Одутла, обрезкла, страхітлива потвора, уособлення старості між пружними, молодими, міцними, не спотвореними обличчями — такою явилася Лінда в кімнату, кокетливо всміхаючись щербатою бляклою усмішкою й еротично, як їй здавалося, вихитуючи своїми величезними стегнами. Бернард ішов поруч.
— Ось він, — показав Бернард на Директора.
— Ви думаєте, я не впізнала? — обурено запитала Лінда і повернулася до Директора. — Як можна не впізнати. Я розпізнала б тебе серед тисячі. Невже ти забув мене? Не пам'ятаєш свою Лінду? Забув мене, Томасику? — Вона дивилася, схиливши голову набік і все ще усміхаючись, але на Директоровому обличчі закам'янів вираз огиди, й Ліндина усмішка зробилась дедалі невпевненішою, погасла і зникла зовсім. — Не пам'ятаєш мене, Томасику? — повторила вона тремтячим голосом. В очах її мінилися туга, тривога й біль. Прищувате, зів'яле, одутле обличчя чуднувато скривилося в гримасі безмірного горя. — Томасику? — простягла вона до нього руки. Хтось захихотів.
— Що означає? — почав Директор, — цей непристойний...
— Томасику? — Лінда підбігла, волочачи за собою покривало, охопила руками його шию і ткнулася обличчям йому в груди.
В залі прокотився нестримний регіт.
— ...цей непристойний жарт?! — заволав Директор.
Розчервонівшись, він спробував був визволитися з її обіймів, але вона відчайдушно трималася.
— Я ж Лінда, я ж Ліндочка! — Голос її потонув у суцільному реготі. — Ти зробив мені дитину, — заверещала вона, перекриваючи загальний галас.
І раптом запала насторожена тиша, всі змовкли, знічено ховаючи очі. Директор зблід, перестав пручатися і завмер, тримаючи Лінду за руки, перелякано й остовпіло дивлячися на неї.
— Так, народила — стала матір'ю. — Вона кинула цю непристойність як виклик у приголомшливу тишу, потім, відірвавшись від нього, засоромлена, затулила обличчя руками й заплакала. — То не моя вина, Томасику. Я завжди застосовувала всі запобіжні засоби, чи не так? Чи ж не так? Завжди... Я не знаю, як... Аби ти знав, як це жахливо, Томасику... Але однаково він був мені втіхою. — І повернулася до дверей: — Джоне! — погукала вона. — Джоне!
Джон негайно зайшов, зупинився під дверима, оглянувся, потім у своїх безшумних оленячих мокасинах швидко й м'яко перейшов кімнату, впав навколішки перед Директором і чистим голосом сказав:
— Мій батьку!
Це слово ("батько" було не таким сороміцьким, як "мати", бо ж не так прямо пов'язувалось із огидним і аморальним живородінням — було радше простою вульгарністю, ніж страшним матюком), це комічно брудне слово розрядило нестерпну напругу. Зірвався оглушливий, майже істеричний, хвиля за хвилею, регіт, що, здавалося, ніколи не вщухне. "Мій батько". І хто? Директор! Мій батько! О Форде, о Форде! Фантастично! Справді занадто. Регіт і гикання неугавно вибухали знову, і сльози бризкали з очей, тоді як обличчя, здавалось, ось-ось луснуть від сміху. Брязнуло ще шість пробірок зі спермою. Мій батько!
Переляканий, зблідлий від приниження Директор зацьковано оглядався довкола дикими очима.
