– Але коли про це мова, то жителі Аркіпи, мій сержанте, ліпші від п'юранців.
Було вже темно, вогнище сипало іскрами, лоцман Ньєвес далі підкладав галуззя й сухе листя. Термос з анісовою горілкою переходив з рук у руки, жандарми закурили цигарки. Усі спітніли, в зіницях відбивалися звивисті язички полум'я.
– Люди кажуть, що черниці – найчистіші з чистих, – озвався Малюк. – А під час подорожі до Чікаїсу чи бачив хтось, щоб вони купалися, га?
Важкий похлинувся й закашлявся:
– Знову ти про черниць, чорт забирай!
– Галасувати можеш, а відповісти не хочеш, – напосівся на нього Малюк. – То правду я кажу' чи ні?
– Який ти дурний, – озвався Блондин. – Невже черниці купатимуться на наших очах?
– Може, вони купалися крадькома, – висловив припущення Чорний.
– Я цього ніколи не бачив, – затявся Малюк. – Та й ви теж.
– І як ходять до вітру, ти теж не бачив, – сказав Блондин. – Але ж це не означає, що вони цілу дорогу терпіли.
А Важкий: хвилинку, я ось що бачив: коли вже всі спали, вони тихенько встали і, як привиди, пішли до річки. Жандарми розреготалися, а сержант: цей Важкий, як завжди, підглядав, напевне, хотів побачити їх голісінькими, еге ж?
– Сеньйоре сержант, дозвольте, – мовив знічено Важкий. – Не кажіть так, чого це вам таке на думку спало. Я просто не міг заснути й тому помітив їх.
– Змінимо тему, – запропонував Чорний. – Нема чого глузувати з черниць. Однаково ми його не переконаємо. Ти, Малюче, впертий, мов віслюк.
– І дурний, – сказав Важкий. – Ото щоб дикунок порівнювати з черницями, аж шкода мені тебе, слово честі.
– Ну годі вже, – мовив сержант, не даючи Малюкові відповісти. – Ходімо спати, завтра треба вирушити раніше.
Вони замовкли, дивлячись на полум'я. Термос з анісовою горілкою ще раз пройшов по колу. Потім усі підвелися й прослизнули до намету, але невдовзі сержант повернувся до вогнища з цигаркою в зубах. Лоцман Ньєвес подав йому жевріючу скалку.
– Ви завжди такий мовчазний, доне Адріан, – сказав сержант. – Чому б вам було трохи не побалакати?
– Я слухав, – відповів Ньєвес. – Не люблю суперечок, сержанте. А окрім того волію не зачіпати цих людей.
– Хлопців? – спитав сержант. – Вони щось заподіяли вам? Чому ви мені про це не сказали, доне Адріан?
– Вони зарозумілі й принижують усіх нас, місцевих, – стиха мовив Адріан Ньєвес. – Хіба ви не помітили, як вони зі мною поводяться?
– Вони зарозумілі, як і всі, хто родом з Ліми, – пояснив сержант. – Але не треба звертати на них уваги. Коли ж хтось поведеться з вами погано, то прошу мені про те сказати, і я його присаджу.
– А ось ви, сержанте, хороша людина, – мовив Ньєвес. – Вже тривалий час збираюся вам це сказати. Ви єдина людина, яка поводиться зі мною ввічливо.
– Це тому, що я вас дуже поважаю, доне Адріан, – признався сержант. – Я завжди казав, що хотів би бути вашим приятелем. Але ви ні з ким не спілкуєтесь, живете, як відлюдник.
– Тепер ви будете моїм приятелем, – посміхнувся Ньєвес. – Коли ви прийдете до мене на обід, я познайомлю вас з Лалітою. І з тією, що випустила дівчаток.
– Як? То Боніфація живе у вас? – здивувався сержант. – Я гадав, що вона пішла з селища.
– Вона не мала куди піти, і ми її прихистили, – відповів Ньєвес. – Але дуже прошу про це нікому не казати. Боніфація не хоче, щоб знали, де вона, адже в неї лишилося щось від черниці, й бідолашна помирає зі страху перед чоловіками.
