Скоро до нього дійшло, що розрив йому не загрожує, він побачив усі невигоди примирення. Душа боліла йому менше, і він уже собі метикував, що все на краще, а ось як взаємини їхні відновляться, то за два-три місяці так і жди знову катувань. Сен-Лу довго не вагався. І, може, вагався лиш тому, що був, зрештою, певен, що зуміє відбити свою коханку, відіб'є, та й годі. Вона тільки прохала його дати їй заспокоїтися і не приїздити на Новий рік до Парижа. А проте з'їздити до Парижа і не зустрітися з нею — це було над силу Роберові. З другого боку, вона зголошувалася вирушити з ним у мандри, але на мандри треба було здобути відзвіл, а капітан Бо-родинський не хотів його відпускати.
— Дуже шкода, що так вийшло, через це наша візита до моєї тітки відкладається. Але на Великдень я буду в Парижі неодмінно.
— На Великдень піти до дукині Ґермантської ми не зможемо, бо я буду в Бальбеку. Але менше з тим.
— У Бальбеку? Але ж ви їздили туди у серпні.
— Так, але цього року за станом здоров'я мене посилають туди раніше.
Робер найбільше боявся, що я думатиму про його коханку зле після всіх його звірянь. "Вона крута, бо надто щира, надто безпосередня у своїх почуттях. Але це напрочуд шляхетна істота. Ти собі не уявляєш, яка це тонка і поетична натура. Щороку вона проводить могилкй у Брюґґе. Як це прегарно, еге ж? Коли ти з нею познайомишся, ти побачиш: вона сама шляхетність..." Він нахапався словес, якими присмачували свою мову літератори, що підсипалися до цієї кобітки, а тому ще й утулив: "Вона має щось сидеричне і навіть віщовницьке, ти розумієш, що я хочу сказати, вона поетка, сливе жриця, весталка".
За обідом я все шукав приводу, щоб Робер попросив тітку прийняти мене перед його приїздом до столиці. Таким приводом стало моє бажання ще раз подивитися полотна Ельстіра, великого маляра, з яким ми обидва з Робером познайомилися в Бальбеку. Але це був не тільки привід, бо якщо раніше при одвідинах Ельстірової робітні я хотів, щоб його малярство навчило мене розуміти і любити те, що було краще за саме малярство: достеменну відлигу, достеменний майдан у провінційному містечку, живих жінок на узмор'ї (найбільше, на що я був тоді здольний, це попросити його удати явища, яких я не вмів зглибити, скажімо, шляшок, обсаджений глодом, але не на те, щоб він зберіг для мене красу, а на те, щоб він її мені відкрив), то нині мої запити вимагали своєрідносте, повабносте його малярства, і мені кортіло понад усе побачити інші Ельстірові картини.
Адже я мав таке вражіння, що навіть у найслабших його образках є щось неповторне, щось зовсім одмінне навіть од шедеврів найбільших малярів. Його доробок був відрубним царством з неприступними кордонами, неподібним до жадного іншого. Жадібно колекціонуючи раритетні видання, де друкувалися студії про Ельстіра, я довідався, що допіро недавно він перекинувся на пейзажі й натюрморти, починав же з мітологічних образів (я бачив фотографії двох таких полотен у його ательє), а потім довгенько зазнавав впливу японської штуки.
