Літню даму, пані де Бондюмон, мучила така сама недуга, тільки її трясло по вертикалі, од плечей до колін.
Жакліна тихенько вивільнила руку з-під дядькової руки; гості, що були поблизу, мимоволі відступили, і місцева знать, утворивши коло, мало не з захопленням дивилася на двох літніх людей, які, обмінюючись пустими словами, стояли одне навпроти одного. Обоє ще грілися в останніх променях свого щирого й чистого кохання, але одне з них уже не могло побачити риси обличчя коханої людини.
IX
Замок Моглев було споруджено на своєрідній природній терасі, яка височіла над селом. З цього боку він із своїми сторожовими та наріжними баштами здавався величезною похмурою будівлею, голі сірі мури якої були порізані тільки вузькими, мов щілини, вікнами та низенькими дверима. Зелені лужки навколо замка з кількома високими в'язами, верховіття яких не сягало й середини мурів, увінчаних черепичним дахом, не пом'якшували суворого враження від цієї фортеці.
Та коли обійти будинок навколо, перед вами у всій своїй красі поставав знаменитий західний фасад, позначений генієм Відродження. Саме завдяки цьому фасадові Моглев і прославився не тільки як один з найбільших, але і як найгарніший замок в усій окрузі.
Весь фасад був оздоблений ліпленням та різьбою; колони обвивали плющ та виноград. Перед очима поставало живе плетиво двостулкових вікон, лоджій і галерей, ажурних сходів, де в давні часи чинилися злочини.
І скільки б ви не приїздили до Моглева, вас щоразу вражав цей контраст між задньою частиною замка, феодальною, войовничою, ворожою, і цим щедрим розсипом краси.
Великий парадний двір, із церквою вглибині, посиланий золотистим піском, начебто ще більше підкреслював легкість славнозвісного фасаду.
За ним одразу ж починався англійський парк XVIII століття; по ньому в мальовничому безладді були розкидані дерева чудесних порід; далі парк поступово переходив у ліс.
В невеликій балці виблискував ставок, і в його зеленому плесі, облямованому високим очеретом, віддзеркалювалися хмаринки.
Кюре тільки-но благословив коней, собак і їхніх власників, що вишикувались буквою "П" на парадному дворі, ніби під час огляду.
Слуги насилу стримували зграї собак. Коні теж не хотіли стояти: шкіра свербіла після недавньої стрижки, і вони ставали дибки під товстими попонами з вишитими по кутках коронами та ініціалами.
— Рапорт, Лісовиче! — крикнув маркіз.
Лісовик, у супроводі другого доїжджачого та двох лісних сторожів, знявши шапочку, виструнчився перед сліпим.
— Пане маркіз, — почав він, — доповідаю, що в лісі Мальвуа є олень, якому, на мою думку, близько чотирьох років. Але я гадаю, що сьогодні знайдуться і кращі тварини, — чесно додав він.
Жолібуа, другий доїжджачий, високий сухорлявий парубок, кривобокий, з пасмом чорного волосся, що раз по раз спадало йому на лоба, вистежив у лісі десятирічного оленя.
— Він увійшов у ліс біля великої алеї, — пояснив другий доїжджачий, — вийшов до Панського кола і знову щез у лівому заповіднику. Там він, мабуть, і досі. Бо якби вийшов звідти, загавкав би собака.
— А він сам чи із стадом?
— Сам, пане маркіз.
Маркіз розпитав також лісових сторожів. З'ясувалося, що на дільниці одного з них, у напрямі Бордьє, є ще й олень-одноліток.
Нарешті, дядько Плантроз, дрібненький хитрий дідуган із сльозавими очима, який служив у Моглеві близько шістдесяти років, прошамкотів беззубим ротом:
— А на моїй дільниці по дорозі в хащі є самка дикого кабана. Я гадаю, що коли не піднімуть оленя, можна буде й свинею побавитися...
