Том зупинив машину навпроти ганку й подивився вгору. Там в оповитій виноградом стіні світилося два вікна.
— Дейзі вдома,— сказав він. Коли ми вилізли з машини, він глянув на мене й злегка насупився.— Я мав би підкинути тебе до Вест-Егга, Ніку. Сьогодні вже однаково не до розваг.
Якась зміна сталася в ньому — він говорив тепер розважливо й твердо. Поки ми йшли до ганку по залитій місячним світлом жорстві, він коротко, категорично кидав:
— Я викличу для тебе таксі. Поки я дзвонитиму, ви з Джордан ідіть на кухню. Скажіть, щоб вас нагодували,— якщо ви голодні.— Він відчинив двері.— Заходьте.
— Дякую. Не хочеться. Таксі ти для мене, будь ласка, виклич, але я почекаю тут, надворі.
Джордан поклала долоню мені на плече.
— Чом би тобі не зайти, Ніку?
— Ні, не хочеться.
Мене трошки нудило, і я хотів побути на самоті, Джордан постояла ще хвилинку.
— Ще ж тільки пів на десяту,— сказала вона.
Ні, до дідька — мені остогидло їхнє товариство, і не тільки Б'юкенени,— відчув я раптом — а й Джордан також. Певно, вона вгадала це з виразу мого обличчя, бо крутнулася на підборах, вибігла сходами на ганок і зникла в дверях. Я просидів кілька хвилин, обхопивши голову руками, аж доки почув з холу голос лакея, що викликав по телефону таксі. Тоді я повільно рушив алеєю, вирішивши чекати біля воріт.
Я не пройшов і двадцяти кроків, коли хтось гукнув мене на ім'я і з кущів на алею вийшов Гетсбі. Видно, я почував себе на той час зовсім кепсько, бо спромігся подумати лише про те, як світиться його рожевий костюм у місячному сяйві.
— Що ви тут робите? — спитав я.
— Нічого, друже. Просто стою.
Не знаю чому, але мені таке заняття видалося злочинним. Я навіть ладен був припустити, що він збирається пограбувати будинок; мене не здивувало б, якби з темних кущів за його спиною вигулькнули бандитські пики "знайомих Вольфсгайма".
— Ви що-небудь бачили на шосе? — спитав він по хвилі.
— Так.
Він повагався.
— Вона вбита?
— Так.
— Я так і думав, і Дейзі так сказав. Такий струс краще відбути зразу. Вона перенесла його добре.
Він говорив так, наче оце єдине й важило: як Дейзі перенесла те, що сталося.
— Я повернувся до Вест-Егга кружною дорогою,— вів він далі,— й залишив машину у своєму гаражі. По-моєму, нас ніхто не бачив, але я, звісно, не певен.
В своїй дедалі більшій неприязні до нього я навіть не сказав йому, що він помиляється.
— Хто була ця жінка? — спитав він.
— Її прізвище Вільсон. Дружина власника гаража. Як це в біса сталося?
— Розумієте, я не встиг перехопити...— Він затнувся, і я раптом усе зрозумів.
— За кермом була Дейзі?
— Так,— не зразу відповів він.— Але я, звісно, казатиму, що я. Розумієте, Дейзі дуже нервувала, коли ми виїхали з Нью-Йорка, і думала, що за кермом їй легше буде заспокоїтись, а ця жінка зненацька кинулася до нас, якраз коли ми розминалися з машиною, що йшла назустріч. Все сталося за одну мить, але мені здалося, що та жінка хотіла нам щось сказати, може, прийняла нас за своїх знайомих. Дейзі спочатку крутнула вбік од неї, а тут зустрічна машина, тож вона розгубилась і крутнула назад. Я тільки встиг схопитися за кермо — й відчув удар. Певно, її вбило на місці.
— Її розпанахало...
