А Реатегі: тут нема чого соромитися, донечко, побалакаємо трошки, адже ти тепер чудово розмовляєш по-іспанському. Еге ж? Губернатор підстрибує у своєму кріслі, – та це ж та, що з Уракуси! – ляскає себе по лобі, – нарешті пригадав. А ігуменя: Боніфаціє, припини вдавати з себе дурненьку, бо дон Хуліо подумає, що тобі відтяли язика. Отаке, дитино, ти плачеш, що сталося, донечко, звідкіля ці сльози? Боніфація підводить голову, сльози котяться по щоках, пухкі губи міцно стиснуті. І дон Фабіо: ну, ну, дурненька, ти повинна бути задоволена, що матимеш родинне вогнище, а дівчатка сеньйора Реатегі – то два янголятка. Ігуменя блідне, – ах, що за дівчисько, – обличчя в неї зараз біле, як і руки, – чому ти плачеш? Боніфація широко розплющує свої зелені вологі очі, біжить по килимку, – донечко, – падає перед ігуменею на коліна, – дурненька, – хапає її за руку, притискає до свого обличчя. Та, що з гострими зубенятами, хихотить, а ігуменя бурмоче, дивлячись на сеньйора Реатегі: Боніфаціє, заспокойся, адже ти обіцяла, мені і матері Анхеліці. Вона хоче висмикнути руку, об яку Боніфація треться обличчям, Реатегі й дон Фабіо зніяковіло, доброзичливо посміхаються. Пухкі губи цілують бліді й безкровні пальці, а дівчинка з гострими зубенятами сміється вже відверто. Чи ж ти не розумієш, що це для твого добра? Де ж, як не там, будуть з тобою краще поводитися. Боніфаціє, чи ж не присягалась ти мені й матері Анхеліці всього лише півгодини тому, оце так ти виконуєш свою обіцянку? Дон Фабіо встає, потирає руки, – такі вже ці дівчатка, вразливі, з першого-ліпшого приводу в сльози, донечко, спробуй заспокоїтися, побачиш, як добре в Ікітосі, яка лагідна, яка свята жінка сеньйора Реатегі. А ігуменя: доне Хуліо, перепрошую, мені дуже прикро. Ця дівчинка ніколи не капризувала, я зовсім її не впізнаю. Боніфаціє, заспокойся, – і Хуліо Реатегі: цього ще не вистачало, мати. Дівчинка прив'язалася до місії, нічого в цьому немає дивного, і не треба її силувати, буде краще, коли вона залишиться з черницями. Я візьму ту, іншу, а Портільйо нехай пошукає собі служницю в Ікітосі, але передусім, мати, не хвилюйтеся.
І
– Дивіться, – сказав Важкий, – перестає лити.
Видовжені, блакитні просвіти, як тріщини, розтинали небо, і, хоч поміж сірими хмарами погуркувала буря, злива вщухла. Але ліс, що оточував сержанта, жандармів і Ньєвеса, й далі підпливав водою: великі важкі краплини скочувались з дерев та з намету, падаючи поміж опукле коріння й збігали до кам'янистого берега, який перетворився на багнисько, що бралося маленькими бульбашками, немовби кипіло. Човен погойдувався неподалік від берега.
– Зачекаймо, сержанте, нехай трохи підсохне, – запропонував лоцман Ньєвес. – Після такої зливи на порогах, певно, шалена течія.
– Так, звичайно, доне Адріан, але чому ми повинні товктися, як оселедці в діжці? – сказав сержант. – Ходіть, хлопці, розіб'ємо ще один намет. Тут і переночуємо.
Їхні куртки й штани намокли, гетри заліплені болотом, шкіра вилискує. Усі повикручували одяг, повитиралися. Лоцман Ньєвес побіг берегом, шльопаючи по грязюці; коли дістався до човна, то мав такий вигляд, ніби його викачали в смолі.
– Краще голяка, – сказав Блондин. – Забрьохаємось з ніг до голови.
