Він стояв навколішки й не оглядався, нікуди не дивився, заклопотаний тільки собою й вогнем. Старий не бачив, як онук його розгублено потупцявся й пішов по двору, простуючи до Сейдахмата, що колов дрова.
Хлопчик не розумів, що сталося з дідом і що коїлося в дворі. І тільки підійшовши ближче до повітки, він звернув увагу на велику купу червоного свіжого м'яса, накиданого на шкуру, розстелену вовною вниз. По краях шкури ще сочилася блідими струминками кров. Трохи далі, куди викидали непотріб, собака гарчав, уминаючи тельбухи. Біля купи м'яса сидів навпочіпки, мов брила, великий, якийсь незнайомий темнолиций чоловік. . То був Кокетай. Він і Орозкул з ножами в руках розбирали тушу. Спокійно, не хапаючись, перекидали вони розчленовані маслаки з м'ясом в різні місця на розтягнутій шкурі.
— Ласощі! А пахне ж як! — говорив басом чорний кремезний чоловік, принюхуючись до м'яса.
— Бери, бери, кидай на свою купу,— щедро пропонував йому Орозкул.— Бог дав нам із своєї череди в день твого приїзду. Таке не щодня буває.
Орозкул при цьому пихтів і те й робив, що вставав та погладжував свій тугий живіт, наче він об'ївся чимсь; і зразу було видно, що він уже добре хильнув. Важко дихав, сопів і рвучко підводив голову, щоб передихнути. Його м'ясисте, як коров'яче вим'я, обличчя лисніло од самовдоволення й ситості.
Хлопчик оторопів, холодом війнуло на нього, коли він побачив під стіною повітки рогату маралячу голову. Одру-бана голова валялася в пилюці, просякнутій темними плямами витеклоГ крови. Вона схожа була на корч, викинутий з дороги. Біля голови валялися чотири ноги з копитами, одрізані в колінних суглобах.
( Хлопчик з жахом дивився на цю страшну картину. Він не вірив своїм очам. Перед ним лежала голова Рогатої ма-тері-олениці. Він хотів тікати звідси, але ноги не слухалися. Він стояв і дивився на спотворену, мертву голову білої маралиці. Тої самої, що вчора ще була Рогатою матір'ю-оленицею, яка вчора ще дивилася на нього з того берега-добрими й уважними очима, тої самої, з котрою він подум-ки розмовляв і котру благав принести на рогах чарівничу колиску "з дзвіночком. Усе це несподівано перетворилося на безформну купу м'яса, обідрану шкуру, одрубані ноги й викинуту геть голову.
Треба було йому піти звідси, а він стояв, скам'янівши, не тямлячи,' як і чому все це сталося. Чорний кремезний чоловік, той, що розбирав тушу, вийняв з купи гостряком ножа нирку й простяг її хлопчикові.
— На, хлопчику, засмаж на жару, смачно буде,— сказав він.
Хлопчик не ворухнувся.
— Візьми! — наказав Орозкул.
Хлопчик простяг руку, не відчуваючи її; і стояв тепер, стискуючи в холодній руці ще теплу, ніжну нирку Рогатої матері-олениці. А Орозкул тим часом підняв за роги голову білої маралиці.
— Ох і важка! — погойдав він її.— Самі роги скільки важать.
Він поклав голову боком на колоду, взяв сокиру й заходився вирубувати роги з черепа.
— Оце роги! — примовляв він, з хряскотом всаджуючи лезо сокири під'корінь рогів.— Це ми дідові твоєму,— він підморгнув хлопчикові.— Як помре, поставимо роги йому на могилі. Нехай тепер скаже хто, що ми його не поважаємо. Куди вже більше! За такі роги не гріх хоч і сьогодні померти! — реготнув він, націлюючись сокирою.
Роги не піддавалися. Виявилось, не так просто їх вирушати. П'яний Орозкул рубав негаразд, і це бісило його. Голова впала з колоди. Тоді Орозкул заходився рубати її на землі. Голова одскакувала, а він ганявся за нею з сокирою.
