І ось про цю колекцію, яку я ставлю над усіма іншими, я кажу собі, майже як Мазаріні про свої книги, а втім, без усякої гіркоти, що розлучитися з нею мені буде нелегко. Але вернімося до моєї розмови з принцом, я розповім про неї лише одній людині, і ця людина — ви". Слухати Сванна мені перешкоджало неугавне базікання барона де Шарлюса, який повернувся до гральні. "А ви теж читаєте книги? ІДо ви поробляєте? — спитав він графа Арнюль-фа, а той навіть імени Бальзака не чув, та позаяк був низькоокий і все йому уявлялося дуже маленьким, то здавалося, ніби він бачить дуже далеко, аж у його зіницях — чисто тобі поетична іскра, розблисла у статуї грецького бога! — ніби ряхтіли якісь одлеглі й таємничі зірки.
— Ходім-но до саду, — сказав я Сваннові, тимчасом як граф Арнюльф, сюсюкаючи, — цей мовний дефект ніби підкреслював його недорозвиток, бодай розумовий, — відповідав баронові з ґречною і наївною докладністю:
— О ні, мені ближчі гольф, теніс, м'яч, прогулянки пішки, а головне — поло.
Отак Мінерва, роздвоївшись, перестала бути в деяких містах богинею Мудрости і втілила частину самої себе в божество чисто спортивне, верхогонне — в Афіну Гіппію. Бігав Арнюльф на снігівцях і в Сент-Моріці, бо Паллада Тритогенія спинається на високі шпилі й наздоганяє верхівців. "Ага! — озвався пан де Шарлюс із поблажливим усміхом людини розумової праці, яка не приховує, що кпить з інших, яка вважає, що піймала Бога за бороду, ба зневажає і не таких-то вже й дурнів і майже не робить ріжниці між ними й неприторенними дурнями, а як і робить, то лише коли ці останні цікавлять її іншою стороною. Розмовляючи з Арнюльфом, пан де Шарлюс вважав, що тим самим ставить його над іншими, що весь світ повинен визнавати Арнюльфову перевагу і заздрити йому. "Ні, — відказав Сванн, — надто я стомився, щоб ходити, краще сядьмо в куточку, мене вже ноги не носять". То була свята правда, а проте, забалакавши, він трохи пожвавішав. Бо навіть достеменна втома, надто у людей нервових, залежить почасти від того, чи поглинена втомою їхня увага і чи пам'ятають вони про свою втому. Людина зразу стомлюється, тільки-но в неї виникає побоювання втоми; аби зба-дьоріти, про втому треба забути. Звичайно, Сванн не належав до тих двожильних хирляків, які, хоча б прийшли зморені, прибиті, зів'ялі, оживають під час розмови, наче квітка у воді, і можуть цілі години черпати снагу в своїх словах, на жаль, такі люди не мають хисту наснажувати своїх слухачів, навпаки, що дужче їх пориває, то помітніше в'януть ці останні. Але Сванн належав до гартованої раси жидівської, чия живучість і чий опір смерті передаються навіть окремим одиницям. Хрест усієї раси — гоніння, так само хрест кожного, хто до неї належить, — якась своя хвороба, моторошне конання, коли його тіпають безконечні корчі, розтягуючись на неймовірно довгий час, аж поки у смертеиного стає видно тільки бороду, як у пророка, зі сторчаком величезного носюри з розширеними ніздрями, які ловлять повітря, останнього зітхання перед годиною ритуальних молитов, супроводжуваних урочистою процесією далеких родичів, що рухаються з механічними жестами, наче на ассирійському фризі.
Ми рушили, щоб десь присісти, але перш ніж одвихнутися від гурту, який пан де Шарлюс утворював з двома молодими Сюржі та їхньою матір'ю, Сванн не втримався, щоб не вліпити в маркізин торс погляду знавця, пильного і женихливого. Він уставив навіть монокля, щоб краще бачити, і, балакаючи зі мною, все позирав на цю даму.