Дорога в хащі вела повз хатину, де мешкав літній сторож, а робити далекі переходи йому, звичайно, було вже несила.
— Дякую, Плантрозе, молодець, — великодушно похвалив його маркіз.
І на хвилину замислився. Лісовик, трохи засмучений тим, що не він доповів про найкращого оленя, чекав рішення господаря, сподіваючись, що маркіз заради такої нагоди — це ж буде його двохтисячний олень! — дозволить йому полювати на звіра, якого він сам вистежив.
— Ну, що скажете, панове? — поцікавився маркіз, із ввічливості звертаючись до товстуна-віконта, Жілона та Де-Вооса, які стояли біля нього. Не чекаючи їхньої відповіді, спитав: — Чи є у вас димові шашки, Жолібуа?
Другий доїжджачий витяг із кишені штанів маленькі чорні кульки й підніс до руки
маркіза, щоб той міг їх помацати. Жілон нахилився, надів окуляри.
— Так от, Лісовиче, — мовив маркіз, — ідіть піднімати оленя Жолібуа.
— Слухаю, пане маркіз.
— І спустіть на нього собак... Я кажу це не для годиться, — додав маркіз, — а тому, що вже пізно, і ви тільки згаєте час, якщо будете стримувати псів.
— Гаразд, пане маркіз, — сказав Лісовик і подумав: "На його місці я вирішив би так само. Хіба тут можна сумніватися, кого вибрати — чотирирічного чи десятирічного оленя, особливо в день святого Юбера? І потім, це ж я послав Жолібуа до Панського кола... — заспокоював він себе. — Він працює під моїм керівництвом. Отже, це все одно, що я сам вистежив оленя".
— Жюльєне! — покликав маркіз.
Підійшов літній кучер з Моглева; він тримав за гнуздечку стару шкапу. Вона ледве переставляла ноги, з її запалих очей дивився сум.
— Я слухаю, пане маркіз, — мовив кучер, скидаючи циліндр.
Він говорив з англійським акцентом, який запозичив півстоліття тому в одного жокея з товариства "Лаффіт".
—Я сьогодні не поїду, — повторив сліпий фразу, яку вже чотири роки підряд вимовляв на початку кожних ловів.
— А пан Жан-Ноель може прокататися на Ежері?
— Так... може, — неохоче погодився маркіз, — Тільки хай не поспішає. А ти супроводь його. — І, не кажучи більше ні слова, він рвучко повернувся і, знаючи, що в цю хвилину всі дивляться на нього, несподівано твердим кроком попрямував до входу в замок; там його чекав Флоран.
Спершись на руку слуги, маркіз щез за дверима; величезний фасад епохи Відродження проковтнув старого разом з його старістю, сліпотою і горем.
X
Оленя вигнали одразу ж, "одним духом", як казали доїжджачі. Сигнали ріжка сповіщали, що це і справді десятирічний олень.
Олень перетнув одну за одною три алеї, так близько від вершників та екіпажів, що майже всі могли помилуватися на нього, коли він пролетів у повітрі на висоті двох метрів, підібгавши передні ноги, роздувши ніздрі й закинувши свої чудові роги.
Шістдесят гончаків з виском і гавкотом гналися слідом за ним; коли вони перетинали алеї, здавалося, що по землі стелеться плямистий килим.
Потім з'явився Лісовик; витрушуючи з ріжка краплі слини, він галопом мчав через зарості, перестрибуючи на всьому скаку канави. Обличчя побагровіло, щоки позападали; в'їхавши в ліс, він обережно виплюнув у хустинку вставну щелепу, бо вона заважала йому сурмити.
Діти, радісно вигукуючи, дерлись угору по схилу.
Полудневе сонце зачісувало дерева золотавими гребінцями.
Вершників було чоловік п'ятдесят. Коні гостей, незвиклі до звуків ріжка, до нагая й метушні, несподівано здиблювалися, тіснили сусідів і, відчувши навіть легенький дотик хазяїнової руки, летіли вперед, наче камінь, випущений із пращі.