– Ти рахував дні, старий? – озвався Фусія. – Я втратив відчуття часу.
– Що тобі до часу, хіба тобі не все одно? – спитав Акіліно.
– Мені здається, що минула тисяча років відтоді, як ми покинули острів, – сказав Фусія. – Зрештою я переконаний, що це все ні до чого, Акіліно, ти не знаєш людей. Побачиш, у Сан-Пауло повідомлять поліцію, а гроші загарбають.
– Знову ти засумував! – вигукнув Акіліно. – Я розумію, подорож довга, але що ж ти хочеш, слід пливти обережно. Не думай про Сан-Пауло, Фусіє, я ж казав тобі, що знаю там одного чоловіка.
– Я вже, брате, замучився, то не жарти так ганяти, маєш щастя, що натрапив на мене, – мовив доктор Портільйо. – Поглянь, яке змучене обличчя в бідного дона Фабіо. Але принаймні можемо тебе інформувати. Тримайся міцніше за стілець, бо впадеш з подиву, коли я тобі все розповім.
– Плантації першосортні, сеньйоре Реатегі, – сказав Фабіо Куеста. – Інженер дуже милий, вже закінчив з корчуванням та сівбою. Всі кажуть, що це ідеальна місцина для кави.
– Щодо цього все гаразд, – додав доктор Портільйо. – Але кепські справи з каучуком та шкірою. Тут діють якісь бандити, старий.
– Портільйо? Щось такого не пригадую, Фусіє, – сказав Акіліно. – Це лікар з Ікітоса?
– Адвокат, – відповів Фусія. – Той, який вигравав усі процеси Реатегі. Страшенно дере носа.
– Скупники тут не винні, сеньйоре Реатегі, присягаюсь вам, – сказав Фабіо Куеста. – Вони, власне, найбільш розлючені, ви розумієте, що це вдарило передусім по них. Виходить, що бандити існують насправді.
А доктор Портільйо: спочатку, друже Хуліо, я також гадав, що це скупники почали гендлювати наліво й вигадали собі бандитів, аби не продавати каучук вам. Але ні, річ у тім, що придбати товар їм стає дедалі важче, старий, я і дон Фабіо побували в усіх закапелках, навели довідки й пересвідчилися, що бандити існують. А дон Фабіо поводив себе, як справжній джентельмен, дорогою він хоч і захворів, але не покинув мене, що було, звичайно, з його боку, великою підтримкою, Хуліо, адже йти пліч-о-пліч з шанованим представником влади, губернатором Санта-Марія де Ньєви, – велика честь, це викликало загальну повагу населення.
– Для сеньйора Реатегі я готовий зробити набагато більше, – сказав Фабіо Куеста. – Зрештою, ви самі знаєте, доне Хуліо. Найприкріше мені через ту історію з бандитами, стільки зусиль коштувало нам переконати скупників, аби вони продавали каучук не банку, а вам.
– Треба було бачити, як він зі мною поводився, – мовив Фусія, – з якою зверхністю. Гадаєш, в Ікітосі він хоч раз запросив мене до себе в гості? Ти навіть не уявляєш собі, як я ненавидів того адвоката, Акіліно.
– Завжди у тебе та зненависть, Фусіє, – сказав Акіліно. – Як щось із тобою трапляється, ти одразу починаєш когось ненавидіти. За це також бог тебе покарає.
– Ще більше? – вигукнув Фусія. – Бог і так мене карає від початку життя. Я йому ще нічого не зробив, а він мене вже карав, старий.
– У гарнізоні Борха дуже нам допомогли, – повідомив доктор Портільйо. – Дали нам провідників, лоцманів. Мусиш подякувати полковникові, напиши йому декілька рядків, Хуліо.
– Порядний чоловік той полковник, сеньйоре Реатегі, – сказав Фабіо Куеста. – Дуже послужливий та енергійний.
А доктор Портільйо: ми можемо почати якісь дії супроти бандитів, коли б отримали наказ з Ліми, старий, найкраще, щоб ти під'їхав до столиці й поклопотався про дозвіл на втручання військових – тоді усе б залагодилося. Так, справа того варта.