Важкий не мав трусів, і всі почали насміхатися з його товстих сідниць. Коли вийшли з намету, Малюк послизнувся, впав горілиць і, лаючись, підвівся. Перебралися через болото, тримаючись за руки. Ньєвес подавав їм сітки від москітів, бляшанки з консервами, термоси, а вони відносили все це, складали під деревом і, повертаючись назад, казилися, як діти: бігали, лементували, штовхали один одного в грязюку, кидалися грудками мулу, – сеньйоре сержант, немає жодної сухої галети, та й анісова горілка споганіла. А Малюк: з мене досить тієї сельви, Чорний, я ситий нею по вуха. Відмили грязюку в річці, під деревом розклали багаття, там само забили кілки, нап'яли намет і прив'язали линви до сірого, накрученого коріння. Часом з-під каміняччя виповзали рожеві дощові черв'яки. Лоцман Ньєвес розпалював вогнище.
– Ми нап'яли намет якраз під деревом, – сказав сержант. – Павуки сипатимуться на нас цілу ніч.
Хмиз тріщав, починав диміти, та ось за хвилю спалахнув маленький вогник, блакитний, потім червоний, і розгорілося полум'я. Вони розсілися довкола багаття. Галети підмокли, горілка була тепла.
– Це нам так просто не минеться, мій сержанте, – озвався Чорний. – Потрібно буде ще витримати громи, які чекають нас у Ньєві.
– Це було безглуздя вирушати отак, – мовив Блондин. – Лейтенант повинен був усе передбачити.
– Він знав, що це марна справа, – знизав плечима сержант. – Але ж ви бачили черниць і дона Фабіо. Послав він нас тільки, аби їх заспокоїти.
– Я не для того пішов у жандарми, щоб стати нянькою, – сказав Малюк. – Мій сержанте, хіба такі речі вас не дратують?
Але сержант служить уже десять років, – я загартований, Малюче, і ніщо мене не дратує. Він видобув цигарку і почав сушити її при вогні, крутячи в пальцях.
– А навіщо ти зголосився йти в жандарми? – спитав Важкий. – Ти ще жовторотий, щойно починаєш оперюватись. Для нас уся ця музика – хліб насущний. Нічого, Малюче, ще звикнеш.
І Малюк: не в тім річ, я прослужив рік у Хуліаці, а пуна ще гірша, набагато дикіша, ніж сельва, Важкий. Різні звірі чи зливи не докучали так, як те, що мене послано в сельву ганятися за дітлахами. Ну й добре, що їх не зловили.
– Може, ті шмаркачки вже повернулися самі, – висловив припущення Чорний. – Може, знайдемо їх у Санта-Марія де Ньєві.
– Ото пройдисвітки, – сказав Блондин. – Залюбки б їх відшмагав.
І Важкий: ні, я скоріше б попестив, – сміється, – мій сержанте, а правда, що ті старшенькі вже дозріли? Бачили їх у неділю, коли вони йшли купатися на річку?
– Ні про що інше ти й не думаєш, Важкий, – мовив сержант. – Ледве зранку продереш очі, то вже тільки й мови про жінок, цілий день.
– Але ж це правда, мій сержанте. Тут вони швидко дозрівають, в одинадцять років – уже на повен цвіт. Не повірю, щоб сеньйор не скористався з нагоди, коли що.
– Не роздражнюй апетиту, Важкий, – сказав Чорний. – Поки що мені доведеться спати з Малюком.
Лоцман Ньєвес підкладав галуззя у вогонь. Вдалині догоряло сонце, тріпочучи поміж деревами, як червонястий птах, річкова гладінь металево блищала. На березі в заростях кумкали жаби, стояла задуха, повітря було наелектризоване. Часом язик полум'я злизував нічного метелика, який, гучно тріснувши, згорав. Водночас з тінями ліс доніс до наметів запах нічної цвілі й музику цвіркунів.
– Не люблю цього. В Чікаїсі я ледве не захворів, – повторив Малюк з гримасою відрази на обличчі. – Пам'ятаєте ту стару з обвислими цицьками? Не треба було віднімати в неї дітей. Двічі вони мені вже снилися.