Горбоносі дворяни в жовтих каптанах із зневагою та досадою дивилися на це видовище.
— Щороку в день святого Юбера одна й та сама картина, — буркотіли вони. — Гляньте-но на цей цирк!
Відважний Жілон, зручно вмостившись на гнідій кобилі, насупився, немов досвідчений мисливець, що побачив здобич.
— Знаєте, панове, я не люблю, коли мені наступають на п'яти! — крикнув він, звертаючись до молодих мисливців, що їхали позаду.
За традицією, гостям не дозволялось випереджати постійних мисливців, отож вони змушені були або зупинитись і зачекати, або звернути вбік.
Сам Де-Воос, гордовитий і владний, бажаючи якнайшвидше показати себе в новій ролі, досить-таки нелюб'язно звернувся до автомобілістів, сидячи на своєму Командорові, чистокровному рудому скакуні:
— Будьте такі ласкаві, панове, вимкніть мотори. Ми ж полюємо!
— Ви маєте рацію: вони просто нестерпні, — підтримала його мадемуазель де Лонгбуаль, яка теж була завзятим мисливцем і не гірше за чоловіків сурмила в ріжок.
Навіть Лісовик, який прагнув загнати свого двохтисячного оленя, і той посміливішав і, — правда, скинувши шапочку, — зажадав, щоб панове гості не юрмилися на алеях і не заважали собакам іти по сліду.
Дивлячись на цих похмурих, зосереджених, насторожених мисливців, ніхто навіть не подумав би, що вони полюють заради розваги, а не виконують якусь важливу місію і бояться в чомусь схибити, щоб не викликати гніву короля.
Незабаром олень уповільнив біг і, на радість собакам, затюпав перед самим їхнім носом, трохи попетляв по кущах, шукаючи стадо, потім вернувся до того місця, звідки його вигнали і де на його появу спокійно чекали горбоносі дворянчики; тим часом молодь, проїхавшись лісом, уже встигла загнати коней і сама теж добре-таки стомилась.
Раптом олень вискочив на галявину, де його ніхто не чекав. Тепер відстань між ним і собаками збільшилась, і їм потрібно було мінімум десять хвилин, щоб подолати її.
Габріель у цей час повільно їхав грузькою стежкою, що вилася поміж стрімкими схилами, слідом за кількома літніми мисливцями, яких йому не вдавалося випередити, а вони неквапливо тюпали за товстуном Мельхіором де Дуе-Душі, що здавався на коні ще монументальнішим, ніж Едуард VII. Їзда галопом уже назавжди відійшла для них у минуле, і тому вони покладались на своє знання місцевості та на мисливське чуття: якщо не собаки, то воно рано чи пізно виведе їх на галявину.
Досі Жакліна весь час трималася біля Габріеля. Та раптом озирнувшись, він не побачив позаду дружини.
Він стривожився, чи з нею чого не скоїлося; хвилину зачекавши, він навіть трохи проїхав назад. Однак, незважаючи на тривогу, невідступне відчуття якогось лиха, Габріель усе-таки вирішив їхати вперед. Голосів уже зовсім не було чути, тільки звідкись здалеку долинав слабенький звук Лісовикового ріжка.
"Ні, це нісенітниця, — переконував себе Габріель. — Якби вона впала з коня, то покликала б на поміч. Адже нас було багато".
Проїхавши з півмилі, він раптом побачив Жакліну, яка зупинила коня на роздоріжжі й до чогось прислухалася. Габріелеві вона дала знак мовчати.
— Будьте такі ласкаві і їдьте далі слідом за мною, гаразд? — різко сказав він, ображений такою поведінкою дружини.
— Але ж ви їхали дуже поволі, — заперечила Жакліна.
— Не міг же я, щоб догодити вам, скинути з коня те барило, яке зветься Дуе-Душі!
— Зате ви могли перетнути канаву і взяти трохи праворуч, як це зробила я.