Він більше не докучатиме тобі. Гадаю, він зрозумів, що хотів стрибнути вище голови й що ці фіглі-міглі скінчилися.
I вони вдвох зникли без слова: були — і вже нема, й наче не було їх тут зовсім, відринуті, мов привиди, від усього, навіть від нашої жалості.
За хвилину Том підвівся і почав загортати в рушник невідкорковану пляшку віскі.
— Може, все ж таки вип'ємо? Джордан?.. Ніку?..
Я мовчав.
— Ніку? — окликнув він знову.
— Що?
— Може, вип'єш?
— Ні... Я, власне, оце щойно згадав, що в мене сьогодні день народження.
Мені сповнилося тридцять. Попереду лежала захмарена, зловісна дорога наступного десятиліття.
Була вже сьома, коли ми сіли в машину Тома й поїхали на Лонг-Айленд. Том, веселий, радісно збуджений, балакав без упину, але для нас із Джордан голос його звучав так само далеко, як нерозбірливий вуличний гамір, як гуркіт надземної залізниці. Співчуття ближньому має свої межі, і ми з полегкістю залишали позаду, разом з тьмяніючою загравою міських вогнів, усю ту трагічну боротьбу пристрастей. У тридцять — що обіцяє тобі доля? Десять років самотності, дедалі менше неодружених приятелів, дедалі менше сил і снаги, дедалі менше волосся на голові. Але поряд була Джордан, якій, на відміну від Дейзі, вистачало мудрості на те, щоб не тягати за собою з року в рік багаж давно зів'ялих мрій. Коли ми виїхали на темний міст, її бліде личко ліниво схилилося на моє плече і заспокійливим потиском руки вона зупинила грізне бамкання курантів, що вибивали моє тридцятиріччя.
Так мчали ми назустріч смерті в сутінках, що вихолоджували день.
На слідстві головним свідком був молодий грек Міхаліс, власник кав'ярні біля кучугур жужелиці. Розпал спеки він переспав, а десь після п'ятої вийшов прогулятись і зазирнув до гаража. Джордж Вільсон сидів у своїй конторці хворий, зовсім хворий — його трусило, й обличчя в нього було сіре, аж попелясте, одного кольору з волоссям. Міхаліс порадив йому піти лягти, але Вільсон відмовився — а що як, мовляв, підвернеться заробіток. Поки сусід умовляв його, над головою в них знявся страхітливий грюкіт.
— Це моя дружина, я замкнув її нагорі,— спокійно пояснив Вільсон.— Нехай посидить там до післязавтра, а післязавтра ми поїдемо звідси.
Міхаліс здивувався: вони прожили в сусідстві чотири роки, й він ніколи не думав, що може почути від Вільсона щось подібне. Вільсон завжди здавався йому людиною тихою, затурканою — коли він не працював, то сидів собі на стільці перед дверима й дивився на перехожих та на машини, що проїздили дорогою. Хтось озветься до нього — він неодмінно всміхнеться у відповідь лагідною, блідою усмішкою. Він не був, як то кажуть, сам собі голова; головою в них була дружина.
Міхаліс, ясна річ, спробував вивідати, що сталось, але Вільсон відповідей уникав, а натомість почав скоса, підозріливо поглядати на сусіда й випитувати, де він був і що робив тоді-то й тоді-то, такого-то й такого-то дня. Врешті Міхалісу зробилося не по собі, тож побачивши, що до його кав'ярні простують кілька робітників, він скористався з нагоди й пішов, пообіцявши собі повернутися пізніше. Але він так і не повернувся. Певно, просто забув. А коли він знову вийшов надвір, уже на початку восьмої, то пригадав недавню розмову, бо почув з гаража розлючений голос місіс Вільсон.
— Ну, бий мене, бий! — кричала вона.— Бий, топчи ногами, нікчемний боягузе!
За мить по тому вона вибігла на вже майже темну дорогу, галасуючи й розмахуючи руками,— і перше ніж він устиг зрушити з місця, було вже по всьому.
