А зараз помовчіть, будь ласка, бо нічого не чутно,
У тоні Жакліни не було нічого образливого — просто це була відповідь знервованого мисливця, що не знає, де ділись його собаки. Та навіть цього незначного заперечення вистачило для того, щоб оживити невідступну ідею, яка не давала Габріелеві спокою.
— Мені начхати на те, що ви не чуєте! — крикнув він. — Ви самі казали мені, що під час полювання завжди їхали слідом за своїм першим чоловіком. А їхати за мною, мабуть, нижче вашої гідності!
— Ах, он воно що! Ви знову своєї! — обурилася Жакліна, і в очах її блиснув гнів. — Та якби я навіть і забула про минуле, то своїми розмовами ви змусили б мене шкодувати за ним. Я їхала за Франсуа, по-перше, тому, що була тоді на десять років молодша, а по-друге, тому, що він був досвідченим мисливцем, а не вдавав із себе вельможного пана на сміх усім.
Якусь мить вони дивилися одне на одного. Обличчя в обох розчервоніли, лоб і шия спітніли від швидкої їзди. Шкіра в Жакліни блищала, трикутний капелюшок з'їхав трохи набік.
— От і прекрасно, можете полювати на свій страх і риск, коли ви такий досвідчений мисливець! — сказав він. — Але того дня, коли ви скрутите собі в'язи, мене поруч не буде, щоб подати вам руку!
І, люто стиснувши острогами боки коня, Габріель помчав галопом геть. Кінь Жакліни хотів рушити слідом за ним, але молода жінка владною рукою затримала його, і кінь загарцював під нею на піщаній дорозі.
"Унтер — ось за кого я вийшла заміж! Справжнісінький штабний унтер!" — подумала Жакліна, шкодуючи, що не сказала це чоловікові хвилину тому, й уявляючи собі із страхом і задоволенням водночас, як вона це кине йому в обличчя, коли між ними знову виникне сварка.
Габріель спустився з пагорка й помчав навпростець, не вибираючи дороги.
Осадивши коня, він поїхав спокійним алюром і вже хотів був зорієнтуватись, куди це він заїхав, як раптом Командор загубив з передньої ноги підкову. Ця звичайна, хоч і дуже прикра, подія знову розпалила в Габріелеві гнів. Тепер йому доводилося хоч-не-хоч їхати ступою, сподіваючись, що, може, пощастить зустріти який-небудь екіпаж і пересісти туди, доручивши кучерові подбати про коня.
Цілих п'ятнадцять хвилин Габріель божився, що більше ніколи не братиме участі в полюванні із псами, ще сьогодні ввечері поїде до Парижа, розлучиться із Жакліною і домагатиметься, щоб його знову прийняли в полк спагі.
Саме в цей час він і зустрів огрядного барона ван Херена; той, як завжди, через п'ять хвилин після початку гонів втратив з очей решту вершників і тепер їхав узліссям, сподіваючись зустріти кого-небудь, хто показав би дорогу до найближчого готелю, де він міг би закінчити свої лови. Власне, було трохи дивно, чому цей чоловік двічі на тиждень постійно їздив по Молоні, Беррі або Сансруа, наче баржа, що втратила керування, — адже, без сумніву, можна було знайти якийсь інший привід, щоб утекти з очей дружини і потихеньку напитися.
Зрадівши, що доля послала йому компаньйона, барон сказав Габріелеві:
— Давайте пошукаємо село — чого доброго, там знайдеться коваль і підкує вашого коня. А ми з вами тим часом посидимо в шиночку.
Барон так уже просочився алкоголем, що після першої ж чарки зовсім п'янів, ставав надзвичайно відвертим і починав робити безглузді признання. До цього всього, напідпитку він відчував щиру приязнь до співрозмовника. А Габріель у ці хвилини, глибоко ображений на Жакліну, почував себе таким нещасним, йому все остогидло.