Хлопчик здригався, щоразу мимохіть відступав, але не міг примусити себе піти звідси. Немов у кошмарному сновидінні, прикутий до місця страшною й незрозумілою силою, він стояв і дивувався з того, що оскліле, немиготливе око Рогатої матері-олениці не бережеться сокири. Не мигне, не примружиться від страху. Голова давно вже вивалялася в бруді й пилюці, але око залишалося чисте й, здавалося, все ще дивиться на світ з німим, застиглим подивом, у якому застала його смерть. Хлопчик боявся, що п'яний Орозкул влучить в око.
А роги не піддавалися. Орозкул усе більше виходив із себе, лютував і, вже не розбираючи, бив по голові як попало — і обухом, і лезом сокири.
— Та так поламаєш роги. Дай мені,— підійшов Сейдахмат.
— Геть! Я сам! Чорта з два — поламаєш! — прохрипів Орозкул, замахуючись сокирою.
— Ну як хочеш,— плюнув Сейдахмат і пішов собі додому.
За ним подався й той самий чорний кремезний чоловік. Він таскав у мішку свою пайку м'яса.
А Орозкул з п'яною впертістю й далі четвертував за повіткою голову Рогатої матері-олениці. Можна було подумати, що він вершив довгоочікувану помсту.
— Ах ти, наволоч! — з піною коло рота стусав він голову чоботом, ніби мертва голова могла його чути.— Ну, ні, брешеш! — наскакував він з сокирою знову й знову. — Не я буду, якщо не доконаю тебе. На тобі! На тобі! — крушив він сокирою.
Череп тріщав, одлітали на всі боки уламки кісток.
Хлопчик коротко скрикнув, коли сокира випадково рубонула поперек ока. З розкраяної очниці линула темна, густа рідина. Вмерло око, зникло, спорожніло...
— Я й не такі голови можу розтрощити! І не такі роги обламаю! — гарчав Орозкул у нападі дикої злості й ненависті до цієї безневинної голови.
Нарешті йому вдалося проломити череп і в тімені, і на лобі. Тоді він кинув сокиру, вхопився обома руками за роги й, притискуючи ногою голову до землі, крутонув роги із звірячою силою. Він виривав їх, і вони затріщали, як коріння, коли його видирають з землі. То були ті самі роги, иа яких,— на благання хлопчика,— Рогата мати-олениця мала принести чарівну, колиску Орозкулові і тітці Бекей...
Хлопчикові стало погано. Він обернувся, упустив нирку на землю й поволі почвалав геть. Він дуже боявся, що впаде або його знудить тут же, на очах у людей. Блідий, з холодним, липким потом на лобі, він проходив мимо кострища, в якому ошаліло палахкотів огонь, над яким клу-бочилась гаряча пара з казана, біля якого, обернувшись до всіх спиною, сидів, як і раніше, обличчям до вогню
*
нещасний дід Момун. Хлопчик не став турбувати діда. Йому хотілося скоріше добратися до ліжка й лягти, вкритися з головою. Не бачити, не чути. Забути...
Ідучи, він зустрів тітку Бекей. Безглуздо виряджена, але з синьо-багровими синцями від Орозкулових побоїв на обличчі, худюща й недоречно весела, ганяла вона сьогодні в клопотні великого м'яса.
— Що з тобою? — зупинила вона хлопчика.
— В мене голова болить,— сказав він.
— Та любий ти мій, сердешний,— сказала вона раптом у нападі ніжності й заходилася обсипати його поцілунками.
Вона теж була п'яна. Од неї теж гидко тхнуло горілкою.
— Голова в нього болить,— бурмотіла вона розчулено.— Рідненький ти мій! Ти, мабуть, їсти хочеш?
— Ні, не хочу. Я хочу лягти.
— Ну то ходім, ходім, я тебе вкладу. Що ж ти будеш сам-самісінький лежати? Всі ж будуть у нас. І гості, й наші.. І м'ясо вже готове.— І вона повела його з собою.
Коли вони проходили знову мимо вогнища, із-за повітки з'явився Орозкул, упрілий і червоний, як хворе вим'я. Він переможно кинув біля діда Момуна маралячі роги, які він вирубав. Старий трохи підвівся.