"Мій батьку!" Сміх, що був втихомирився, вибухнув ще могутніше. Затиснувши вуха руками, Директор вибіг з приміщення.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Після скандалу у Відділі запліднення вся вища каста Лондона до нестями поривалася побачити те чарівне створіння, що впало навколішки перед Директором Інкубаційно-Кондиціювального Центру чи, пак, екс-Директором, — бо ж бідолаха після того негайно пішов у відставку й більше не показувався в Центрі, — і, припавши до ніг, назвало його (жарт був занадто вдалий, щоб бути справжнім!) "мій батьку". Лінда ж, навпаки, не справила ніякого враження, ніхто не мав ані найменшого бажання подивитися на Лінду. Назватися матір'ю — це вже не жарти, це просто паскудство. Тим більше, що вона не справжня дикунка, вона, як-не-як, виросла в ампулі й виховувалась теж як усі, отож не повинна б мати надто химерних думок. Нарешті — і це найважливіша причина — знатися з Ліндою ніхто не хотів через її вигляд. Ожиріла, постаріла, з гнилими зубами й прищуватим обличчям, з бридкою фігурою. Господи Форде, від самого її вигляду кого хочеш занудить. Тож еліта вирішила взагалі з нею не знатися. Та й Лінда, зі свого боку, теж не мала особливого бажання з будь-ким зустрічатися. Для неї поворот до цивілізації означав повернення до соми — можливість відлежуватися в ліжку и віддаватися сомовідпустці без похмільного головного болю чи нападів блювоти, без того почуття, що охоплювало її кожного разу після пейотля, — ніби робить щось страшенно ганебне, антисуспільне, гідне довічної неслави. Сома не викидала таких коників. Вона — досконала, і якщо й буває неприємно над ранок, то не від неї, а лише від зіставлення вранішнього стану з недавніми радощами забуття. І ліки на це — зробити забуття безперервним. Лінда жадібно вимагала дедалі частіших і більших доз соми. Лікар Шоу спершу заперечував, а потім махнув рукою — бери скільки хочеш. Вона ковтала по дев'ять грамів щодня.
— І це її за місяць-другий прикінчить, — довірливо зізнався лікар Бернардові. — Одного дня дихальний центр виявиться паралізованим. Дихання зникне. Скінчиться. І тим краще. Якби ми могли відмолоджувати, то була б інша розмова. Але ми не можемо.
На загальний подив (хай собі Лінда втішається сомою — нікому те не заважає), Джон намагався протестувати.
— Але ж, даючи їй стільки таблеток, ви вкорочуєте їй життя!
— До певної міри — так, — погоджувався лікар Шоу. — Але, з іншого боку, ми фактично його продовжуємо. (Джон здивовано звів брови.) Нехай сома вкоротить ваше життя на декілька років, — продовжував лікар, — зате, подумайте, які незміримі, позачасові простори вона дає. Кожна сомовідпустка — частинка того, що наші предки називали вічністю.
Джон почав розуміти.
— "На наших очах і вустах була вічність", — пробурмотів він.
— Що?
— Нічого.
— Звичайно, — провадив лікар Шоу, — не можна дозволяти людям раз у раз тікати у вічність, якщо вони мають виконувати якусь серйозну роботу. Але коли її нема...
— Все одно, — наполягав Джон, — мені здається, що це негарно.
— Що ж, якщо ви хочете, щоб вона весь час кричала як навіжена, домагаючися соми... — знизав плечима лікар.
І Джон мусив урешті піддатися. Лінда мала свою сому. Відтоді, залігши в кімнатці на тридцять сьомому поверсі будинку, де жив Бернард, з постійно увімкнутими радіо й телевізором, відкритим краном, з якого капала й пахтіла пачуль, вона знай ковтала таблетки. Лежачи в ліжку, вона водночас була десь далеко, безмежно далеко, у сомовідпустці, на сомовідпочинку в якомусь іншому світі, де радіомузика ставала лабіринтом дзвінких тонів, ковзким, животрепетним лабіринтом, який вів прекрасно-неуникненними звивами до ясного центру абсолютного щастя, де телевізійні образи, що кружляли в танці, ставали акторами в невимовно приємному, суперспівучому стереоконтактному фільмі, де аромат пачулі, що капала з крана, означав більше, ніж просто пахощі — він виростав у сонце, мільйон сексофонів, пристрасні обійми Попе, але набагато дужчі, незрівнянно солодші і безконечні.
