Пиня намагається виправдатися. Він каже:
— Дивна ви жінка! Ось ми вивчаємо в талмуді, що мудрець Йоханан був шевцем, а мудрець Іцхок був ковалем. Навіщо вам зайві докази? Мій дядько — годинникар, а мій батько — механік.
Пиня вважав, що полагодив справу. А виявляється, що тільки насипав солі на рани. Мати ридма заридала:
— Справді, хіба для того мій чоловік був чесним набожним євреєм, кантором, і таким молодим помер, щоб його мізинок став, не доведи господи, кравцем або шевцем, та ще в Америці!..
— Уже? Ти знову плачеш? Забула, що в Америці потрібні очі?..
Так каже мій брат Еля, і мама одразу перестає плакати.
Ким завгодно бути в Америці, аби вже там бути. Мене вабить туди страшенно. Про себе я вирішив, що в Америці вивчу три речі: навчуся плавати, писати і палити цигарки. Всі ці три речі я вмію уже й тепер, але не так добре, як треба вміти в Америці. Плавати я б і тепер був дуже зугарний, та не було де плавати. У нашій річці це неможливо. У нашій річці, коли лягаєте долічерева на багно, ноги стирчать зверху. Теж мені річка. В Америці, кажуть, море. Там як ляжете на воді з пухирем, то вас понесе казна-куди! Писати я теж умію. Хоч ніхто мене не навчав. Я переписую друковані літери з молитовника. Пишу так, що важко прочитати. Я малюю, а не пишу. Проте хотілося б писати швидко — та не вмію. В Америці, кажуть, пишуть швидко. Геть усе там робиться, кажуть, швидко, спритно, похапцем. Там усім часу немає. Так, я чув, розповідали в дорозі емігранти. Я знаю майже все чисто, що робиться в Америці, ще перше ніж я там побував. Там, кажуть, їздять під землею і "роблять" життя. Як це роблять, не знаю. Але незабаром дізнаюсь. Я переймаю все дуже швидко. Побачу людину один раз і скопіюю її до найменших подробиць. Одного разу я зобразив нашого товариша Пиню, показав, як він ходить, пританцьовуючи, як дивиться короткозорими очима, як говорить, хапаючись, наче сьорбає гарячу локшину. Моя братова Бруха за боки бралася від реготу, а мама аж почала плакати від сміху. Мій брат Еля, однак, цього не любить. Він не дає мені голову підвести. Дивна річ з моїм братом Елею! Він мене любить і разом з тим б'є смертним боєм. Мама не дозволяє, щоб він мене бив. Вона йому каже:
— От будуть у тебе свої діти, то й битимеш їх...
Проте нехай спробує хтось чужий мене зачепити пальцем, він йому очі видряпає. Якось хлопчик одного з емігрантів мені "поставив губернатора". Ви не знаєте, що таке "ставити губернатора"? Ось я вас навчу: слинять великий палець у роті і штрикають вас цим пальцем між ребрами та животом так, що вам в очах темніє. Хлопчик, що поставив мені "губернатора",— парубчак років одинадцяти з пухкими щоками. У нього ручиська,— нехай вони йому відсохнуть! Він захотів зі мною познайомитись, підійшов до мене і запитав, як я звуся? Я сказав:
— Мотл.
А він на це:
— Мотл-капотл, Дробл-дротл, Йосип-сотл, десь Ка-нотл.
Я запитую:
— Що це означає? А він відповідає:
— Це означає, що ти йолоп, хоч я сам теж звуся Мотл. Може, хочеш губернатора?
Я кажу:
— Чому ні?
— Підійди трохи ближче,— пропонує він,— то я тобі покажу.
Я підійшов. Він мені показав. І я впав. Помітила мама і зчинила галас. Прибіг мій брат Еля, та й дав же він йому чосу!
