала, плакати вицвітали, і коли Сполучені Штати встряли у війну, нікого це не здивувало так, як європейську сестру заокеанської республіки.
Доктор Дайвер на той час уже встиг побачити війну здалеку: 1914 року він навчався в Оксфорді як родсівський стипендіат від штату Коннектікут. Повернувшись на батьківщину, він через рік завершив навчання в університеті Джона Гопкінса, а 1916 року, гнаний страхом, що великий Фрейд може загинути від авіаційної бомби, подався до Відня. Життя вже й тоді ледь жевріло в тому місті, але Дік спромігся роздобути трохи вугілля й гасу — досить для того, щоб, сидячи в кімнатці на Даменштіфтгассе, писати статті, які він потім знищив, а через деякий час відновив з пам’яті й поклав в основу книжки, що вийшла в Цюріху 1920 року.
В житті кожного з нас є пора, яку ми згадуємо з особливою любов’ю, пора героїчних звершень, і саме таким був той час для Діка Дайвера. Тоді він ще не здогадувався про силу власного магнетизму і вважав, що взаємна симпатія і приязнь є основою стосунків у кожному здоровому людському товаристві. Ще в Нью-Хейвені хтось якось назвав його Щасливець Дік, і це прізвисько запам’яталося йому.
— Ти щасливець, Діку, щасливець,— мурмотів він собі під ніс, кружляючи по кімнаті в останніх відсвітах каміна.— Ти знайшов-таки те, що треба, друже. Ніхто не знав, де треба шукати, а ти прийшов і знайшов.
На початку 1917 року, коли з вугіллям стало зовсім сутужно, Дік почав опалювати кімнату підручниками — їх у нього зібралося не менше сотні; та щоразу, кидаючи підручник у камін, він відчував радісне піднесення, бо знав, що увібрав у себе зміст тієї книжки і навіть через п’ять років зміг би скласти її конспект, якщо на той час вона ще буде чогось варта. Коли килимок з підлоги, накинутий на плечі, вже не рятував від холоду, він сідав перед каміном і спалював підручники з тією безтурботністю вченого, яка найбільш близька до райського блаженства, безтурботністю, що, однак, як ми побачимо далі, скоро мала скінчитися.
А поки що йому гріх було б нарікати на життя — неабиякою мірою завдяки здоров’ю, загартованому вправами в спортивному залі Нью-Хейвена та купанням у зимовому Дунаї. В кімнаті він мешкав з Елкінсом, другим секретарем посольства; іноді до них навідувалися дві гарненькі дівчини — гостини ці зводилися, проте, до чаювання, так само як і його нечасті візити до посольства. Спілкування з Едом Елкінсом уперше примусило його засумніватися в глибині власних розумових процесів; йому здавалося часом, що вони не так уже й відрізняються від тих, що точаться в голові Елкінса, Елкінса, який міг назвати всіх захисників нью-хейвенської футбольної команди за останні тридцять років.
"А Щасливцеві Діку ніяк не можна бути таким-от самовдоволеним піжоном; цілісність вдачі йому протипоказана, він повинен мати якусь щербину. І треба, щоб саме життя лишило на ньому рубці; хвороба, чи нещасливе кохання, чи комплекс неповноцінності — це все не те, хоч і непогано було б попрацювати над собою і наново вимурувати зруйновану частину будівлі так, щоб вона стала ще кращою".
Він кепкував із себе, за такі розумування, називав їх гучними фразами й "американськими витребеньками" — бо вважав марнослів’я, не підкріплене працею мозку, суто американською рисою. Але він добре розумів, що цілісність його вдачі пояснюється тільки браком життєвого досвіду.
"Одного тільки можу тобі побажати, дитино моя,— каже фея Чорна Паличка в "Троянді й каблучці" Теккерея,— трошки нещастя".