Деякі Ельстірові праці, найзнаменніші для його різних малярських періодів, осіли в провінції. Домок десь в Анделі, бо там висів чи не найкращий його пейзаж, здавався мені такою самою коштовністю і так само пахнув мені якоюсь мандрівочкою, як і шартрське сільце, де стоїть млиновий спідняк, у який вставлено славетний вітраж; і до власника цього архітвору, до того чолов'яги, що, замкнувшись, ніби звіздар, у своєму простому домовстві на головній вулиці, запитував усесвітнє зерцало, Ельстірове полотно, куплене ним, може, за кілька тисяч франків, мене поривала симпатія, яка лучить навіть серця, навіть характери тих, хто думає однаково про щось високе. В одному часопису говорилося, що три видатні роботи мого укоханого маляра належать дукині Германській. Отож-бо того дня, за обідом, коли Сен-Лу сказав мені, що його приятелька їде до Брюґґе, я міг, не криводушачи, при його товаришах кинути йому знічев'я:
— Слухай, Робере. Я хочу тебе запитати у зв'язку з розмовою про ту даму. Ти пам'ятаєш Ельстіра, маляра, з яким я познайомився в Бальбеку?
— Ще б пак!
— Пригадуєш, як я захоплювався ним?
— Чудово пригадую, і ми ще, пригадую, листа йому передали.
— Ось тобі одна з причин, не найважливіша, додаткова причина, чому я хочу познайомитися з цією дамою.
— Чи ти ба, скільки пояснень!
— Річ у тім, що вона має принаймні одне прегарне Ельстірове полотно.
— А я й не знав.
— Ельстір, напевне, буде на Великдень у Бальбеку, вам же відомо, що він проводить нині там майже цілий рік. Мені дуже кортить подивитися його роботу перед від'їздом. Я не знаю, чи ви в добрих стосунках зі своєю тіткою, чи не могли б ви дати їй про мене хвальний відзов, аби вона не відмовила, і попросити дозволу подивитися полотно без вас, скоро вас не буде в Парижі?
— Гаразд. Я за неї ручаюся і беру все на себе.
— Робере, я обожнюю вас.
— Що ви обожнюєте, це дуже мило, але було б ще миліше, якби ви "тикали" мені, як обіцяли, та ти вже й починав...
— Маю надію, що ви змовляєтеся не з приводу вашого від'їзду? — спитав мене один з Роберових товаришів. — Знайте: якщо Сен-Лу дістане відпустку, то ніщо не повинне змінитися, адже ми зостаємося. Може, з нами буде не так цікаво для вас, але ми зробимо все, щоб його відсутність була не така помітна.
Справді, коли всі уже гадали, що Роберова приятелька поїде до Брюґґе сама, стало відомо, що капітан Бородинський раптом передумав і вирішив надовго відпустити підофіцера Сен-Лу до Брюґґе. Ось що зайшло. Князь, який так пишнився своєю буйною чуприною, підстригався у найкращого перукаря в місті, колишнього підмайстра у стрижія Наполеона III. Капітан Бородинський був на короткій стопі з перукарем, бо хоч і любив нестися високо, з простими людьми тримався запанібрата. Проте князь заборгував стрижієві за п'ять років, флакони "Портю-галя" і "О-де-Суврен", щипчики, бритви, паски для гостріння були в стрижієвих очах такі самі священні, як шампунь, ножиці тощо, а Сен-Лу він ставив вище за князя, бо Робер платив готівкою, а потім мав свої карети і своїх верхових коней. Дізнавшись, що у Сен-Лу прикрість, бо йому не можна поїхати з коханкою, голяр палко заговорив про це з князем, сповитим у білий стихар, саме тоді, коли князева голова була відкинута, а до горла приставлена бритва. Оповідь про галантні пригоди молодика викликала на князевому обличчі бонапартівськи зневажливу посмішку. Навряд чи він згадав про свій борг голяреві, хай би там як, а голяреве прохання привело його в добрий гумор, тоді як прохання якогось дука привело б його в злий. Борода у нього була все ще в милі, а дати відпустку він уже обіцяв і підписав її того самого вечора. Стрижій, хвалько яких мало, який страшенно кохався в небилицях і приписував собі нечувані чесноти, тепер, неабияк прислужившися Сен-Лу, не тільки не роздзвонив про свою добру справу, але, — ніби марнославство, зазвичай схильне до брехні, якщо брехати йому не треба, поступається місцем скромності, — зроду навіть не заїкнувся про це Сен-Лу.