Відтоді ми з цим хлопцем потоваришували. Він мене навчив, крім "губернатора", ще багато чого. Наприклад, черевомовлення. Ви таке вмієте? Навчити цього неможливо. З цим треба народитися. Треба рота тримати стуленим, не ворушити жодним м'язом і гавкати як собака або рохкати як свиня так, щоб усі заглядали під стіл. Я добре налякав наших. Моя братова Бруха, ви знаєте, має звичку непритомніти. Всі кинулись під стіл, під ліжка. Я теж нахилився — шукати собаку — і без упину гавкав. Куме-дія була, скажу я вам! Мій брат Еля кінець кінцем здогадався, хто тут наколобродив, і віддубасив мене як слід. З того часу я покинув оті штуки з черевомовленням.
3
Ми б давно вже виїхали з Відня, якби не "Ольянц" *. Хто такий отой "Ольянц", не знаю гаразд. Я тільки чую, що говорять про нього: "Ольянц! Ольянц!" Всі емігранти сердиті на того "Ольянца"! Вони кажуть, що він нічого не робить. "Ольянц", кажуть вони, не жаліє людей. "Ольянц" не любить євреїв. Мій брат Еля і наш товариш Пиня щодня ходять до "Ольянца" та повертаються звідти щоразу, як після лазні.
— Хай він згорить! — каже Еля.
— Хай згорить, як свічка! — вигукує Пиня.
— Дайте-но краще я побалакаю з отим "Ольянцом"! — каже мама і бере мене за руку.
Ми всі йдемо до "Ольянца": мама, я, Еля, Пиня, Бруха і Тайбл. Мені здавався "Ольянц" чоловіком з бородою, з перезком на животі і з червоним носом. Чому саме з червоним носом — сам не знаю.
Ой і попоходили ж ми! Моя братова Бруха зичила "Ольянцові", щоб йому так кололо в правому боці, як їй коле в лівому, тоді б він не оселився, чорти його батька зна, аж на околиці міста! Нарешті на превелику силу доплентались до "Ольянца". Живе він в будинку — дай боже усім нашим друзям! Але подвір'я в нього немає. Відень не любить подвір'їв. Відень любить широченні вікна і чудернацькі двері. Проте двері у них замкнені.
— Бояться, певно, щоб їх не покрали.
Так каже моя братова Бруха... їй уже спротивився і Відень! їй не подобається, що коли підходиш до дверей, треба спершу дзвонити. Хіба тобі не однаково? Аби відчинили. Та "Ольянц" не так швидко відчиняє. Можете дзвонити, скільки влізе, а він має час. Гадаєте, ми самі тут? Крім нас, стоять ще емігранти. їм теж треба до "Ольянца". Емігранти дивляться на нас, як ми дзвонимо.
— Подзвоніть ще трошки. Може, вам пощастить — і відчинять...
Так кажуть емігранти і сміються. Мабуть, їм весело на серці. Щоразу прибувають нові емігранти. Зібралося вже чимало євреїв з жінками і маленькими дітьми.
Я люблю, коли багато людей. Якби не плакали малі діти, а матері не лаялись і не заважали людям розмовляти, тут було б дуже весело.
Хвалити бога, відчинили двері. Всі поперли всередину, мало не подавили одне одного. Щастя, що в дверях з'явився якийсь дядько без шапки з червоним обличчям і поголеною пикою і почав кидати нас поодинці, як поліняки. Одну жінку з дитиною він так штовхнув, що, якби не я і мій брат Еля, вона б кісток не зібрала. Вона й так тричі перевернулася.
Пройшло багато часу, поки ми поодинці зайшли всередину. І тільки тут почався тарарам. Матінко! Всі хочуть говорити першими. Всі лізуть прямо до столів. За столами сидять голені люди з непокритими головами, сміються і палять сигари. Хто з них "Ольянц" — не знаю. Мама теж не знає. Вона стоїть і одно допитується:
— Скажіть мені, хто з вас "Ольянц"? У мене була велика шкода, усі речі в мене забрали на кордоні і мало не порішили разом з моїми дітьми. Ось вони, бідолашні сироти, чоловік помер замолоду, був усе життя кантором...
А далі їй слова не дають сказати. Один смикнув її за хустку і показує на двері. Він говорить мовою, яку важко зрозуміти. Мама не хоче відступитися, поки не дошукається правди.
