Студент з'явився одразу ж і невимушено опустився в м'яке крісло.
— Ви бачили автомобілі? — руба запитав інспектор. — Колір той самий чи ні?..
— Той самий, — відповів юнак. — Той самий, але...
Юнак замовк.
— Що значить "але"? — нетерпляче запитав інспектор.
— Мені здається, що та фарба була трохи чистіша і густіша... Але в цьому я не зовсім певен... Можливо, просто автомобіль був краще вимитий...
Інспектор схвильовано підвівся з місця.
— Можливо, автомобіль був перефарбований! — проказав він. — Це теж може бути!..
Коли юнак пішов, Табаков подзвонив у автоінспекцію. Підполковника вже не було, і його зв'язали з черговим офіцером.
— Добрий вечір! — мовив інспектор. — У мене до вас лише одне запитання... Коли власник перефарбовує автомашину, він повинен повідомити про це автоінспекцію?..
— Не обов'язково! — відповів офіцер.
— Отже, зміна кольору не контролюється?..
— Контролюється раз на рік під час техогляду, — відповів офіцер. — Коли водії одержують талони...
Інспектор поклав трубку. Колір автомашини бу в зареєстрований на початку року, а надворі вже липень. Отже, власник мав можливість перефарбувати машину скільки завгодно разів. Чи не пішов він хибним шляхом, шукаючи автомобіль тільки за кольором?.. Це був, звичайно, найлегший шлях, але водночас і найпевніший. Може бути й інше — є в світі люди, які не розуміються на кольорах. А що, коли злодій навмисне перефарбував автомобіль? Усе може бути.
На сьому годину перевірку закінчили. Висновок був категоричний — жодна з дев'ятнадцяти автомашин до злочину не причетна. Дільничний міліціонер, який разом з інспектором чекав остаточного результату, зовсім похнюпив носа.
— Тут щось не те! — сказав він. — Чи не вчинили злочин на машині з периферійним номером...
— Це теж можливо! — похмуро відповів інспектор. Того вечора настрій у нього був дуже поганий. Він був певен, що до вечора настане розв'язка. Та ба!.. Що тепер робити?.. Як діяти?.. На жаль, був лише один вихід.
— Почнемо все спочатку! — сказав він, гірко зітхнувши. — Обстежуватимемо всі зареєстровані "Москвичі" один за одним, аж поки не встановимо істину. Це важкий і довгий шлях, але іншого виходу немає.
— Шкода! — проказав но менш засмученим голосом молодий лейтенант. — А я був упевнений, що ми сьогодні закінчимо...
— Я також був упевнений, але що вдієш... Доведеться моїй дружині знову відкласти курорт...
— А чому ми шукаємо тільки автомобіль? — озвався лейтенант. — Чому ми не шукаємо й людину?
— Не хотілося збільшувати й так чималий обсяг роботи... Але тепер візьмемося й за це. Високих сивих чоловіків у брунатних піджаках в Софії не густо... Підемо й цим шляхом..
— Він од нас не втече! — сказав лейтенант.
— Не втече!.. Але ще трохи помучить! — впевнено відповів Табаков.
Близько восьмої години він скликав нараду, щоб дата вказівки, як працювати далі. Тільки-но закінчилася нарада, задзвонив міський телефон. Інспектор підняв трубку й відразу ж почув схвильований голос своєї дружини.
— Прошу тебе, негайно приїдь, — сказала вона. — З Наско дуже погано...
Інспекторові здалося, що кімната закрутилася в нього перед очима.
— Ти викликала лікаря?
— Оце чекаю на нього...
— Зараз же виходжу...
Інспектор негайно викликав машину. В нього був близький товариш — один з найкращих столичних лікарів, який допомагав йому як експерт у деяких справах. На щастя, лікар був дома. Невдовзі машина вже мчала софійськими вулицями, набагато перевищуючи швидкість, дозволену автоінспекцією. Інспектор мовчав. Жахливий день! Справді, важкий, жахливий день!