А іноді він спростовував власні аргументи: "Чи ж я винен, що Піт Лівінгстон того дня сховався в роздягальні і всі ми ноги виходили, шукаючи його, але так і не знайшли? І стипендію одержав я, хоч і не мріяв про неї, бо не мав ніяких знайомств. Піт був найкращою кандидатурою, його висунули цілком заслужено, і не він, а я мав тоді ховатися в роздягальні. Може, я й сховався б, якби міг подумати, що маю бодай якісь шанси. А втім, Мерсер недаремно внадився до мене того останнього місяця. Його відвідини означали, що і в мене є шанси, і я це знав. І був би останнім дурнем, якби сам усе зіпсував, вигадавши собі якийсь "комплекс".
Після лекцій він не раз обговорював це питання з одним молодим інтелектуалом з Румунії, і той його заспокоював: "Чи може хтось довести, що "комплекс" у сучасному розумінні цього слова був у Гете чи, скажімо, в такої людини, як Юнг? Ти не філософ-романтик, ти вчений. Для тебе головне — пам’ять, наполегливість, завзяття і передусім — здоровий глузд. Невміння правильно оцінювати свої можливості — ось що може тобі зашкодити в майбутньому. Один мій знайомий два роки згайнував, щоб вивчити мозок панцерника, сподіваючись, що врешті-решт знатиме про мозок панцерника більше, ніж будь-хто. Я з ним сперечався, переконував, що він, по суті, не розсуває межі людських знань, що вибір його надто довільний. І що б ти думав? Коли він, нарешті, послав свою працю до одного медичного журналу, йому її повернули, бо вже підготували до друку статтю іншого автора на ту саму тему".
Коли Дік приїхав до Цюріха, його ахіллесових п’ят не вистачило б стонозі, та все ж їх було задосить: це були ілюзії вічної сили й вічного здоров’я і наївна віра в природжену доброту людини — ілюзії цілого народу, брехня багатьох поколінь матерів, які присипляли своїх дітей байками, ніби надворі вовків немає, хоч вовки вили під вікнами їхніх хатин.
Разом з дипломом Дік одержав наказ їхати у Францію, в Бар-сюр-Об, де саме формувався неврологічний госпіталь. Там, щоправда, його чекало розчарування: на своїй посаді він мав не стільки лікувати, скільки адмініструвати. А втім, у нього лишалося досить часу, щоб скласти короткий підручник і зібрати матеріал для ще однієї книжки. Навесні 1919 року він демобілізувався й повернувся до Цюріха.
Сказане вище схоже на початок біографії, з якого ще не відомо, однак, чи герой, як Грант за прилавком крамнички в Галені, [21] вже чує поклик долі, сповненої подвигів та випробувань. Тож не будемо томити читача: в житті Діка Дайвера настав час звершень.
II
Був вологий квітневий день; довгі хмари ринули навскоси над Альбісгорном, а вода в озері здавалася зовсім нерухомою. Цюріх чимось нагадує американські міста. Після Франції Дікові бракувало тут чогось, і тільки через два дні він збагнув, чого саме,— французьких сліпих вуличок, за якими, здавалося, вже немає нічого. В Цюріху ж усе нагадує про те, що лежить за межами Цюріха: від гостроверхих дахів погляд сам собою переходить на гірські пасовиська (і ти ніби чуєш подзеленькування дзвіночків), а над тими схилами здіймаються вищі, височіють вершини — і все життя ніби поривається вгору, до блакитного, як на поштовій листівці, неба. Альпійська країна, батьківщина іграшок та фунікулерів, каруселей і милозвучних курантів, була якась нереальна й несправжня, тут не відчувалося під ногами землі, як у Франції, де виноградні кущі ростуть у тебе з-під ніг.
Колись, пробувши кілька днів у Зальцбургу, Дік відчув, що тоне в столітніх хвилях купленої та запозиченої музики; тепер у Цюріху, в університетських лабораторіях, досліджуючи кору головного мозку, він сам собі здавався вже іграшкарем, а не тим поривчастим хлопцем, який два роки тому вихором вривався у старий учбовий корпус університету Джона Гопкінса, анітрохи не збентежений іронічним поглядом величезного Христа у вестибюлі.
І все-таки він вирішив ще на два роки залишитися в Цюріху, зумівши гідно оцінити працю іграшкарів, яка, вимагаючи виняткової точності, виховує і виняткове терпіння.
Тепер він їхав до клініки Домлера на Цюріхському озері навідати Франца Грегоровіуса.