Було випито вже одну пляшку коньяку, відкоркували другу; підкований кінь давно стояв прив'язаний під дверима, а ван Херен, раз по раз підводячи з почуттям власної гідності побагровіле обличчя на свого співбесідника, виливав душу:
— От повернуся додому, — адже всяке може бути, — і ляжу спати з нянькою. Вона, знаєте, гака пампушечка! Дружина, — вона спить унизу, — звичайно, почує, але не скаже й слівця. Дружина, знаєте, в мене трохи сухорлява!
А Габріель у відповідь вів своєї:
— Так, звичайно, але ж це ваша перша дружина... У всякому разі, ви в неї перший чоловік. Ой, не кажіть, дорогий мій, ви навіть не уявляєте собі, не знаєте, що значить бути другим чоловіком овдовілої жінки!
Він уже багато днів відчував потребу вилити перед кимось душу, відкрити свою таємницю, незалежно від того, слухатимуть його чи ні!
Незабаром вони дійшли повного взаєморозуміння — домовилися про те, що світ належить чоловікам і що це велике щастя, коли зустрічаються отак двоє людей, котрі як слід розуміють один одного.
І лише тоді, коли їм, для більшої схожості з героями дешевих англійських гравюр, збрело в голову просурмити серед залу в ріг, хазяйка готелю випровадила їх.
— Такі гарні, багаті чоловіки, — сказала вона, дивлячись їм услід, — і просто шкода, що вони самі себе занапащають!
Виходячи, ван Херен налив у велику срібну флягу вина і дорогою чесно поділився ним із своїм супутником.
XI
Жакліна раптом відчула втому, пощипування холодного повітря, скупість листопадового сонця, яке світило над голими деревами. Неподалік озвався гавкіт собаки — певно, поблизу була якась ферма, — але він нагадав Жакліні про її відірваність од решти світу. Вона несподівано усвідомила всю марність і безглуздість цих розваг у першій третині XX століття, цієї тривалої гонитви за оленем, шукання на ріллі та на вологих луках слідів маленьких роздвоєних копитець.
"Он як воно все вийшло! Габріель зіпсував мені весь настрій, а тепер я з його ласки ще й полювання проґавлю. Він буде на місці, коли загонять оленя, а я ні. Та нічого, він мені за це заплатить!"
Вона зняла з правої руки рукавичку; як неприємно торкатися голими пальцями липких вологих поводів, хлиста, змоклої кінської шерсті. Із сумочки, прив'язаної до дамського сідла, Жакліна вийняла сендвіч, відкусила од нього кусень і погнала коня в тому напрямі, де, як їй здавалося, вона швидко натрапить на мисливців.
Жакліна шанувала пам'ять Франсуа і не хотіла, щоб хтось вривався у той світ, який вона, сама не знаючи чому, ховала від інших. Вона змушена була визнати, що Габріель має підстави для ревнощів.
"Кінець кінцем це ж я зраджую його з Франсуа, а не навпаки".
Франсуа теж завжди вимагав, щоб на полюванні вона не відставала од нього, і Жакліна їхала позаду, щаслива й покірна, відчуваючи, що від мінливості долі її надійно захищає спина Франсуа. Вона переїжджала брід там, де пройшов його кінь, переплигувала через огорожі там, де їх долав його кінь. Вона знову бачила, як він їде попереду, злегка піднімаючись на стременах, і поли його золотистої куртки розвіваються на вітрі. В обличчя їй бризкала грязюка, яка розліталася з-під копит його коня. Він був її володар, вона їхала за ним, і це було чудово.
Жакліна згадувала повернення додому пізно ввечері, коли змучені, стомлені, вони так раділи одне одному і своєму коханню. Вона чула голосний сміх Франсуа. Вони попускали поводи, коні йшли поруч, і вершники, нахилившись одне до одного, бралися за руки й махали ними в такт рухові.