"Машина смерті", як назвали її потім газети, навіть не зупинилася; вона виринула з густого присмерку, пригальмувала на секунду в трагічному ваганні і зникла за поворотом. Міхаліс навіть кольору її не розгледів як слід — полісменові, що прибув першим, сказав, що вона була світло-зелена. Друга машина, що їхала до Нью-Йорка, зупинилася, проскочивши ярдів сто, і її водій побіг назад, до того місця, де, скоцюрбившись, лежала Міртл Вільсон, так нагло позбавлена життя, і її темна густа кров змішувалася з дорожною курявою.
Міхаліс і той водій підбігли до неї першими, та коли вони роздерли ще вологу від поту блузку й побачили, що її ліва грудь звисає, мов відірваний клапоть, то не стали навіть слухати, чи б'ється її серце. Рот її був широко розтулений і в кутиках розірваний, неначе з останнім віддихом вихопився назовні весь той величезний запас життєвих сил, що так довго в ній накопичувалися.
Ми ще здалеку побачили натовп і кілька автомашин, що стояли посеред дороги.
— Аварія! — сказав Том.— Чудово. Вільсон, нарешті, матиме заробіток.
Він стишив швидкість, не збираючись, однак, зупинятися, та коли ми під'їхали ближче, похмурі, закам'янілі обличчя людей перед гаражем змусили його загальмувати.
— Глянемо все-таки, що там? — невпевнено промовив він.— Одним оком.
Лише тепер я почув глухий, надсадний лемент, що безнастанно линув з гаража; коли ми, вийшовши з машини, підійшли до дверей, я розрізнив у тому лементі слова "Ой боже мій, боже мій!", що раз у раз зривалися на протяжливий стогін.
— Сталося якесь лихо,— схвильовано сказав Том.
Він став навшпиньки й поверх голів зазирнув до гаража, освітленого єдиною жовтою лампочкою, що погойдувалася під стелею в дротяному ковпаку. Раптом щось хрипко булькнуло в нього в горлі і, розштовхавши людей своїми дужими плечима, він протовпився вперед.
Юрба сердито забурмотіла й відразу зімкнулася знов, тож іще з хвилину мені не видно було нічого. А тоді новоприбулі натисли ззаду, і ми з Джордан раптом опинились в гаражі.
Тіло Міртл Вільсон лежало на верстаті під стіною, загорнуте в дві ковдри, неначе її морозило, незважаючи на теплий вечір; Том непорушно стояв, схилившись над нею, спиною до нас. Поряд полісмен-мотоцикліст, потіючи від задухи й старанності, занотовував імена і прізвища в маленький записник. Надсадне голосіння різкою луною відбивалося від голих стін гаража, і я ніяк не міг збагнути, звідки воно лине, аж доки не побачив Вільсона — він стояв на високому порозі своєї конторки, впершись обома руками в одвірки, й розгойдувався вперед і назад. Якийсь чоловік стиха вмовляв його, раз у раз намагаючись покласти йому руку на плече, але Вільсон нічого не бачив і не чув. Він повільно водив поглядом від розгойданої лампи до того, що лежало на верстаті, враз знову скидав очима на лампу і весь час пронизливо, нестямно лементував:
— Ой боже мій! Ой боже мій! Ой боже мій! Ой боже мій!
Нарешті Том рвучко підвів голову, роззирнувся довкола осклілими очима й щось пробурмотів, звертаючись до полісмена.
— М-а-в,— вимовляв букву за буквою полісмен, записуючи ім'я Міхаліса,— о...
— Ні,— виправив його той.— М-а-в-р-о...
— Слухайте сюди! — люто прогарчав Том.
— Р...— казав полісмен.— О...
— Д...
— Д...— Тут широка долоня Тома важко впала йому на плече, і він озирнувся.— Ну, чого вам?
— Як це сталось? Я хочу знати, як це сталось.
— Її збила машина. Збила і вбила.
