Потім верталася моя журба, я чув, ніби вирок, що засуджував мене на вигнання, відголос ліфта, який не спинявся на моєму поверсі, а піднімався вище. Зрештою, єдина особа, яку б мені хотілося бачити, ніколи вже не з'явиться у мене, бо вона мертва. А проте, коли ліфт зупинявся на моєму поверсі, серце мені тенькало, і я казав собі: "Ах, якби все це було тільки сном! Може, це вона, і зараз подзвонить, повернеться; до покою ввійде Франсуаза, більше перестрашена, ніж зла, бо вона ще забобонніша, ніж мстива, і менше злякалася б живої Альбертини, ніж тієї, яку вона, може, візьме за упиря. Вона скаже мені: "Панич ніколи не здогадається, хто прийшов". Я намагався ні про що не думати, брав до рук газету. Але мене нуда поривала читати статті, написані людьми, які не відчували справжнього болю. Про якусь недолугу пісеньку хтось сказав: "Вона витискає сльози", а я слухав би її з дорогою душею, якби Альбертина була жива. Хтось інший, очевидно, маститий письменник, зустрінутий оваціями, коли він висідав із потяга, мовив, що в цьому він вбачає незабутнє читацьке визнання, тоді як я, опинившись у такій ситуації, не зважав би на той галас. Третій запевняв, що без докучливої політики паризьке життя було б "зовсім розкішне"; натомість я добре знав, що навіть без політики тамтешнє життя для мене нестерпне, але і з політикою воно здалося мені б розкішне, якби Альбертина вернулася до мене. Хроніст мисливствознавець писав (це було в травні): "Ми переживаємо період справді болісний чи навіть трагічний для справжнього мисливця, бо нема в кого, зовсім нема в кого стріляти". Хроніст Салона: "Наражаючись на такий спосіб влаштування виставки, людина відчуває безмежну нехіть, западає в глибокий смуток..." Якщо проти гостроти моїх переживань слова тих, хто не знав, що таке справжнє щастя чи недоля, видавалися мені блідими й брехливими, то незначні рядки, де згадувалося, бодай побіжно, про Нормандію чи Ніццу, про водолікарні, про Берму, дукиню Ґермантську, про любов, про нелюбов, про невірність, викликали нараз переді мною так, що я не встигав відвернутися, образ Альбертини, і я знов заливався дрібними слізьми. Та й узагалі я не міг читати газет, оскільки саме розгортання їх нагадувало мені, як я розгортав газету за Альбертининого життя, і водночас про те, що її більше нема; я опускав часопис на коліна, не маючи сили його розгорнути. Кожне враження викликало у мене якесь інше враження, і це враження було болісне, бо з нього було вилучене Альбертинине існування, і мені щоразу бракувало відваги пережити до кінця ці скалічені хвилини. Навіть якщо вона перестала бентежити мої думки і панувати в моєму серці, щем миттю повертався до мене, коли я мусив, як за часів нашого спільного життя, ввійти до її покою, запалити світло, сісти за піанолу. Поділена на дрібні хатні божества, Альбертина довго жила в полум'ї свічки, у клямці дверей, у спинці стільця та в інших нематеріяльних царинах, як от у безсонній ночі або у хвилюванні, викликаному першим приходом жінки, яка мені сподобалася. А проте ті нечисленні фрази, які мої очі здолали пробігти за день або які запали мені в помку після якогось читання, часто будили в мені люті ревнощі. На це мені не треба було вагомих доказів неморальносте жінок, досить було, щоб я пригадав якісь давні переживання, пов'язані з Альбертиною. Її гріхи, пущені тоді в забуття, яке, однак, не притупило звички іноді думати про них і в якому Альбертина ще жила, набирали рис більш споріднених, тривожніших, жорстокіших. І я знов питав себе, чи не брехала лазниця. Щоб доскіпатися до правди, найкраще було послати Еме до Ніцци, аби він провів кілька днів поблизу вілли пані Бонтан. Якщо Альбертина жирувала з жінками, якщо вона покинула мене задля того, щоб не позбавляти себе довго цих утіх, то вона мала віддатися їм на волі, не зустрічаючи перешкод у краю, який вона добре знала і куди б вона не поїхала, якби не сподівалася, що там це їй удасться легше, ніж у мене. Не дивина, що Альбертинина смерть так мало змінила предмет моїх роздумів. Поки наша коханка жива, більша частина думок про те, що ми називаємо коханням, спадають нам на самоті. Отже, ми звикаємо марити про відсутню, і навіть якщо її немає всього кілька годин, вона в цей час для нас лише спогад. Тож смерть змінює небагато. Коли Єме вернувся, я попросив його вирушити до Шательро. Таким чином, я можу сказати, що впродовж усього цього року не лише мої думки, смутки, хвилювання, які в мені будили пов'язані з нею, хай навіть віддалено, імена, а також і всі мої вчинки, пошуки, гроші, кинуті на те, щоб довідатися про поводження моєї приятельки, — все було позначене почуттям до неї, справжньою близькістю. А та, якої це все стосувалося, вже зійшла з цього світу. Кажуть, що людина, сконавши, вся не вмирає, якщо вона була митцем і вклала частину душі у творчість. Це щось схоже на те, ніби живець, витятий з одної істоти і прищеплений у серце іншої, живе собі далі, тоді як той, у кого взято живець, гине.