Усі Роберові друзі казали мені, що хай би скільки я пробув у Донсьєрі і хоч би коли захотів приїхати сюди ще раз, — якщо Робер у цей час кудись відлучиться, — їхні повози, коні, будинки, дозвілля будуть до моїх послуг, і я відчував, що ці молодики від щирого серця прагнуть, аби моя слабкість знайшла собі підпору в їхній розкоші, молодості, здоров'ї.
— Чому б вам, — казали мені офіцери після умовлянь, — чому б вам не приїздити сюди щороку? Це тихе життя буде вам до вподоби, ось побачите! Та ще й вас цікавить усе, що діється в полку, ви справжній старий служака.
Бо я й далі в'язнув до них із проханням називати імена відомих мені воєначальників, хто з них заслуговує більшої, хто меншої шани, як колись у колежі змушував товаришів перераховувати артистів Французького театру і признаватися, хто більше їм подобається, хто менше. Якщо замість одного з генералів, яких мені завжди згадували серед найкращих, скажімо, Галіфе чи Не-гріє, Роберів друг казав: "Але ж цей Негріє горе-генерал!" і кидав нове імення, незаяложене й смачне, таке, як По чи Жеслен де Бургонь, мене це так радісно розчулювало, як колись набридлі для вуха імена Тірона чи Февра згасали перед раптово розквітлим, свіжим для мене іменем Аморі. "Навіть вище за Негріє? Але чим? Доведіть!" Мені хотілося, щоб навіть молодша старшина відрізнялася один від одного, я мав надію, що ці відзнаки допоможуть мені усвідомити, в чому ж, власне, виявляється вищість одного військовика перед іншим. Одним з офіцерів, які особливо цікавили мене з цього погляду, бо він крутився в мене перед очима, був князь Бородинський. Але і Сен-Лу, і його приятелі, віддаючи йому належне як чудовому офіцеру, якому ескадрон завдячував бездоганну виправку, не любили його як людину. Щоправда, вони не говорили про нього таким самим тоном, як про людей, що дослужилися до офіцерського звання, або про масонів, які трималися осторонь, з виглядом відлюдків вахмістрів, але й не ставили князя Бородинського серед інших офі-церів-шляхтичів, бо він тримався зовсім не так, як вони, навіть із Сен-Лу. Вони, користуючись тим, що Сен-Лу лише підофіцер, а отже, його впливова рідня буде ощасливлена, що його запрошують начальники, якими інакше вона гордувала б, запрошували його до себе, якщо за столом уже сиділо якесь цабе, яке могло стати в пригоді молодому підофіцерові. Лише капітан Бородинський підтримував з Робером службові стосунки, хай і дуже добрі. Капітанів дідусь став маршалом, князем і пером з ласки імператора, а потім породичався з імператором шлюбними узами, а князів батько одружився з кузиною Наполеона III і після державного перевороту двічі ставав міністром, а проте князь відчував, що Сен-Лу і товариство Ґермантів дивляться на нього згори вниз, тим часом як сам князь, людина інших переконань, не вельми шанував Сен-Лу і товариство Ґермантів. Він домислювався, що для Робера де Сен-Лу, родича Гогенцоллернів, він не справжній шляхтич, а онук хлопа, натомість для нього Сен-Лу був сином чоловіка, графський титул якого підтверджений імператором, — у Сен-Жерменському передмісті таких людей звано направленими графами, — і який допоминався в імператора префектури, а відтак і якихось нижчих посад, що були в розпорядженні його високости великого князя Бородинського, міністра, до якого писалося в листах: "Ваша Достойність" і який доводився сестринцем монархові.
Більше, може, ніж сестринцем? Перша княгиня Бородин-ська, — так подейкувано, — запобігала ласки у Наполеона І і супроводжувала його на острів Ельбу, а друга — у Наполеона III.