— Не треба, друже...— болісно покривився він.— Ну, а потім Дейзі натисла на газ. Я просив її зупинитись, але вона не могла, тож я смикнув за ручне гальмо. Тоді вона осунулася мені на коліна, й далі вже повів я.
— Нічого, до завтра їй полегшає,— сказав він, помовчавши.— Але я побуду тут, на випадок, якщо він почне дорікати їй за те, що відбулося в готелі. Вона замкнулась у своїй спальні, і, якщо він почне ломитися до неї, вона посигналить мені світлом — вимкне й знов увімкне.
— Він не чіпатиме її,— сказав я.— В нього зараз інше на думці.
— Я не довіряю йому, друже.
— I скільки ж ви збираєтесь тут стояти?
— Хоч би й цілу ніч. В усякому разі, доки вони всі не полягають спати.
Тут я подумав про іншу можливість. Що, як Том довідається, що машину вела Дейзі? Йому може спасти на думку, що тут є якийсь зв'язок, може спасти на думку бозна-що... Я подивився на будинок. Два чи три вікна першого поверху яскраво світились, і на другому поверсі тепле рожеве світло лилося з вікон кімнати Дейзі.
— Почекайте тут, сказав я.— Я піду гляну, що там робиться.
Пройшовши краєм газону, я повернувся назад, обережно перейшов посипану жорствою алею і навшпиньки піднявся на веранду. У вітальні штори були розсунуті, і я зразу побачив, що там нікого немає. Я пройшов у кінець тераси, туди, де ми обідали червневого вечора три місяці тому, і де тепер сяяв невеличкий прямокутник світла — очевидно, віконце буфетної. Воно було запнуте завіскою, але я знайшов шпаринку між нею й підвіконням.
Дейзі й Том сиділи одне проти одного за кухонним столом, на якому стояло блюдо з холодною куркою й дві пляшки пива. Він наполегливо доводив їй щось і задля більшої переконливості накрив долонею її руку, що лежала на столі. Вона раз у раз зводила на нього очі й кивала головою на знак згоди.
Їм було невесело, і обоє не доторкалися до курки й пива. Але й сумно їм не було. Від усієї сцени віяло звичною інтимністю, і вони явно про щось змовлялися.
Спускаючись навшпиньки з ганку, я почув, як до воріт повільно, немовби намацуючи в темряві дорогу, під'їздить таксі. Гетсбі чекав на тому місці, де я його залишив.
— Ну, що, нічого не чути? — занепокоєно спитав він.
— Все тихо.— Я постояв, вагаючись.— Їдьмо разом, треба ж перепочити.
Він похитав головою.
— Я чекатиму тут, доки Дейзі засне. На добраніч, друже.
Він сунув руки в кишені й квапливо повернувся обличчям до будинку, неначе моя присутність порушувала урочистість цієї священної варти. Тож я пішов собі, а він залишився — освітлений місяцем чатовий, якому нічого було чатувати.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Цілу ніч я не міг заснути; був туман, на протоці безнастанно ревла сигнальна сирена, і я борсався, мов у гарячці, між химерною дійсністю і кривавими, страхітливими кошмарами. Перед світанком я почув, як до будинку Гетсбі під'їздить таксі, і, схопившись з ліжка, почав одягатися — мені здавалося, що я мушу сказати йому щось, від чогось його остерегти, і то якнайшвидше, бо вранці буде запізно.
Ще здалеку я побачив, що вхідні двері не зачинені, а Гетсбі стоїть у холі, спершись обіруч на край столу, пригнічений чи то зажурою, чи то втомою.
— Нічого не було,— сказав він ослаблим голосом.— Я чекав майже до четвертої, а тоді вона підійшла до вікна, постояла хвилинку й погасила світло.