– Ми не хотіли їм вірити, сеньйоре Реатегі, – мовив Фабіо Куеста. – Але всі скупники присягалися й торочили те ж саме. Не може бути, щоб вони домовилися заздалегідь.
І доктор Портільйо: дуже просто, старий, коли скупники приїжджали до якогось таборища, то не знаходили там нічого – ані каучуку, ані шкур, лише тубільців, які, плачучи, повзали по землі, – обікрали нас, обікрали нас, бандити, – і таке інше.
– Він піднявся по Сантьяго разом з доном Фабіо, який був губернатором Санта-Марія де Ньєви, та з солдатами із Борха, – сказав Фусія. – Перед тим вони побували в агварунів, а пізніше – в ачуалів, розпитували, як там і що.
– Та я ж зустрів їх на Мараньйоні, – мовив Акіліно. – Хіба я не казав тобі? Був два дні з ними. То була моя друга чи третя поїздка на острів. І дон Фабіо, і той, інший, – як ти казав, Портільйо? – засипали мене питаннями, а я собі так думав: ну, Акіліно, зараз ти заплатиш за все. Дуже налякався.
– Шкода, що вони не допливли, – пожалкував Фусія. – Ото б здивувався адвокатик, якби мене там побачив. І що б він сказав тому падлючому Реатегі? А що чути про дона Фабіо? Він уже помер?
– Ні, він і далі губернатор Санта-Марія де Ньєви, – повідомив Акіліно.
– Я не такий дурний, – вів далі доктор Портільйо. – Відразу подумав, що коли це не скупники, то, значить, чунчі повторюють уракуську витівку з кооперативом. Тому ми й вирушили до племен. Але чунчі, як ми виявили, нічого спільного з тим не мають.
– Жінки зустрічали нас зі сльозами, сеньйоре, – сказав Фабіо Куеста. – Бо бандити не лише забирали каучук та шкіри, але й дівчат, ясна річ.
А доктор Портільйо: все добре продумано, старий; ти давав аванс скупникам, ті в свою чергу давали позику чунчам, а коли чунчі повертались із сельви з каучуком та шкурами, негідники нападали на них і все забирали, не вклавши у те діло ані сентаво. Ну, старий, хіба не чистий заробіток? Їдь негайно до Ліми й починай клопотатися чим швидше, тим краще, Хуліо.
– Чому ти завжди шукав брудних і небезпечних справ? – поцікавився Акіліно. – Це в тебе немов якась манія, Фусіє.
– Усі справи брудні, старий, – відповів Фусія. – Лихо в тому, що я не мав початкового капіталу: коли є кошти, то можеш спокійно облагоджувати найнебезпечніші справи.
– Коли б я не допоміг, тобі довелося б утікати до Еквадору, – сказав Акіліно. – Сам не знаю, чому я тобі допоміг. Через тебе я пережив кілька жахливих років. Я жив у вічному страсі, Фусіє, щодень чекав біди.
– Допоміг, бо ти хороша людина, – мовив Фусія. – Найкраща, яку я будь-коли знав. Якби я був багатієм, то залишив би тобі всі свої гроші.
– Але ти не багатій і ніколи ним не станеш, – сказав Акіліно. – І що б я робив з твоїми грішми, коли мені ось-ось настане кінець. У цьому ми дещо з тобою схожі, Фусіє, приходимо до краю такими самими злидарями, як і народилися.
– Про тих бандитів уже поширилась ціла легенда, – розповідав доктор Портільйо. – Навіть у місіях нам казали про них, але ченці й черниці теж мало що знають.
– В одному селищі агварунів, у Сенепі, якась жінка повідомила нам, що бачила їх, поміж них були уамбіси, – сказав Фабіо Куеста, – але її повідомлення не дуже нам придалося. Адже ви знаєте тих тубільців, доне Хуліо.
– Що поміж них є уамбіси, це факт, – підтвердив доктор Портільйо. – Всі одностайно це запевняють: їх впізнали по мові та вбранню. Але уамбіси там лише для того, щоб битися, зрештою, ти знаєш, що вони це люблять.