— Ось вам слово в слово, — озвався Сванн, коли ми посідали, — моя розмова з принцом, а якщо ви згадаєте, що я вам оце казав, то побачите, чому я взяв вас за повірника. Крім того, є ще одна причина, про яку ви колись дізнаєтеся. "Мій любий Сванне!
— сказав мені принц Ґермантський. — Даруйте мені, якщо вам здавалося, ніби я з якогось часу вас уникаю. (А я і не зауважив, я хворий і сам цураюся світу)'. По-перше, я чув та й сам передбачав, що на лихопомну справу, яка розколола країну на два табори, у вас погляд діаметрально протилежний моєму. Отож-бо мені було б дуже прикро, якби ви почали викладати свої переконання при мені. Ви не уявляєте, який я став дратівливий: два роки тому, коли моя дружина почула з уст свого швагра, великого дука Гессенського, що Дрейфус не винний, вона хоч і спалахнула, але мені нічого не сказала, аби не дражнити мене. Саме тоді до Парижа прибув шведський наступник трону; очевидно, він од когось почув, що цісарівна Євгенія — дрейфусарка, але сплутав її з принцесою Марією (погодьтеся, що це якась химерія: як можна було сплутати мою дружину такого великопанського ложа з еспанкою, родовитою ще менше, ніж про неї гадають, заміжньою за якимсь Бонапартом!) і сказав їй: "Принцесо! Я подвійно щасливий бачити вас; я знаю, що до Дрейфусової справи ми ставимося однаково, та й не дивно, адже ви, ваша високосте, баварка". А вона йому на те: "Ваша високосте! Нині я — французька принцеса, і маю ті самі переконання, що й мої родаки". Отож, мій любий Сванне, десь півтора року тому, після розмови з генералом Босерфеєм, у мене виникла підозра, що в перебігу процесу допущено не помилок, а грубих правопорушень".
Нашу розмову урвав (Сванн не хотів, аби хтось чув його розповідь) пан де Шарлюс (до речі, він не зважав на нас) — барон проходив повз нас, проводжаючи маркізу де Сюржі, і спинився, аби затримати її: чи то з приводу синів, чи то тим, що його поривала властива Ґермантам хіть дляти мить, хіть, яка утоплювала їх у якесь тривожне безвладдя. Трохи згодом Сванн повідомив мені певні подробиці з життя маркізи, і вони зняли з імені Сюржі-ле-Дюк той ореол поезії, що ним я його оточував. Маркіза де Сюржі-ле-Дюк сиділа на куди вищому стільці, ніж її кузен граф де Сюржі, зубожілий, приречений на життя в маєтку. Проте закінчення її імення, "ле-Дюк", не мало тієї ваги, яку я йому приписував, ставлячи його в один ряд із Бур-л'Аббе, Буа-ле-Руа тощо. Попросту якийсь граф де Сюржі оженився за Реставрації з дочкою дуже багатого промисловця пана Ледюка або Ле Дюка, сина фабриканта хемічних виробів. Він був найбагатшою людиною своєї доби, удостоєною титулу пера Франції. Для дитини, народженої з цього шлюбу, король Карл X заснував маркізат Сюр-же-ле-Дюк, бо маркізат Сюржі уже існував у цьому роду. Приросток міщанського ймення не перешкодив цій гілці породичатися, завдяки величезному маєтку, з першими родинами в королівстві. І теперішня маркіза де Сюржері-ле-Дюк, сама блакитної крови, могла б піднестися дуже високо. З наусту демона зледащіння маркіза, одначе, знехтувала успадкованим нею блискучим становищем, утекла від чоловіка і пустилася берега. У двадцять років, коли світовці підсипалися до неї, вона ними гордувала, але як минуло десятиріччя, упростяж якого ніхто, окрім двох-трьох вірних приятельок, їй не кланявся, вона затужила за вищим світом і постановила будь-що відзискати те, що посідала з народження (такі випадки повернення блудних дочок не такі-то вже й рідкі).