— Ні, відмолоджувати ми не вміємо. Але я дуже радий, — продовжував лікар Шоу, — що маю нагоду побачити одряхління, старечість на людській істоті. Дуже вам вдячний, що запросили мене. — І лікар потис Бернардову руку.
Отож усі жадали бачити Джона. А що Джона можна було бачити лише за посередництвом Бернарда, його уповноваженого опікуна, той, себто Бернард, уперше в житті відчув, що з ним поводяться не просто нормально, а як з визначною особою. Припинилися розмови про алкоголь у його кровозаміннику, перестали глузувати з його зовнішності. Генрі Фостер випромінював товариськість; Беніто Гувер подарував шість пакунків секс-гормональної гумки; асистент Визначальника приходив і улесливо напрошувався на одну з Бернардових вечірок. А щодо жінок, то варто було Бернардові лише натякнути — і він міг мати, яку вподобав.
— Бернард обіцяв познайомити мене з Дикуном наступної середи, — тріумфуючи, оголосила Фенні.
— Я така рада, — сказала Леніна. — А тепер погодься, що ти помилялася щодо Бернарда. Хіба не правда, він дуже милий?
Фенні ствердно кивнула головою.
— Признаюся, — згодилась вона, — я приємно здивована.
Начальник Ампульного цеху, Головний Визначальник, три заступники асистентів Генерального Запліднювальника, професор стереоконтактних фільмів з факультету емоційної інженерії, декан Вестмінстерської Громадської Співальні, інспектор бокановськифікації — список знаменитостей, що бували на вечірках у Бернарда, ставав безконечним.
— Минулого тижня в мене було аж шестеро дівчат! — похвалився Бернард Гельмгольцу. — Одна в понеділок, дві у вівторок, ще дві у п'ятницю і одна в суботу. І принаймні ще дюжина набивалася — аби я тільки мав час та охоту...
Гельмгольц слухав те вихваляння мовчки, але так похмуро й несхвально, що Бернард образився.
— Ти заздриш, — сказав Бернард.
Гельмгольц заперечливо похитав головою.
— Мені просто сумно, — відповів він.
Бернард так і пішов ображеним. Ніколи, зарікся собі, ніколи більше не заговорю до Гельмгольца.
Минали дні. Успіх забив Бернардові памороки і цілком примирив його, наче добрий наркотик, зі світом, таким донедавна несправедливим. Тепер, визнаючи Бернардову значущість, світ став хорошим. Але й, умиротворений успіхом, Бернард не хотів відмовитися від привілею критикувати порядок речей у тому світі. Бо сам акт критики посилював у ньому відчуття власної ваги й значущості. Тим більше, він щиро вірив, були речі, які варто критикувати. (До того ж йому подобався успіх і дівчата на вибір). Перед усіма, хто тепер підлещувався до нього заради знайомства з Дикуном, Бернард хизувався ущипливою єретичністю. Його чемно слухали. Але за спиною хитали головами. "Цей молодик кепсько скінчить", — примовляли з тим більшою певністю, що самі у належний час намірялись подбати, щоб той кінець був справді кепським... "І не знайде він ще одного Дикуна, аби знову порятуватись", — додавали декотрі. Проте поки що Бернардові вистачало й одного Дикуна, аби ви з ним обходились чемно. Він почував себе винятковою особистістю, велетом, і водночас був легкий від радощів, легший за повітря.
— Легший за повітря, — сказав Бернард, показуючи догори. Як перлина у небі, високо-високо висіла повітряна куля, запущена Департаментом погоди, й рожево виблискувала на сонці.
"...згаданому Дикунові, — писалося в інструкціях для Бернарда, — слід показати цивілізоване життя в усіх вимірах..."
Тож Дикуну й показували його тепер з пташиного польоту — з платформи Черінг-Т вежі.