У каптанах, через колір яких моглевські лови називали "ловами сонця", закриті нижче пояса різьбленою дубовою загорожею, вони скидались на зображення дарителів у куточках старовинних вітражів.
Двох братів-капуцинів, які прийшли проповідувати пустельництво, натовп поступово відтіснив у темний куток; на їхніх зарослих обличчях горіли від здивування й цікавості очі; брати весь час перешіптувались між собою, ділилися один з одним своїми враженнями.
На передньому місці ліворуч, трохи піднятому й схожому на кафедру, нерухомо сидів маркіз де ла Моннері; повіки його були напіврозтулені, і під ними виднілися затуманені білястою плівкою зіниці; гордо піднесена голова із щіточкою волосся на потилиці лежала на спинці стільця. Поряд з ним куняв, погладжуючи свою камергерську цапину борідку, обрезклий товстун з блідими одутлими щоками і головою, наче спеціально створеною для мереживних комірців. Це був віконт де Дуе-Душі; свого часу він був представником у Франції покійного претендента на трон, герцога Орлеанського, саме тому йому і було виявлено честь сидіти поруч господаря. Далі сидів красень Габріель Де-Воос, минулого сезону він був тут звичайним гостем, а тепер став племінником маркіза й фактичним хазяїном ловів; за ними рядами сиділи мисливці — горбоносі, з жилавими шиями, кістлявими руками і кущастими бровами, всі абсолютно схожі один на одного, крім майора Жілона з круглою, мов куля, головою, і недоречно червоного, наче цегла, голландського барона-велетня, котрий у ловах нічого не тямив і вже з самого ранку був під чаркою.
Жіноча половина являла собою суцільні ряди трикутних капелюшків, оздоблених короткими пір'їнами, гаптованих золотим позументом і посаджених під різним кутом на сивому з синюватим полиском волоссі графині де ла Моннері, на каштановому волоссі Жакліни, на чорному, як вороняче крило, волоссі її двоюрідної сестри Ізабелли, на тьмяному волоссі, що облямовувало ненапудрені щоки багатьох поміщиць, змучених частими родами, над високим чолом довгообразної мадемуазель де Лонгуаль, п'ятдесятилітньої діви з турнюром амазонки й чоловічими руками.
Габріель був похмурий. Він почував себе сковано в новому убранні, яке так різко виділялося на тлі старих каптанів, вилинялих від снігу та березневих дощів, вицвілих під сонцем, роз'їдених кінським потом, вкритих плямами від кінської слини.
Та ще пані де ла Моннері надало сказати вранці Жакліні в його присутності:
— Як же він схожий у цьому одязі на Франсуа — просто двійник! Адже твій перший чоловік теж любив ці маскаради.
Сама пані де ла Моннері ненавиділа полювання і їздила на нього тільки раз на рік, у день святого Юбера, наче імператриця-вдова, що робить поступку дворові.
З самого початку церемонії Габріель не відривав очей од дружини: він дивився на неї так, як дивиться на свою дружину-манірницю ревнивий чоловік, немов сподівався перехопити погляди, якими вона обмінюється з потойбічним світом.
"Не може бути, щоб вона зараз не згадувала його, — думав Габріель. — Вона дивиться на мене, але бачить на моєму місці його".
Він не любив ходити з нею до церкви — до будь-якої церкви, не любив також, коли вона ходила туди сама. Він знав, знав твердо, без найменшого сумніву, що там перед нею постає образ покійного чоловіка, і вона провадить із ним таємну розмову.
Коли, повернувшись з Італії, Жакліна запропонувала Габріелеві жити в різних кімнатах, вона необачно пояснила своє бажання тією причиною, яка й справді штовхала її на цей крок:
— Коли ви лежите поруч, я не можу молитися.
Габріель одразу ж збагнув, що вона мала на увазі: "У вашій присутності я не можу молитися за Франсуа". Тим-то йому були такі осоружні всі церковні обряди, будь-який прояв віри.
Згодом йому ставало за це соромно, але перебороти себе він не міг.
Габріель бачив, як перший доїжджачий шанобливо підійшов до Жакліни, щось шепнув їй, і вона кивнула головою дітям, що стояли недалеко від хорів.
Марі-Анж і Жан-Ноель, тримаючись за руки, підійшли до матері й уважно вислухали її повчання. Марі-Анж була трошки вища за брата. Та Жан-Ноель все одно тримався надзвичайно гордо: адже йому вперше дозволили надягти штани для їзди верхи.
Діти на хвилину вклякли перед вівтарем і попрямували до чоловічої половини.
— Татусю, дайте мені, будь ласка, вашу шапочку для збору пожертв, — звернулася до Габріеля Марі-Анж. Жан-Ноель з таким же проханням підійшов до майора Жілона.
— Бери, бери, — відповів Габріель, неприязно глянувши на дівчинку.
Діти на мить завагались, не знаючи, кому куди йти, потім, цілком природно, Жан-Ноель попрямував на жіночу половину, а Марі-Анж залишилася на чоловічій.
Вони йшли повільно, збирали банкноти й намагалися не випереджати одне одного. Краса дітей, їхня юність і навіть їхня соромливість не могли не зворушити це збіговисько, де переважали старість і потворність; всі погляди й думки звернулись до них, молитви застигли на устах святенників, а ті, що нудьгували й заради розваги лічили кількість відростків на рогах оленів, облишили своє заняття. Тиша в церкві, яку порушувало тільки рипіння стільців, покашлювання присутніх чи співуче бубоніння священика, стала ще лункішою.
А Габріель мимоволі подумав, де були зачаті ці діти — на авеню Мессін чи тут, у Моглеві.