Ніколи ще особняк Гетсбі не здавався мені таким величезним, як тієї ночі, коли ми нишпорили по просторих кімнатах у пошуках сигарет. Ми розсували портьєри, мов запони наметів, і обмацували нескінченні обшири стін там, де мав бути вимикач; раз я наштовхнувся в темряві на клавіатуру фортепіано, й мене обдало несподіваним сплеском звуків. Невідомо чому все було вкрите грубим шаром пилу, і в кімнатах стояв затхлий запах, неначе їх давно не провітрювали. Нарешті на якомусь столі я знайшов сигаретницю, і в ній дві пожовклі, висохлі сигарети. Широко розчинивши у вітальні вікно, ми сіли перед ним і закурили, пускаючи дим у темряву.
— Вам треба поїхати звідси,— сказав я.— Поліція неодмінно вистежить вашу машину.
— Поїхати зараз, друже?
— Подайтеся на тиждень до Атлантік-Сіті чи до Монреаля.
Але про це він і чути не хотів. Як він міг залишити Дейзі, не дізнавшись, що вона вирішила робити далі? Він ще хапався за соломинку надії, і я не наважився ту соломинку в нього відібрати.
Саме тієї ночі він і розповів мені дивовижну історію своєї молодості, пов'язану з ім'ям Дена Коді,— розповів, бо "Джей Гетсбі" розбився, мов скло, наразившись на тяжку злобу Тома, і чарівній казці, що снувалася так багато років, прийшов кінець. Певно, в ту досвітню годину він ладен був сповідатися в усьому, але йому хотілося говорити тільки про Дейзі.
Вона була першою "світською" дівчиною, з якою він спізнався. Цебто йому й раніше за різних туманних обставин його життя доводилося мати справу з такими людьми, але його від них завжди відділяв мовби невидимий колючий дріт. Дейзі зачарувала його, заполонила всі його помисли й почуття. Він почав навідуватись до неї додому, спочатку в товаристві інших офіцерів з Кемп-Тейлора, потім сам. Він був у захваті — йому ніколи доти не траплялося бувати в такому чудовому домі. Але найдивовижнішим, найказковішим у цьому домі було те, що там жила Дейзі і що для неї це житло було таким самим звичним і природним, як для нього — табірний намет. Для нього той дім таїв у собі невичерпні таємниці — йому ввижалися спальні нагорі, прекрасні й прохолодні, несхожі на всі бачені доти, весела, радісна метушня в коридорах і романтичне кохання — не залежане й пересипане сухою лавандою, а сповнене яскравого буяння, невіддільне від блиску автомобілів новітніх моделей та гомону балів, після яких ще не встигли зів'яти квіти. Хвилювало його й те, що за Дейзі й до нього впадало чимало чоловіків — це ще більше підносило її в його очах. Скрізь у будинку він відчував їхню присутність — йому здавалося, що в повітрі ще бринять відлуння освідчень.
Але він добре усвідомлював, що опинився в домі Дейзі внаслідок якоїсь неймовірної гри випадку. Хоч би яке блискуче майбутнє чекало на Джея Гетсбі, та поки що він був хлопцем без цента в кишені, без минулого, і офіцерський мундир, що правив йому за плащ-невидимку, міг будь-якої миті впасти з його плечей. Тож він не гаяв часу. Він брав усе, що міг узяти, пожадливо, хижо,— так узяв він і Дейзі одного тихого жовтневого вечора, взяв, добре знаючи, що не має права торкнутися навіть її руки.
Він міг би зненавидіти себе за це — адже, по суті, він оволодів нею як облудник. Це не означає, що він намагався засліпити її блиском своїх неіснуючих мільйонів; але він свідомо навіював Дейзі почуття, що за ним їй буде як за кам'яною стіною; непомітно переконував її, що належить до її кола й цілком здатен узяти на себе відповідальність за її долю. Насправді ж під усім цим не було ніякого грунту — він був безрідним волоцюгою і в будь-яку мить примха безликого уряду могла закинути його на другий кінець світу.
Але він не зненавидів себе, і все вийшло зовсім не так, як він сподівався. Певно, він мав намір узяти все, що можна, й піти,— а виявился, що він прирік себе на довічне служіння Дамі Серця.