Вона так виросла і змінилася, ви її не впізнаєте. Вона була б рада-радісінька!" Я розлюбив Жільберту. Вона була для мене наче небіжчиця, яку довго оплакували, а потім забули, і якби вона воскресла, то вже не зуміла б увійти в життя, їй уже геть-то чуже. Я більше не мав охоти бачити її, ані навіть охоти показати їй, що не хочу з нею зустрічатися, хоча, коли я кохав її, то щодня присягав собі, що, розлюбивши, неодмінно виявлю до неї свою нехіть.
Ось чому, намагаючись будь-що створити ілюзію, ніби я з дорогою душею був би зійшовся із Жільбертою знову, якби мені не перешкодили обставини, "незалежні від нашої волі", хоча ці обставини складаються так лише тоді, коли наша воля їм не протидіє, я залюбки пристав на Сваннове запрошення і попросив його на прощання, щоб він докладно розтлумачив доньці, які перешкоди позбавляли мене змоги (і ще позбавлятимуть якийсь час) прийти до неї. "Зрештою, я напишу їй листа, тільки-но повернуся додому, — додав я. — Але попередьте, що це буде лист із погрозами, бо за якийсь місяць-два я буду вільний козак і тоді хай начувається: тоді мене доведеться викурювати з вашого дому, як раніше".
Розлучаючись зі Сванном, я спитав його, як він почувається. "Не так уже зле, — відповів він. — Але ж я вам казав, що зморився життям і, хай хоч що зі мною станеться, я мирюся з усім. Признаюся лише, прикро було б померти, поки не добігла кінця Дрейфусова справа. Це лайдаччя навчилося людям баки забивати. Зрештою йому вкрутять, я в цьому не сумніваюся, хвоста, але ж воно дуже сильне, у нього всюди своя рука. Ніби справа вже ладиться, і ось усе знову тріщить по шву. Хотілося б дожити до тієї пори, коли Дрейфуса реабілітують, а Пікар вийде на полковника".
Коли Сванн пішов, я повернувся до великої вітальні й побачив принцесу Ґермантську, ту саму, з якою — чого я ще не передчував — доля зведе мене так близько. Її захоплення паном де Шарлюсом відкрилося мені не зразу. Мені впало в очі ось що: з якогось часу барон, ніколи не виявляючи до принцеси Германської жадної нехоті, цілком зрозумілої з його боку, був із нею, мабуть, навіть ніжніший, ніж раніше, але дратувався й сердився щоразу, коли при ньому заходила мова про неї. Її імені він уже не заводив до списку тих, із ким мав охоту обідати.
Ще раніше один світський злоріка сказав при мені, що принцеса дуже змінилася, що вона закохана в пана де Шарлюса, але почуте здалося мені обурливою обмовою. Проте, на мій подив, коли я, мовлячи про себе, називав де Шарлюса, у принцеси нашорошувалися вуха, як нашорошуються вуха у хворого, який, коли ми говоримо про себе, звичайно, слухає нас неуважно й байдуже, але, почувши з наших уст назву його хвороби, радісно скидається..Досить було мені згадати, приміром: "Саме пан де Шарлюс і сказав про це мені..." — як прицесині вуха були вже нащулені. Одного разу я сказав при ній, що пан де Шарлюс захопився одною особою, і з подивом забачив, як у принцесиних очах зазміїлися якісь тріщинки, зроджені думкою, яку ми несамохіть навіяли співрозмовникові, думкою потаємною, яка не висловлюється, а лише зрине зі сколошканих нами пучин до поверхні погляду і потьмарить цей погляд. Але я так і нЬ додумався, чим розхвилював принцесу.
Зрештою вона сама заговорила зі мною про пана де Шарлюса і майже навпростець. Вона натякала на поговір, який пускали про барона, лише як на ганебне й недолуге пащекування. Але мовила вона й так: "Я вважаю, що жінка, яка покохає таку велику людину, як Паламед, повинна мати широкі погляди і бути відданою йому, аби розуміти його в усьому, аби приймати його таким, як він є, з усіма його дивацтвами, щоб не важитися на його вольну волю, щоб думати лише про те, як полегшити йому життя і розважити його у скорботі". Тобто в цих, щоправда, вельми розпливча-стих, словах виявилося намагання принцеси Германської возвеличити пана де Шарлюса таким робом, як возвеличував себе він сам. Хіба не чув я, як він не раз казав людям, не певним того, волочать на нього пеню чи все так і є: "Бував я в житті на возі і під возом, з ким тільки не водився, і зі злодіями, і з королями, і, скажу по щирості, злодії більше мені були до мислі — я шукав красу в усіх її виявах..." тощо; такі тиради здавалися баронові вельми зручними; спростовуючи поголоски, які ще не дійшли до тих, із ким він вів розмову (а може, він із примхи, керуючись добрим смаком, дбаючи про правдоподібність, робив істині поступку, як йому уявлялося, зникомо малу), він розбивав останні сумніви в одних і сіяв перші сумніви в інших. Бо найнебезпечніше з усіх видів утаювання для злочинця є утаювання злочину в його душі. Невідчепна думка про злочин позбавляє його змоги з'ясувати, чи справді ніхто ні про що не здогадується і чи повірять йому, якщо він усе відкине, і при цьому не дає усвідомити, на якому щаблі правдивости його слів, на його суд невинних, починається зізнання. Та й критися, власне, йому не було чого, бо нема такої налоги, якій би вищий світ не потурав; траплялося так, що змінювали весь лад замкового життя, аби дати спокій братові під боком у сестри, щойно дізнавалися, що він її любить не тільки як сестру. Принцссиие кохання мені освітила одна подія; але я не спинятимуся тут на ній, бо вона належить до зовсім іншої історії про те, як пан де Шарлюс покинув смертенну королеву, щоб не спізнитися до стрижія, який обіцяв йому звити кучері, а кучерями барон сподівався догодити омнібусному контролерові, до якого він чомусь страшенно піддобрювався. Отож-бо, аби вивести кінці принцесиному коханню, я зараз оповім, який дріб'язок відкрив мені очі. Якось ми їхали з нею самі в повозі. Коли поминали пошту, вона веліла фурманові зупинитися. Лакея з собою вона не взяла. Добувши з муфти листа, вона хотіла вийти з карети, аби кинути листа до скриньки. Я пробував перейняти її, вона стала пручатися, але ми обоє усвідомлювали, що спроба опустити самій листа кидає на неї тінь, бо можна було подумати, ніби вона криється з якоюсь таємницею, а моя спроба нескромна, бо я ніби збирався вирвати у неї таємницю. Перша опам'яталася вона. Вся спаленівши, вона віддала мені листа, я слухняно взяв його, але, кидаючи до скриньки, несамохіть побачив, що листа адресовано панові де Шарлюсу.
