Він займав високу посаду в лікарні Вищого медичного інституту, а крім того, видав кілька ґрунтовних наукових праць і один підручник.
Про лікаря Ненова казали, що в нього немає ні вад, ні слабостей.
Він був одружений з тихою, приємною жінкою, що чудово господарювала в домі. Мав тринадцятирічного сина Ніколая, який вчився на "відмінно" й ніколи не засмучував його своїми оцінками. Жив він спокійно, тихо, можливо, дещо одноманітно, зате совість його завжди була чиста.
Заради дачі лікар Ненов змушений був купити легкову автомашину. Поїзди, що ними він користувався, були незручні, він втрачав на них багато часу, іноді навіть спізнювався на роботу.
Ось так і виникла в його житті друга після медицини серйозна пристрасть. Спочатку лікар Ненов вряди-годи користувався машиною — тільки в разі великої потреби. Та поступово пристрать заполонила його, або, як кажуть старі шофери, до його крові домішався бензин.
І через те, що був дуже добрим водієм, він швидко став самовпевненим. Саме це й призвело до нещастя. Якось узимку Ненов повертався з лікарні додому. Вулиці були слизькі, однак це не становило для нього серйозної перешкоди. Тільки-но він виїхав з маленького провулка на центральну вулицю, назустріч йому на великій швидкості вихопився розкішний "Паккард". Захоплений зненацька, лікар щосили натиснув на гальма, машина попливла, мов сани, й вискочила на тротуар. Якийсь перехожий перелякано зойкнув і повалився на землю.
Коли прибув міліціонер, лікар констатував у потерпілого перелом стегна. Міліціонер склав акта, забрав у Ненова шоферські права й примусив йоге одвезти потерпілого в "швидку допомогу".
Наслідки цієї пригоди були дуже сумні. Лікаря Ненова умовно засудили на три місяці, позбавили права водити автомобіль на шість місяців.
Лікар Ненов відремонтував машину, але ж не мав права водити її. На весняний техогляд її доставив інший, найнятий водій. Прийшов і лікар подивитися на цю процедуру. Йому було сумно бачити свою пошарпану автомашину серед інших — таких новеньких, чистих і доглянутих. "Треба її перефарбувати!" — вирішив він. Один приятель лікар прислав йому з Відня найкращу автомобільну фарбу. Ненов запросив досвідченого фарбаря, іі через кілька днів машина стала такою гарною, якою ніколи не була.
На початку липня скінчився й строк покарання — лікар уже мав право знову отримати шоферське посвідчення. Вручав його особисто підполковник Іванов — начальник автоінспекції.
— Товаришу Ненов, ми вас ще мало покарали! — сказав підполковник. — Гадаємо, що ви зробите з цього правильні висновки...
Лікар Ненов дивився на нього присоромлено, як школяр, що не вивчив уроку.
— Не сумнівайтесь у цьому! — щиро проказав він. — Я певен, що мені більше не буде чого з'являтися сюди...
Підполковник усміхнувся:
— Воно й справді не варто, — сказав він. — Навіть за найменше порушення ми вважатимемо вас рецидивістом і покараємо куди серйозніше.
— Це мені відомо...
Так лікар Ненов знову сів за кермо автомашини. Спочатку він почувався скуто й незручно — водив машину занадто обережно, бездоганно дотримувався всіх правил руху. Ні, більш ніколи він не порушить їх.
З такими думками й почуттями водив Ненов автомобіль до того фатального дня.
Ще рано-вранці йому додому подзвонив давній приятель, товариш по навчанню в гімназії Найден Віденов, редактор профспілкової газети.
— Дуже прошу тебе, зайди до мене, — сказав журналіст. — 3 моїм сином щось не гаразд!..
— Ти живеш там же?
— Ні, тепер я мешкаю на вулиці Ясній, в будинку помор вісім...
Домовились на одинадцяту годину.
Лікар Ненов був дуже зайнятий у лікарні й науковою працею. Та коли до нього звертався по допомогу хтось із близьких людей, він не міг відмовити — звичайно, не беручи за це ніякої грошової винагороди.
Поринувши в роботу, Ненов не стежив за часом, а коли поглянув на годинник — уже було близько одинадцятої. Треба поспішати — на нього чекає хворий.
Лікар легко знайшов потрібну вулицю. Він під'їхав зовсім близько до тротуару і став стежити за номерами будинків. Ось уже двадцять четвертий. Машина рухалась повільно, він продовжував стежити за номерами. Десь попереду біля тротуару промайнув хлопчик, але він спокійно йшов своїм шляхом, не спускаючись на бруківку. Дванадцятий номер, десятий... десь тут мас бути восьмий, але не видно ніякого номера! Все одно він має бути тут!
Перш ніж зупинити автомашину, лікар подивився вперед. Хлопчик наблизився до самої брівки тротуару. В одній руці він тримав порожню миску, в другій — гроші. Раптом хлопчик випустив гроші, зробив різкий крок вліво й одразу ж потрапив під праве колесо. Так само різко лікар натиснув на гальма, але було вже пізно. Він почув лише дзенькіт розбитого посуду і більше нічого.
Що сталося? Невже він переїхав хлопчика?..
Лікар Ненов відчув, як він дерев'яніє від жаху. Хоче вийти з машини — й не може. Хоче бодай поворухнути рукою, але не має сили.
І досі він не може пригадати, як вийшов, як узяв хлопчика на руки, як поніс його. Все це звітрилося з його свідомості, як поганий сон. Пам'ятав тільки, що поклав дитину на заднє сидіння й тремтячою рукою намацав пульс. Слабкі, але ритмічні удари серця немов повернули його до тями...