— Ну, ну, вище голову! — підбадьорював його лікар. — Медицина тепер не та, що колись...
Удома Табаков застав дільничну лікарку — ще зовсім молоденьку дівчину. Побачивши свого відомого колегу, лікарка зніяковіла, одначе голос її звучав досить упевнено.
— Двобічна бронхопневмонія, — констатувала вона. — В дуже гострій формі...
— Дозвольте й мені подивитися, — ввічливо попросив лікар.
Огляд тривав досить довго. Табаков з дружиною тривожно перезиралися. Незважаючи на те, що інспектор вмів приховувати свої почуття, зараз він відчував, що це йому не вдається. Якийсь панічний страх стискав йому серце, перехоплював подих. У ці хвилини він не був схожий на того спокійного працівника, яким всі його знали.
— Не бійся, — тихо казав він своїй дружині. — Від цього тепер є чудові ліки!..
Нарешті лікар оглянув хворого.
— Становище не легке! — серйозно мовив він. — Але не хвилюйтесь — ми розпочнемо активне лікування... Ти відпустив машину?
— Ні, вона тут!..
— Дуже добре!.. Їдь одразу по ліки... Я дам тобі рецепт...
Ніколи інспекторові не забути тієї страхітливої, тяжкої ночі. Хлопчик увесь палав, подеколи втрачав свідомість. Лікар залишився допізна, всіма силами й засобами боровся за життя дитини й пішов лише тоді, коли пересвідчився, що криза минула. На ранок він прийшов знову. Наско заспокоївся, температура спала. Хлопчик дивився довкола байдужим поглядом, але майже нічого не говорив. Лікар знову оглянув його і сказав з полегшенням:
— Його життя в цілковитій безпеці...
Інспектор відчув, як у нього закалатало серце.
"В цілковитій безпеці! В цілковитій безпеці..."
Ці слова вже вдруге запали йому в пам'ять... Так, вони були в листі!.. Звісно ж, у листі викрадача!
— Це напевно? — перепитав він дещо охриплим голосом.
— Так само, як я тебе бачу!.. Але, звичайно, при умові, що ви чергуватимете біля дитини й сумлінно виконуватимете всі мої розпорядження...
— О, в цьому ви ніскільки не сумнівайтесь! —вигукнула мати.
Через якийсь час лікар пішов, і Табаков з легким серцем повернувся до себе в кабінет. Він ходив по кімнаті, продовжуючи шепотіти:
"В цілковитій безпеці..."
Йому здавалося, що він уже зовсім близький до істини. Вона витала десь поряд, і, здавалося, ось-ось він торкнеться її кінчиками своїх пальців.
"В цілковитім безпеці!.."
Усі деталі викрадення хлопчика дуже виразно оживали в його уяві, крутилися, наче в якомусь шаленому танці, поєднувались в найдивовижніших комбінаціях. Так, розгадка близько, зовсім близько!..
І раптом серйозний, стриманий інспектор щосили стукнув кулаком об стіл.
— Ох, який же я телепень! — голосно вигукнув він.
Десь дзвонив телефон, але він не звертав на нього уваги.
"Тільки так, тільки так!.." Як він раніше не здогадався!.. Така проста справа, така зрозуміла!.. Як це йому досі жодного разу не спало на думку!...
А якщо він помиляється?.. Якщо ця раптова здогадка виявиться помилковою?.. Ні, не може бути!.. Ні, ні, не може бути!.. Про це ж яскраво свідчать усі факти!.. Цього разу він влучив прямо в ціль!
Двері відчинилися, на порозі з'явилась його дружина.
— Тебе до телефону! — сказала вона. — 3 управління.
Табаков одразу впізнав генералів голос:
— Табаков, мені стало відомо, що в тебе в сім'ї біда! — стурбовано проказав він.
— Так, але вже все минуло... Вірю, що минуло!..