— Чого ви розмовляєте зі мною по-німецькому? — каже вона.— Говоріть зі мною краще нашею рідною мовою. Тоді я виллю перед вами все наболіле на серці... Скажіть мені тільки, хто з вас отой "Ольянц"?..
— Свекрухо! Послухайте мене. Ходімо краще звідси. Всевишній нас рятував досі без оцього "Ольянцу" і без Відня, то і надалі, мабуть, не дозволить нас скривдити. Господь заступник.
Так каже моя братова Бруха мамі. А мама їй відповідає:
— Твоя правда, дитино моя! Ходімо краще звідси! Відень — місто, а бог — заступник...
XVIII. АНТВЕРПЕНСЬКІ ЧУДЕСА 1
Ви чули коли-небудь про місто, що зветься Антверпен? Є таке місто на світі, і от ми їдемо туди. Навіщо нам їхати до Антверпена, питаєте? Бо наш сват, тесть мого
брата Елі, пекар Йона, їде до Америки через Антверпен. Почувши, що її батько в Антверпені, моя братова Бруха всім протуркала вуха, щоб ми теж їхали через Антверпен. Раніше вона про це місто навіть слухати не хотіла. Назва їй не подобалась. Тепер вона закохалася в Антверпен! Наш товариш Пиня каже, що змушений буде відокремитися від нас. Він хоче поїхати з Відня прямо до Лондона. Його вабить, каже він, Лондон. Лондон, каже він, уже пахне Америкою: англійці... Руде волосся... Картаті штани... Зовсім інший світ!
— То й їдь собі на здоров'ячко до твоїх англійців з картатим волоссям і рудими штаньми, а ми поїдемо до Америки через Антверпен.
Так каже моя братова Бруха, а Пинина жінка Тайбл надимається, як індичка. Я вже вам казав, що вона має таку звичку: одразу дметься, копилить губи і не розмовляє. Пиня запитує в неї, чого вона сердиться? Вона відповідає, що терпіти не може англійців.
— Хіба ти їх знаєш? — дивується Пиня.— Хіба ти бачила англійців?
— А ти? Де ти бачив англійців? — відказує Бруха. Коротше, порозумілися на тому, що ми всі поїдемо до
Америки через Антверпен. Мені байдуже, нехай навіть через Задрипанку, аби до Америки. Я і наш товариш Пиня — ми обидва пориваємось до Америки більш за всіх. Ми почуваємо, що там нам буде рай земний. Пиня в претензії до мого брата Елі:
— їдемо, їдемо, а все стоїмо на одному місці.
— Хто тебе тримає за поли? — каже йому Еля.— їдь! Біжи! Лети!
А Пиня відповідає:
— Як я можу летіти, коли твоя мати хоче познайомитися з усіма комітетами на світі?
Почула це мама і каже Пині:
— Коли ти такий мудрий, то порадь, як нам їхати до Америки без подушок?
Тут уже Пиня замовкає. Наш товариш Пиня не може з нами розлучитися. Жінки теж не можуть жити одна без одної. Цебто сваряться вони досить часто, шпиняють одна одну ущипливими словами. Інколи у них мало не до бійки доходить, але вони швидко миряться. Якби не мама, моя братова Бруха і Пинина жінка Тайбл недовго зберігали б мир. Вони б чубилися мало не щодня. Особливо моя братова. Бруха сама каже про себе, що вона "сірник"! Вона коли не в гуморі, то змішає вас з багном. А через хвилину стає лагідна і сумирна, як овечка. Зі мною вона воює з першої хвилини після шлюбу. Вона знає, що я її не люблю. Найгірше для Брухи, що я висміюю її. їй одно здається, що я сміюся з неї. Коли дивлюся на неї, це означає, що я сміюся. Я вже вам розповідав, що люблю малювати і що мій брат Еля б'є мене за це.
Я намалював якось ногу. Страшенно велику ногу. Крейдою на долівці намалював. То треба було вам подивитися, що тоді діялось! Бруха причепилася, що я намалював її ногу.