"Живий! — подумав він радісно. — Так, живий..."
Тепер треба було поспішати — якнайшвидше потрапити до лікарні. Ненов різко піддав газу, і машина рушила. Швидше, якомога швидше! Треба оглянути дитину, щоб її врятувати!
А потім?
Раптом його глузд поступився перед уявою, що почала працювати на повну силу. Йому вбачався суд, кабінет підполковника і перелякане обличчя дружини. Що на нього чекає?.. Відомо що — вузька камера у в'язниці! Так, так, він, шанований всіма лікар Стефан Ненов, стане звичайним в'язнем!.. Скільки він сидітиме там — місяці чи роки?.. Все одно вороття назад уже немає...
В центрі міста рух пожвавішав, їхати стало важче. Лікареві думки працювали з гарячковою швидкістю. Невже це вже кінець, невже його знеславлено назавжди й безповоротно?
А хіба він винен?
Хіба він винен у тому, що дитина так зненацька, мов самовбивця, кинулась під колеса його автомобіля? Як людина може передбачити такий несподіваний рух, як може зреагувати на нього? І потім, хто повірить, що все сталося саме так?.. Ніхто, звичайно!.. Він добре пам'ятав, що вулиця була зовсім порожня — не було жодного свідка цього нещасного випадку.
Так, жодного свідка!
Раптом в його свідомості зринула несподівана думка. Хіба це погано?.. Так, хіба це погано?..
Хіба погано, що на вулиці не було жодного свідка?
Хто бачив, як він наїхав на дитину?
Ніхто, так, ніхто!..
Якщо його ніхто не бачив, то він нічого й не вчинив!
Мозок працював гарячково. Навіщо везти дитину в лікарню?.. Чому не завезти її до себе додому?.. За чверть години вона вже буде на ногах, наче з нею нічого й не сталося!.. А що потім?.. Він одвезе її в той же район і випустить!.. Скаржитиметься дитина чи ні? Навіть, якщо поскаржиться, хто їй повірить?.. Навіть якщо й повірять, то як вони довідаються, хто саме збив її & де той порушник тепер?
У Софії тисячі автомобілів — звідки знати, який з них збив дитину!.. І взагалі, невже батьки кинуться когось розшукувати, побачивши, що їхнє хлоп'ятко живе й здорове?
Якщо Ненов не повезе дитину в лікарню, він буде врятований! А чому б йому і не врятуватися, коли він ні в чому не винен!
1 взагалі, навіщо її везти в лікарню... Хіба він не кращий спеціаліст за тих чергових лікарів, які тільки починають опановувати свою професію? За всіх умов він повинен сам лікувати травмовану дитину!..
Тоді чому в лікарні, чому не вдома!
Так, удома... Але як він нестиме непритомну дитину сходами житлового будинку? Його ж побачать люди!
А чому, власне, вдома? Чому не завезти дитину на дачу? Справді, там його ніхто не помітить, адже дача зовсім самотня. Отже, на дачу!.. Там буде найкраще!..
Незабаром автомобіль уже летів по шосе Іскирським міжгір'ям.
Але події розвивалися далеко не так, як хотілося лікареві Ненову. Травмована дитина залишалася непритомною близько двадцяти годин, незважаючи на те, що лікар робив усе можливе для того, аби повернути її до свідомості. В цій ситуації тішило тільки одне — удар по голові не пробив черепа, отже, мозок не пошкоджено.
Біля Васка цілодобово чергували лікар або його дружина.
Коли дитина нарешті опритомніла, попередній наївний план лікаря геть розпався. Він знав, що міліція розшукує дитину і що її батько її мати перебувають у нестерпній тривозі. Лишався ще один маленький шанс врятувати свою гідність — негайно одвезти дитину в найближчу лікарню.
Дуже болісно було зважитись на таке рішення.
І зрештою все пішло самопливом. Турботи про травмовану дитину захопили Ненова, він віддавався їм усім серцем. Хлопчик опритомнів, але не розмовляв. Він вимовляв якісь уривчасті слова, та скільки лікар не розпитував його, не міг сказати ні своє ім'я, ні домашню адресу. Як же сповістити його батька й матір, як їх заспокоїти, що дитина в безпеці?.. Був один-єдиний спосіб — поїхати на вулицю Ясну й довідатись про все від людей...
Їхати туди? Ні, йому не можна було робити цього!..
Сама думка про це сповнювала лікаря жахом. Йому здавалося, що його тієї ж миті впізнають, схоплять на місці злочину й лінчуватимуть!.. І по заслузі!..
Тільки четвертого дня до хлопчика повернулась повна свідомість — він раптом заговорив, повідомив своє ім'я і адресу. Лікар одразу ж написав його рідним листа й повіз його у місто.
Отак він трохи заспокоїв свою совість.
Але не минуло й дня, як до старих клопотів додалися нові.
На дачі був і син Ненова — Ніколай. Спочатку хлопчик ніби нічого не розумів, сприймав усе як і належить. В його дитячій голівці не виникало ніяких сумнівів, — для цього не було підстав. Якщо дитина травмована — цілком природно, що її треба лікувати. Однак, якщо його батько не винний у цьому нещасному випадку, якщо це скоїлося не з його волі, якщо нічого не можна було відвернути, — тоді чому він поводиться, наче якийсь злісний злочинець? Перші дні Ніколай нестерпно страждав, страждав за свого батька, а не за його злочин.
Та згодом ситуація змінилась. Лікар і його дружина були зайняті Васком, тож посилали сина в місто по провізію.
Вони навіть не звертали уваги на те, що з кожним днем їхній сип повертався з Софії дедалі замисленіший, заглибленіший у себе, стривоженіший.