Але вернімося до першого мого вечора у принцеси Германської. Я пішов попрощатися з нею, бо дуцтво запропонувало відвезти мене додому і дуже поспішало. Одначе дук хотів перекинутися слівцем із братом. Маркіза де Сюржі уже встигла десь у дверях шепнути дукові, що барон був дуже гречний і з нею, і з її синами. Ця незвична братова гречність — чи не вперше виявлена в той період — глибоко зворушила Базена і збудила в ньому родичівські почуття, хоч і приспані в ньому, але живі. Коли ми прощалися з принцесою, дук поклав собі, не дякуючи прямо братові, виявити до нього ніжність, чи то тим, що вона справді переповнювала його, чи то щоб барон пам'ятав, що те, як він поводився на сьогоднішньому вечорі, не може не радувати,
— так псові, що служив на задніх лапах, кидають грудочку цукру, щоб він затямив таку заохоту за вірну службу. "Ну що ж, братику! — сказав дук, зупинивши пана де Шарлюса й беручи ніжно його під руку. — Проходиш повз старшого брата, навіть не вітаючись? Ми бачимося в рідку стежку, Меме, і ти не уявляєш, як мені тебе бракує. Я проглядав старе шпаргалля і знайшов листи нашої святої пам'яти мами, там про тебе стільки ніжних слів! "Дякую, Базене" — відповів пан де Шарлюс уриваним голосом, бо він ніколи не міг говорити без хвилювання про свою матір. "Дозволь мені умеблювати для тебе придомок у Ґерманті", — додав дук. "Як добре, коли брати так кохаються!" — озвалася принцеса до братової. "Авжеж! Таке братолюбство, як у них, бачиш нечасто. Я запрошу якось вас разом із ним, — пообіцяла мені Оріана. — Адже ви, здається, приятелюєте?.. Але про що вони там гомонять?" — стурбувалася вона, бо їй зле було чутно їхню розмову. їй завжди ставало заздрісно, коли вона бачила, як любо дукові згадувати з братом минуле, до якого він надто близько не підпускав дружину. Вона відчувала, що їм приємно побути удвох і що як вона, не годна утримати нетерпеливу цікавість, підходить до них, то її присутність їм немила. Проте цього вечора з цією звичною заздрістю лучилася й інша. Бо коли маркіза де Сюржі розповіла дукові Ґермантському, як упадав його брат коло неї, з тим, щоб дук йому за те подякував, то водночас щирі приятельки панства Ґермантів вважали за обов'язок попередити Оріану, що коханку її мужа бачили сам на сам з його братом. І це боліло дукині Ґермантській. "Пам'ятаєш, як нам добре велося в Ґерманті, — вів далі дук, звертаючись до пана де Шарлюса. — Якби ти приїздив туди влітку, ми б зажили так само щасливо, як колись. Пам'ятаєш старого Курво?" — "Усе купи та купи, а де його куп... куп., купила, — процитував пан де Шарлюс, ніби відповідав урок учителеві, — набрати на те куп., куп... купно! Чудово! Іспит ви, звичайно, здасте, дістанете добру оцінку, а її світлість подарує вам словничка хінського". — "Ще б пак, не пам'ятати, любий мій Меме! А давезний вазон хінський, який тобі привіз Ерве де Сен-Дені? Він ще й досі у мене в очу! Ти навіть похвалявся покатати до Китаю й осісти там назавше, так тебе вчарувала піднебесна; ти й тоді вже любив водити козу. О, ти був химерник, твої смаки, можна сказати, були особливі..." Але тут дук, як мовиться, спік рака, бо знав якщо не норови, то принаймні братову славу. Дук ніколи з ним про це не згадував, і через те, що слова його закидали ключку, він геть збентежився. Помовчавши трохи, він додав, щоб затерти збентеження: "Хто знає, може, ти закохався в китайку ще перед тим, як почав женихатися до білих жінок і мати в них успіх, якщо судити з однієї дами, якій сьогодні було так приємно розмовляти з тобою. Ти її причарував". Дук прирікав собі ні з ким не говорити про маркізу де Сюржі, але через недавню обмовку розгубився й ухопився за першу-ліпшу гадку, а саме за ту, якої не треба було торкатися, хоча вона нібито й підпирала його розмову. Але пан де Шарлюс помітив, що брат його зашарівся. І як злочинець, який не хоче здаватися збентеженим, коли мовиться при ньому про злочин, буцімто учинений не ним, і силкується підтримати небезпечну для нього розмову, він відповів дукові: "Я, признаюся, підлещений, але вернімося до того, про що ти говорив перед цим, — по-моєму, твоя глибока правда.