Еме знайшов помешкання біля вілли пані Бонтан, познайомився з тамтешньою покоївкою і з чоловіком, який давав у найми екіпажі, — Альбертина часто наймала бричку на цілий день. Ані він, ані вона нічого за нею не помічали. У другому листі Еме писав, що, за словами молодої пралі з міста, Альбертина якось особливо потискала їй руку, коли приносила білизну. Але нічого іншого, сказала вона, ця панянка собі не дозволяла. Я послав Еме гроші на подорожні видатки, за ту прикрість, якої він мені завдав своїм листом, і водночас намагався її пом'якшити, переконуючи себе, що то була всього лишень фамільярність, яка не свідчила про якесь збочення. Аж це дістаю від Еме телеграму: "ДОВІДАВСЯ РЕЧІ ‘ДУЖЕ ЦІКАВІ. БАГАТО НОВИН ДЛЯ ПАНА. ЛИСТ У ДОРОЗІ" Другого дня прийшов лист; побачивши конверт, я здригнувся; бо одразу збагнув, що він від Еме, тому що кожна особа, навіть найскромніша, панує над маленькими зрощеними з нею істотками, живими і ніби кинутими в отерплому стані на папір, творячи письмо, властиве тільки їй.
Спершу праля нічого не хотіла мені говорити, вона твердила, що панна Альбертина тільки щипала її за руку. Щоб розв'язати їй язика, я повів її обідати і підпоїв. Ось тоді вона розповіла мені, що Панна Альбертина бачилася з нею на березі моря, куди вона ходила купатися; Панна Альбертина мала звичку вставати рано і сходилася з нею над морем, у тому місці, де дерева ростуть так густо, що нічого не можна побачити, і зрештою, о цій порі нікого там і нема. Згодом праля приводила ще й своїх колежанок, і всі купалися, а згодом, як уже спражило і сонце припікало навіть під деревами, вони лягали на траві, щоб обсохнути, і пестили одна одну, лоскотали, жартували. Праля зізналася, що вона зі своїми колежанка-ми дуже любила ці жарти і, що бачучи, як панна Альбертина треться об неї в купальнику, вона умовляла її скинути його і проводила язиком по її шиї та руках і навіть по підошві стіп, які панна Альбертина до неї простягала. Праля теж роздягалася і одна одну ради забави штурхала у воду. Того вечора вона більше мені нічого не розповіла. Але пам'ятаючи про дані мені вказівки і готовий зробити все, аби догодити Панові, я привів пралю до себе на ніч. Вона спитала, чи хочу я, щоб вона зробила мені те, що робила Панні Альбертині, коли та скидала купальника. Аж це вона мені сказала: (Аби пан бачив, як ця панянка трепетала!) Вона мені зізналася: (Ах, я від тебе на сьомому небі!) І була така збуджена, що не змогла стриматися і вкусила мене). Я бачив ще слід на руці у пралі. Я розумію, що Панна Альбертина діставала від усього цього втіху, бо ця мала справді кому хочеш догодить.
Я дуже страждав у Бальбеку, коли Альбертина сказала мені про своє приятелювання з мадемуазель Вентейль. Але там Альбертина була поряд, вона завжди уміла мене втішити. Потім, надто вже зацікавившись її зальотами, я довів її до того, що вона втекла з мого дому, і коли Франсуаза принесла мені звістку, що її нема, і я зостався сам, то страждав ще більше. Але принаймні та Альбертина, яку я колись кохав, залишалася в моєму серці. Тепер на її місці, аби покарати мене за ще більшу цікавість, якої смерть, попри мої сподівання, не заспокоїла, я бачив іншу дівчину, яка плела круг себе клубок брехні й ошуканства, і тоді як її попередниця так лагідно мені присягалася, що їй чужі такі жарти, вона, захмеліла від здобутої волі, поїхала, аби зануритися в них із головою і, сходячись удосвіта на березі Луари з пралею, кусала її і скрикувала: "Ах, я від тебе на сьомому небі!" Це була інша Альбертина, інша не лише в тому значенні, якого ми надаємо слову "інша", коли мовиться про інших. Якщо інші люди виявляються несхожими на тих, як ми собі їх уявляли, то це не надто зачіпає нас, а що маятник інтуїції не може відхилятися зовні від нас далі, ніж він відхиляється усередині нас, помічені відмінності зостаються лише на поверхні нас самих. Раніше, коли я чув, що якась жінка любить жінок, мені вона не здавалася через це якоюсь особливою істотою. Але коли в гру вступає кохана жінка, то, щоб убити біль, викликаний таким відкриттям, ми хочемо дізнатися не лише те, що вона робила, а й те, що вона тоді відчувала, яке в неї склалося про це уявлення; і, посуваючись у такий спосіб далі, ми через глибину душевної муки добуваємося до таємниці, до суті. Я страждав від цікавости, з якою взаємодіяли всі сили мого інтелекту і підсвідомости, страждав аж до глибин моєї істоти, до глибини мого організму, до глибини моєї душі куди дужче, ніж міг мене мучити страх перед утратою життя; тепер усе, що я дізнався про Альбертину, я переживав у глибинах її особистости. І ця мука, так глибоко загнана в мене, ця реальність Альбертининих збо-чених нахилів стали мені згодом у великій пригоді. Як і лихо, учинене мною бабусі, біль, завданий мені Альбертиною, став останньою злукою між нею і мною, пережив навіть спогад про неї, адже, нагромаджуючи енергію, як кожний фізичний процес, страждання обходиться без уроків пам'яти; людині, яка забула про чудові місячні ночі, проведені в лісі, все ще доля-гає ревматизм, набутий саме тоді.
Ті нахили, в яких вона не хотіла зізнатися, хоча їх мала, ті нахили, які я відкрив не шляхом холодного розумування, а в палючому болю, якого я зазнав, читаючи слова: "Ах, від тебе я на сьомому небі!", болю, що надавав їм якісну відмінність, ці нахили завершували образ Альбертини не тільки так, як завершує рака-самітника нова скойка, яку він тягне за собою, а радше як сіль, яка взаємодіє з іншою сіллю і змінює її барву, і навіть, випадаючи в осад, її природу.