Не дивлячись на нього, Орозкул підняв відро з водою й, перехиляючи його на себе, став пити обливаючись.
— Можеш помирати тепер,— кинув він, одриваючись од води, і знову припав до відра.
Хлопчик чув, як дід пробелькотів:
— Дякую, синку, дякую. Тепер і вмирати не страшно. Як же, пошана мені й повага, виходить...
— Я піду додому,— сказав хлопчик, почуваючи слабкість у тілі.
Тітка Бекей не послухалась.
— Нічого тобі там самому.— І майже силоміць повела його в свою хату. Поклала на ліжко в кутку.
В домі Орозкула все вже було готове до трапези. Наварено, насмажено, наготовано. Всім цим жваво порядкували баба й Гульджамал. Бігала між хатою і вогнищем надворі тітка Бекей. В чеканні великого м'яса злегка бавилися чаєм Орозкул і чорний кремезний Кокетай, напівлежачи на кольорових ковдрах, з подушками під ліктями. Вони одразу якось завеличалися і почували себе князями. Сейдахмат наливав їм чай на денце піал.
А хлопчик нишком лежав у'кутку, скований, напружений. Його знову морозило. Він хотів устати й піти собі, але боявся, що тільки він злізе з ліжка, як зараз же почне блювати. І тому він судорожно тримав у собі ту грудку, що застряла в горлі. Боявся ворухнутися зайвий раз.
Невдовзі жінки покликали Сейдахмата надвір. І він незабаром появився у дверях з горою м'яса, що парувало у великій емальованій мисціГ Він ледве доніс цю ношу й поставив її перед Орозкулом і Кокетаєм. Жінки внесли слідом за ним ще всякі страви.
Усі почали всідатися заново, приготували ножі й тарілки. Сейдахмат тим часом наливав горілки в склянки.
— Командиром горілки буду я,— реготав він, киваючи на пляшку в кутку.
Дід Момун прийшов останній. Дивний, аж надто жалюгідний вигляд проти звичайного мав сьогодні старий. Він хотів притулитися десь збоку, але чорний кремезний Кокетай великодушно запросив його сісти поруч нього.
— Проходьте сюди, аксакале.
— Спасибі. Ми тут, ми ж дома,— спробував одмовитися дід Момун.
— Але все ж таки ви найстарший,— наполягав Кокетай і посадив його між собою і Сейдахматом.— Вип'ємо, аксакале, з нагоди такого успіху вашого. Вам перше слово.
Дід Момун невпевнено прокашлявся.
— За мир у цьому домі,— сказав він вимучено.— А там, де мир, там і щастя, діти мої.
— Правильно, правильно! — підхопили всі, перехиляючи стакани в горлянки.
— А ви чого ж? Ні, так не піде! Бажаєте щастя зятеві й дочці, а самі не п'єте,— дорікнув Кокетай зніяковілому дідові Момуну.
— Ну хіба що за щастя, я що ж,— заквапився старий. На подив усім, він вихилив до дна майже повну склянку горілки й, оглушений, замотав старою головою.
— Оце здорово!
— Наш старий нерівня іншим!
— Молодець ваш старий!
Усі сміялися, всі були задоволені, всі хвалили діда.
В приміщенні стало жарко й душно. Хлопчик лежав у тяжких муках, його весь час нудило. Він лежав, заплющивши очі, й чув, як сп'янілі люди жвакали, гризли, сопли, пожираючи м'ясо Рогатої матері-олениці, як пригощали одне одного смачними шматками, як цокалися замизка-ними склянками, як складали в миску обгризені кістки.
— Не м'ясо, а молодий жеребчик! — похвалив Коке"и тай, приплямкуючи губами.
— А що ж ми, йолопи, чи що, жити в горах і не їсти такого м'яса,— говорив Орозкул.
— Правда, чого ж ми тут живемо,— підтакував СейЧ дахмат.
Усі хвалили м'ясо Рогатої матері-олениці: і баба, і тітка Бекей, і Гульджамал, і навіть дід Момун.