— Дуже радий! — сказав генерал, і Табаков відчув щиру радість у голосі свого начальника. — Чи зможеш ти зараз прийти до мене?
— Негайно?.. Чи трохи згодом?..
— Якщо можеш — негайно... Посилаю по тебе свою автомашину!..
— Гаразд, товаришу генерал, — відповів інспектор.
Незабаром Табаков був у його кабінеті. Генерал підвівся й тепло привітався з ним.
— Щойно дзвонив міністр! — сказав він. — Цікавився зниклим хлопчиком... Що йому сказати?..
— Скажіть, що справу майже закінчено... Залишилося поставити останню крапку...
Генерал здивовано подивився на нього і ледь помітно всміхнувся.
— Ти певен?
— Цілком... Сподіваюсь, що сьогодні до обіду злочинець буде заарештований...
— Ти знаєш, хто він?..
— Знаю, який він... А його прізвище мені буде відоме за півгодини. Я мушу перевірити ще кілька фактів...
Інспектор взяв у гаражі автомашину й викликав ще двох своїх працівників. Справді ж бо, за короткий час треба було виконати кілька справ. Передусім — знайти Філіпового батька — редактора профспілкової газети. Саме від нього інспектор з кількох слів дізнається — помилився він знову чи цього разу безпомилково встановив істину.
За десять хвилин величезний шестициліндровий "Шевроле" зупинився на тому самому місці, де двічі зупинявся таємничий "Москвич". Інспектор швидко піднявся сходами п подзвонив Йому відчинив Філіп.
— Батько вдома? — запитав Табаков.
— Ні, пішов на роботу...
— На роботу?.. А ти знаєш, де його редакція?
— Звичайно! — відказав Філіп.
Інспектор записав адресу, потім якось особливо поглянув на хлопчика:
— Філіпе, йди до Зарка!.. І чекайте мене там!.. Я повернусь не пізніше як за годину!..
— Але Зарко на варті! — сказав здивовано Філіп.
— Гаразд, чекайте мене...
Інспектор знайшов редактора профспілкової газети в редакції. Він довго у нього не затримувався і за десять хвилин знову вийшов на вулицю. Але тенор його лице світилося задоволенням.
— Поїхали в автоінспекцію! — голосно наказав він.
— Мабуть, вам пощастило, товаришу начальник! — озвався за спиною в нього один з його помічників
— Мовчіть, мовчіть! — засміявся інспектор. — Я вже знаю його прізвище!..
В автоінспекції Табаков затримався трохи довше, але й тепер його обличчя виглядало дуже задоволеним.
— Як по нотах! — пожартував він — Вези нас, Страхіле, до Олександрівської лікарні...
В лікарні Табаков затримався не більше як чверть години.
— Досі я знав тільки його прізвище й адресу! — сказав задоволено Табаков. — А тепер певно знаю, де він заховав дитину... Нам лишилося поїхати ще в одне місце... Поганяй на вулицю Ясну...
Тиха вулиця, як завжди, була зовсім порожня, але інспектор знав, що саме цієї миті до його машини прикута увага щонайменше двох пар дитячих очей... Гуркіт мотора!.. На тихій вулиці!.. Зараз усі покидали свої пости і стежать за машиною...
— Повільніше, Страхіле! — сказав інспектор. — Стоп!.. Машина зупинилась, інспектор вийшов на вулицю. Одразу ж з-за паркану вискочило кілька хлопчаків і наблизились до нього. Серед них, як він і чекав, були Зарко й Філіп...
— Нічого нового сьогодні?
— Нічого, товаришу інспектор! — негайно доповів Варко. — Все спокійно...
— Так, — кивнув Табаков. — Зараз Філіп і Зарко поїдуть зі мною!
— А варта? — спитав Зарко.
— Варта залишиться... Гайда, сідайте...
Хлопчики радісно розсілися в просторій потужній машині. Інспектор сів біля шофера.
— Поганяй в Реброво...