— Хіба мисливці так їздять? — усміхався Франсуа.
...Вони їдуть удвох нічним лісом. Якесь звірятко гризе кору, шарудить у траві їжачок, з легким тріском упала суха гілка. Ліс сповнений таємничим шурхотом, міцними п'янкими пахощами торішнього листя та грибів, звірини і диму...
До горла Жакліні підступили сльози. Чому вона не може бути знову щаслива в тих місцях, де такої ж пори зазнала стільки радості?
Вона докоряла собі за те, що почала ворушити мертве листя, відживляти навіки поховані втіхи.
Несподівано ліворуч почувся гавкіт собак, звуки ріжка та крики доїжджачих:
— Ану, бери його, бери!
"Ага, олень повернувся до лісу", — подумала Жакліна з полегкістю, наче їй удалося уникнути великої небезпеки, і, пришпоривши коня, разом з десятком інших мисливців помчала за оленем.
— Він помчав у бік Моглева. Тепер він уже од нас не втече, пані графине! Ні, не втече! — крикнув їй Лісовик, скинувши з голови шапочку. І на всьому скаку спрямував коня на широку алею. За ним помчали і всі інші.
Впевнившись у тому, що тепер вона не проґавить найважливішого моменту, Жакліна заспокоїлась. "Ми з Франсуа теж частенько сварилися на полюванні, — подумала вона, пришпорюючи коня. — А потім усе кінчалося сміхом... Так і з Габріелем — ми посміємося з нашої сварки, коли зустрінемось..."
XII
Пані де Бондюмон провела кілька приємних годин біля каміна з грифонами; спочатку вона і її колишній коханий поринули в спогади, потім він задрімав, а вона сиділа й дивилася на нього. Двічі підходила вона до крісла з високою спинкою, гладила руку, на якій був перстень з великим сердоліковим каменем, піднесла її навіть до губ і, вся трусячись, наче у неї в колінах були заховані пружини, квапливо повернулася на своє місце, боячись, щоб не ввійшов слуга.
Вони любили одне одного вже тридцять років чи, вірніше, тридцять років тому були закохані одне в одне; відтоді в них збереглася щира прихильність, яка замінює кохання тим, хто вже вийшов з його полону.
Урбен де ла Моннері овдовів 1875 року. Його молода дружина померла під час пологів разом з дитиною. Урбен сказав тоді:
— Після такого горя я вдруге не зможу одружитись.
Оділія де Бондюмон була ще одружена, коли вони покохали одне одного. Але й після смерті пана де Бондюмона вони з Урбеном так само старанно приховували від усіх свої взаємини і протягом тридцяти років зазнали стільки ж щасливих годин, як і звичайні коханці, котрі встигли за тридцять місяців зненавидіти одне одного.
Минули роки. Обоє постарілись, потім стали каліками. Тепер вони вже стояли на порозі смерті, і коли пані де Бондюмон обережно підіймала висохлу руку сліпого й прикладала до своїх зморщених губів, а сліпий удавав, ніби нічого не помічає, обох їх охоплювали такі ж почуття, як у хвилини найпалкішої пристрасті. "Втішаймося цією миттю, бо це все, що нам залишилось, і, може, ми бачимося востаннє", — думали вони.
Раптом маркіз прокинувся із своєї дрімоти.
— Оділіє, Оділіє — вигукнув він. — Я чую у парку сурмлять, що загнали оленя. Я не помиляюсь? Дайте руку і швидко проведіть мене туди!
— Але ж, Урбене, вам не можна йти без пальта!
Він закалатав бронзовим дзвіночком,
— Флоране! Трикутний капелюх, палицю, пальто!
За дві хвилини він уже квапливо крокуй вав парком, спираючись на руку своєї давньої подруги.
— Не поспішайте так, — умовляла вона його, — ви стомитесь.
Біля ставка Жакліна і решта мисливців безперервно сурмили в ріжок.