— Збила і вбила,— повторив Том, дивлячись просто перед себе.
— Вона вибігла на дорогу. Той сучий син навіть не зупинився.
— Їхали дві машини,— сказав Міхаліс.— Одна звідти, друга туди, ясно?
— Куди-куди? — гостро спитав полісмен.
— В різні боки. Ну, а вона...— він підніс був руку в бік верстата, але зразу опустив,— ...вона вибігла на дорогу, і та машина, що їхала з Нью-Йорка, налетіла просто на неї, а швидкість же була миль тридцять, а то й сорок...
— Як називається це місце? — спитав полісмен.
— Ніяк. Воно не має назви.
З натовпу виступив добре вдягнений мулат.
— Машина була жовта,— сказав він.— Велика жовта машина. Нова.
— Ви бачили, як усе сталося? — спитав полісмен.
— Ні, але та машина промчала мені назустріч недалеко звідси. Швидкість у неї була більша за сорок. П'ятдесят, як не всі шістдесят.
— Підійдіть-но ближче, я запишу ваше прізвище. Тихше! Дайте мені записати його прізвише.
До Вільсона, який усе так само розгойдувався у дверях конторки, певно, долинули якісь уривки цієї розмови, бо раптом його лемент урвався:
— Я й сам знаю, яка то була машина! — закричав він.— Я знаю, знаю сам!
Я побачив, як на спині Тома під піджаком напнулися м'язи. Він хутко підійшов до Вільсона і, ставши перед ним, міцно схопив за плечі.
— Годі, візьміть себе в руки,— заспокійливо сказав він своїм грубим голосом.
Вільсон глянув на Тома й хотів був звестися навшпиньки, але коліна в нього підігнулись і він упав би, якби Том не підхопив його.
— Слухайте,— злегка труснув його Том.— Я оце хвилину тому під'їхав сюди, вертаючись з Нью-Йорка. Я пригнав до вас свою стару машину, про яку ми домовлялись. Та жовта машина, якою я проїздив тут удень, була не моя — чуєте? Відколи я виліз із неї в Нью-Йорку, я більше не бачив її.
Тільки ми з мулатом чули, що він каже, бо стояли поблизу, але полісмена, видно, насторожив тон, яким він говорив.
— Про що це ви там? — різко запитав він.
— Я його приятель.— Том обернув голову до полісмена, не випускаючи з рук Вільсона.— Він каже, що знає, яка то була машина... То була жовта машина.
Якась невиразна підозра змусила полісмена пильно подивитися на Тома.
— А якого кольору ваша машина?
— Синя.
— Ми тут проїздом просто з Нью-Йорка,— докинув я.
Хтось із тих, хто їхав слідом за нами, підтвердив це, і полісмен відвернувся.
— Ну, то перевіримо, чи правильно я записав ваше ім'я...
Том підняв Вільсона, мов ляльку, заніс його до конторки, посадив у крісло й повернувся до дверей.
— Треба, щоб хтось зайшов і посидів з ним,— владно кинув він.
Під його поглядом двоє чоловіків, що стояли найближче до нього, перезирнулися і неохоче рушили до конторки. Том зачинив за ними двері й зійшов з єдиного східця, намагаючись не дивитися в бік верстата. Проходячи повз мене, він шепнув:
— Ходімо звідси.
Ніяковіючи від загальної уваги, ми проштовхалися крізь натовп — Том владним плечем торував нам дорогу — й біля дверей розминулися із захеканим лікарем з саквояжиком, по якого хтось послав півгодини тому, сподіваючись не знати на що.
До повороту дороги Том їхав повільно, але за ним щосили натиснув на газ, і ми помчали крізь темряву ночі. Трохи згодом я почув тихий, здушений схлип і побачив обличчя Тома, залите слізьми.
— Клятий боягуз! — проридав він.— Навіть не зупинився!
Особняк Б'юкененів раптом виплив нам назустріч з-посеред темних шелестких дерев.