– Ще добре, що вони не подряпали тебе так, як мене, – засміявся Блондин, але, споважнівши, додав: – То для їхнього ж добра, Малюче. Там їх навчать одягатися, читати, говорити по-християнському.
– А може, ти хочеш, щоб вони залишались дикими? – спитав Чорний.
– До того ж їм ще дають їсти, роблять щеплення, а сплять вони у ліжках, – сказав Важкий. – Такого життя, як у Ньєві, вони не мали б ніде.
– Але далеко від своїх, – заперечив Малюк. – Хіба вам не гірко було б назавжди розлучитися з родиною?
– Це не одне й те саме, Малюче. – Важкий поблажливо покивав головою. – Ми цивілізовані люди, а ті дикунки навіть не знають, що таке – родина. – Сержант нахилився до вогню й прикурив цигарку.
– Зрештою, вони страждають лише спочатку, – сказав Блондин. – На те, власне, з ними й черниці, які є самою доброчинністю.
– Хто там знає, що робиться всередині місії, – буркнув Малюк. – Може, вони сама бридота.
І Важкий: ні слова більше, Малюче, перш ніж говорити про черниць, прочисть собі рота. Я можу припустити що завгодно, але щодо цього, то ні, більше поважай віру. Малюк і собі підвищив голос: ясна річ, я теж католик, але можу лаяти, кого завгодно, була б лише охота.
– Зараз я розізлюся, – вигукнув Важкий. – І дам тобі в пику.
– Тільки без бійок. – Сержант випустив клубок диму. – Ти, Важкий, не задирайся.
– Зі мною треба спокійно, без погроз, сеньйоре сержант, – сказав Малюк. – Хіба я не маю права казати те, що думаю?
– Маєш, – відповів сержант. – І я де в чому з тобою погоджуюсь.
Малюк насмішкувато подивився на Блондина і Чорного, – чули? – і переможно на Важкого, – то хто мав рацію?
– Це не так просто, – сказав сержант. – Якщо вони чкурнули з місії, то, певне, тому, що не змогли призвичаїтися.
– Мій сержанте, до чого тут це, – запротестував Важкий. – Хіба ви ніколи в дитинстві не робили дурниць?
– Ви також хотіли б, щоб вони й надалі залишались дикунками, мій сержанте? – спитав Чорний.
– То дуже добре, що їх цивілізують, – мовив сержант. – Але навіщо силоміць?
– А що ж мають ті бідні черниці робити, мій сержанте, – сказав Блондин. – Ви ж знаєте, які ці дикуни. Кажуть: так, так, а коли надходить час віддавати дочок до місії, то ні за що в світі – і зникають.
– А якщо вони не хочуть цивілізуватися, то нам яка до того справа? – спитав Малюк. – Нехай кожен має власні звичаї, та й грець.
– Ти співчуваєш їм, тому що не знаєш, як оті чунчі з ними поводяться, – сказав Чорний. – Новонародженим дірявлять носи й губи.
– А коли вони напиваються масато, то гвалтують дівчаток привселюдно, – додав Блондин. – Не хвилює їх ані вік, ані що, беруть першу-ліпшу, власних доньок, сестер.
– А старі баби власноручно видирають їм дівочу пліву, – сказав Чорний. – І потім з'їдають її, вірячи, що це приносить щастя. Правда, Важкий?
– Що правда, те правда, – погодився Важкий. – Я добре це знаю. Не трапилося мені жодної цілої, а перепробував я чимало індіанок-чунчів.
Сержант замахав руками: вже накинулись усі разом на Малюка, не можна так.
– Бо ви на його боці, мій сержанте, – сказав Блондин.
– Мені їх справді шкода, – визнав сержант. – Усіх тих, які сидять у місії, бо вони далеко від своїх і, певно, страждають, але шкода й інших, бо таке вже в них убоге життя в їхніх селищах.
– Одразу видно, сержанте, що ви народилися в П'юрі, – сказав Чорний. – Всі люди з ваших країв такі ж сентиментальні.
– І дуже горді, – мовив сержант. – Тож нехай бережеться той, хто починає говорити про П'юру погано.
– І до того ж патріоти свого краю, – додав Чорний.