Хлопчик на хорах закалатав у дзвіночок. І ряди дарителів із старовинних вітражів опустилися на коліна: чоловіки — з зусиллям, бо заважали незграбні чоботи, хлисти й мисливські ножі, а жінки — всі, як одна, затуливши руками обличчя.
Сурмачі в червоному, що стояли перед фісгармонією, одночасно підняли дванадцять сурм і піднесли дванадцять мундштуків до губ. Здригнулися церковні мури. Звуки, видихнуті дванадцятьма грудьми в червоному, пройшли через мідні завитки сурм, застрибали в повітрі, наче бульбашки на поверхні окропу, спіраллю шугнули вгору, завихрилися навколо свічок і рук статуй, пропливли круг гірлянд та оленячих рогів і знову ринули вниз, оглушаючи людей.
Щоки в сурмачів почервоніли й роздулись, наче в ангелів судного дня.
"Гаразд, можеш молитися за нього, — подумав Габріель. — Проси, щоб бог простив йому самогубство і з'єднав вас на тому світі, коли ти тільки про це й мрієш... А я хай уже буду його заступником на землі, тим паче, що нарікати на тебе мені нема чого: ти оплачуєш мій гардероб..."
А Жан-Ноель, уклякнувши посеред центрального проходу й притискаючи до грудей шапочку, повну банкнотів, шептав:
— Господи, спасіть душу нашого татуся, передчасно загиблого через нещасний випадок... І ще спасіть душі Нюнгессера та Колі[2].
Хоч у Франції ще й досі щороку відбувалося понад триста полювань із псами, і старий сліпий поміщик все ще благав у бога благословення для своїх псів, коней, гостей та слуг, льотчики вже рік тому перелетіли через Атлантичний океан, і Жан-Ноель щодня згадував їх у своїх молитвах.
"І, крім того, зробіть так, господи, — провадив він далі, . — щоб я теж, як дядько Урбен, став господарем полювання. І, звичайно, я ним буду, бо мама успадкує це право після дядька, ну, а я успадкую після неї. Господи, зробіть мене найголовнішим".
А Лісовикова дружина звернулася до бога із зовсім скромним проханням:
"Господи, зробіть так, щоб мій Лісовик загнав сьогодні свого двохтисячного оленя. Бо якщо він цього оленя проґавить, то це його вкрай засмутить... А мій чоловік цього, далебі, не заслужив!"
Схилені голови підвелись. Жан-Ноель і Марі-Анж закінчили збирати пожертви і пройшли до ризниці.
Дрібненький старигань, безглуздо усміхаючись своїм беззубим ротом, дав їм рештки проскури.
— Ваша родина дарує нам хліб насущний — вам його і вкушати, — звернувся він до дітей, які стояли серед стихарів, риз та кадильниць і жували маленькі шматочки білого хліба
Меса закінчувалася. Дарителі зійшли з вітражів і повільно й поважно, мов королівська сім'я після "Te Deum, рушили до виходу.
Першим ішов сліпий, і всі з пошаною дивилися на нього. В одній руці він тримав товсту палицю і мацав нею дорогу поперед себе, а другою злегка спирався на руку своєї племінниці.
З кокетства, яке ще в нього залишилося, маркіз, як господар полювання, єдиний з усіх чоловіків надів заради цього дня величезний трикутний капелюх, і — клишоногий, у чоботях на зборах, в одязі епохи Людовіка XV, — більш ніж будь-коли скидався на своїх предків, чиї кістки спочивали під вапняковими плитами, на яких Валансей залишив червонуваті плями.
Всі, хто був у церкві, висипали на сільський майдан, захаращений торпедо, лімузинами, англійськими бричками та місткими екіпажами. Світило скупе листопадове сонце, по землі пробігав холодний "підсушливий вітрець", як казали горбоносі дрібноземельні дворяни. Багато які з присутніх зустрічалися тільки раз на рік і приїжджали сюди лише заради розваги та щоб поглянути на інших і себе показати. Всі намагалися підтримувати нікому не потрібну розмову, обмінювалися пустими, беззмістовними словами, люб'язностями, спогадами.
Де-Вооса познайомили з безліччю людей, імена яких і обличчя, звичайно, він не міг запам'ятати, хоча б і хотів. Його оглядали, вивчали, лихословили за його спиною. Він був найцікавішим персонажем цього дня. Ще б пак: "Новий чоловік маленької де ла Моннері". Старі із сльозавими очима вважали, що вони далекі родичі Жакліни, підходили до Габріеля і, тиснучи йому руку, казали:
— Ми такі раді за неї!
Він був гарний, елегантний, повен сил, чарівний і викликав загальну заздрість. Його одруження здавалося казкою. Молодь могла тільки мріяти про таку долю, а літні — шкодувати, що їхня пора минула. Але нікому навіть на думку не спадало, що в душі у нього оселився неспокій, який постійно мучить його.
Урбен де ла Моннері, спираючись на руку Жакліни, повільно йшов поміж групами запрошених і час від часу, зачепивши кого-небудь ручкою своєї палиці, питав:
— Це хто?
Сухенька бабуся, щільно закутана в сіре пальто, немов гілка в кору, підійшла до сліпого.
— Це я, Урбене, Оділія, — сказала вона.
У неї був ніжний, надзвичайно співучий голос і пооране зморшками обличчя,
— Нарешті! А я сподівався зустріти вас перед месою, — докірливо мовив маркіз.
— У месьє Сежаррі, який люб'язно погодився підвезти мене, по дорозі лопнула шина, — виправдувалася бабуся.
Легке тремтіння рук господаря полювання раптом стало помітніше.