Щодо великих панів, її кревних, яких вона зреклася і які зреклися її, то радість, яку їй заповідало примирення з ними, вона обгрунтовувала тим, що їх єднають спогади дитинства і нині, мовляв, їй буде з ким воскрешати їх. І коли вона говорила про це, личкуючи свій снобізм, то не так уже й розминалася з правдою. "Базен — це ж уся моя молодість!" — скрикнула вона того дня, коли він до неї вернувся. І якесь зерно істини тут таки було. Але вона прорахувалася, обираючи його на р^>лю коханця. Бо всі приятельки дукині Германської підтримали законну жону, і маркіза де Сюржі мусила вдруге спускатися плаєм, яким із такою бідою піднялася вгору. "Отож-бо, — мовив їй пан де Шарлюс — він усе снував розмову. — Освідчіть мою пошану чудовому портретові. Як він ся має? Що з ним?" — "Але ж ви,
— відповіла маркіза де Сюржі, — уявіть собі, я вже його не маю; мужеві не сподобався". — "Не сподобався? Не сподобався один із шедеврів нашої доби, який можна порівняти лише з портретом дукині де Шатору пензля Натьє і який, до речі, увічнив не менш величну і вбивчу красу. О, той блакитний комірець! Та сам Всрмеер і той ні разу не удав так майстерно краму! Тільки тс-с-с, а то натруситься нам від Сванна, він свого улюбленого маляра, делфтського майстра, не дасть скривдити". Маркіза обернулася з усміхом і подала руку Сваннові — той устав і віддав їй чолом. І заразом майже відверто, — може, в його поважних літах йому, байдужому до громадської думки, забракло морального чуття або фізичних кондицій, коли в нього заяріла хіть, а пружини, що стримували жагу, ослабли, — Сванн, коли стискав руку маркізі й дивився згори вниз, ледве побачивши близенько від себе її перса, запустив за викіт пильний, суворий, зосереджений, сливе задумливий погляд, а його ніздрі, упоєні ароматом парфумів, затрепетали, як метелики, спускаючись на квітку. Та цей дурман одразу ж з нього злетів, а сама маркіза, хоча й була збентежена, нишком, глибоко зітхнула, — така заразлива іноді жага. "Маляр образився, — сказала вона баронові, — і забрав портрет. Я чула, він тепер у Діани де Сент-Еверт". — "Ніколи не повірю, — озвався пан де Шарлюс, — що в шедевра такий несмак!"
— Він балакає з нею про її портрет. У мене знайшлося б сказати про нього не менше, ніж у Шарлюса, — дивлячись услід парі й розтягуючи по-блатняцькому слова, промовив Сванн. — 1, звичайно, я цим відвів би душу більше, ніж Шарлюс, — додав він.
Я спитав, чи вірити поговору про пана де Шарлюса, і при цьому злукавив двічі: одне те, що я нічого такого про нього не чув, а друге — нещодавно я наочно переконався, що те, куди я стриг, незаперечна правда. Сванн стенув плечима, ніби я бовкнув казна-що.
— Тобто такого приятеля, як він, треба пошукати. Та чи варто додавати, що це чисто платонічні взаємини? Він — сентиментальна кваша, та й годі, а з жінками справа в нього ніколи не заходить надто далеко, от хтось і пойняв віри недоречним поголоскам, про які ви згадали. Можливо, Шарлюс надто кохає своїх приятелів, але будьте певні, це почуття домує лише в його власній голові та серці. Ну ось, нарешті нам можуть дати спокій. Отож-бо принц Ґермантський сказав мені таке: "Признатися, думка про безправство, чинене на процесі, була для мене вельми прикра, бо я, як вам відомо, схиляюся перед військом; я ще раз побалакав із генералом, і ця балачка, на жаль, розвіяла всі сумніви.