Завершив він уже тверезішою заувагою: "Дивно, що суспільство, судячи про війну, людей та речі лише на підставі газет, переконане, що це його власне судження".
Тут барон де Шарлюс мав рацію. Треба було бачити, розповідали мені, короткі хвилини мовчання та вагань пані де Форшвіль, подібні до коротких хвилин, потрібних не так для висловлення, як для сформулювання особистого погляду, перш ніж озватися найпереконливішим тоном: "Ні, я не думаю, щоб вони взяли Варшаву"; "Мені не здається, щоб нам стало духу протриматися ще одну зиму"; "Чого б мені не хотілося, то це калічного миру"; "Чого я побоююся, даруйте за відвертість, то це нашого Парламенту"; "А все ж таки я вважаю, що нам до снаги прорвати ворожу лінію". І щоб не подумали, ніби вона чогось не доказала, Одетта, страшенно манірячись та ламаючись, додавала: "Я не кажу, що німецькі війська б'ються погано, — просто їм бракує задерикуватосте". Вимовляючи слово "задерикуватість" (або й просто "заїдливість"), вона тицяла вниз п'ястуком, ніби щось вимішувала, і підморгувала, як хлопець-пекарчук, уживши цехове слівце. В її мові дедалі дужче виявлялося захоплення Англією, і тепер вона вже не задовольнялася, як колись, епітетами "наші сусіди по той бік Ла-Маншу" чи — у кращому разі — "наші приятелі англійці", а могла собі дозволити й "наші вірні союзники". Зайве додавати, що вона ніколи не поминала нагоди приточити в кожен слід вираз фер плей[4], нагадуючи, що для англійців німці нечесні гравці, або сказати: "Що нам треба, то це виграти війну, як мовлять наші хоробрі союзники". До того ж вона досить незграбно (щонайменше!) сполучала ім'я свого зятя з усім тим, що стосувалося англійських солдатів, та задоволенням, яке давало йому співжиття з австралійцями, як, зрештою, й зі шкотами, новозеландцями чи канадійцями. "Мій зять, Сен-Лу, знає тепер арґо всіх бравих томмі[5], він знаходить спільну мову із людьми з найвіддаленіших домініонів і так само щиро, як із генералом чи командувачем бази, братається з най-скромнішим прайвит[6].
Хай цей ліричний відбіг стосовно пані де Форшвіль, поки я вештаюся бульварами з бароном де Шарлюсом, наснажить мене на ще один, хоч і довший, але корисний для опису тієї доби, на відбіг, присвячений взаєминам між Брішо та пані Вердюрен. Так от, хоч як безжально брав бідолашного Брішо на сміх пан де Шарлюс (бо ж барон був натура тонка, ще й свідомий германофіл), Вердюрени витирали об нього ноги ще й не так. Звичайно, їм як шовіністам, мали подобатися статті Брішо, не гірші, зрештою, від багатьох інших, якими смакувала пані Вердюрен. Але насамперед, якщо ви не забули, уже в Распельєр Брішо для Вердюренів обернувся з великої людини, — якою видавався їм давніше, — коли й не в цапа-одбувайла, як Саньєт, то принаймні у предмет погано маскованих поглумок. А все ж він і досі зоставався найвір-нішим із вірних, і це запевняло йому пільги, передбачені неписаним статутом для фундаторів та членів "кланчика". Але в міру того як — чи то через війну, чи то завдяки швидкій кристалізації елеґантности, дуже й дуже запізнілій, — хоча конечні її елементи, незримі у своїй сукупності, вже віддавна просякали салон Вердюренів, — цей салон відчиняв двері для нових гостей, а вірних, принаду для свіжого товариства, запрошувано чимраз рідше, не був винятком тут і Брішо. Попри Сорбонну й Інститут його довоєнна слава не виходила за межі салону Вердюренів. Але коли він узявся стругати мало не щодня статті, оздоблені тією шумихою[7], що нею він так часто і щедро частував вірних, хоча, з другого боку, багаті на глибоку ерудицію, якої він, типовий професор Сорбонни, і не ховав, хіба надавав їй різних форм дотепного жарту, — "великий світ" був просто засліплений. Зрештою бодай один раз він вирізняв когось, хто, аж ніяк не бувши нікчемою, міг прикувати до себе увагу плідністю свого ума та коморою пам'яти. Тож тимчасом як три дукині збиралися візитувати пані Вердюрен, три інші змагалися за честь запросити на обід велику людину, і Брішо, зрештою, відгукувався на одне з запрошень, то більше, що чув себе не надто зв'язаним із пані Вердюрен, позаяк та, роздратована успіхом його статей у Сен-Жерменському передмісті, пильнувала, щоб Брішо ніколи не міг зустрітись у неї з цікавою людиною, з якою він ще не був знайомий і яка поквапилася б заманути його до себе. Отож-бо газетярство (де Брішо загалом удовольнявся запізнілою демонстрацією талантів — похвальною, зрештою, і за чудові гонорари, — талантів, які він анонімно і безкоштовно марнував увесь свій вік у салоні Вердюренів, бо коли статті давалися йому, вигадливому та розумному, то цього не можна було сказати про його оповістки) привело б Брішо, певної миті навіть видавалося, ніби веде, до очевидної слави, якби не пані Вердюрен. Звичайно, статті Брішо не були аж такі блискучі, як це уявляли світські люди. Поряд із образами зовсім беззмістовними ("Німці не посміють більше глянути в очі статуї Бет-ховена"; "Шиллер, мабуть, перевернувся у гробу", "атрамент, яким підписано нейтралітет Бельгії, ще не висох"; "Ленін виступає, але все говорить на степовий вітер") там траплялися й вульгарні загальники такого, скажімо, штабу: "Двадцять тисяч полонених, оце цифра"; "Наш провід візьме очі в руки"; "Ми хочемо перемогти, і край". Але скільки було туди намішано знання, розуму і слушних думок! Проте пані Вердюрен завжди бралася за статтю Брішо, тішачись наперед викриттям якоїсь бридні й учитувалася з найпильнішою увагою, аби мати певність, що не проочила чогось смішного. На жаль, кумедне там таки траплялося. Цитата, хоч би й найудаліша, якогось маловідомого автора чи принаймні маловідомого твору, інкримінувалась як доказ просто-таки нестерпної вчености, і пані Вердюрен нетерпеливо чекала обіду, щоб викликати у гостей вибухи сміху. "Ну й що ж ви скажете про вечірнього Брішо? Я згадала вас, коли прочитала тамту цитату з Кюв'є. Присягаю, він уже скрутився".— "Я ще не читав", — відповідав Коттар. "Як, ви ще не читали? Ви не уявляєте, якої втіхи ви себе позбавили. Можна було померти зо сміху". І рада душею, що хтось іще не читав, а отже, вона сама може виставити на очі всім гиля-гуси, пані Вердюрен веліла маршал-кові принести "Тан" і читала статтю сама, підкреслюючи з емфазою найпростіші фрази. Після обіду цілий вечір могла тривати ця антибрішотівська кампанія, сповнена, одначе, фальшивої стриманости. "Я не кажу про це надто голосно, — заявила якось пані Вердюрен, киваючи в бік графині Моле, — дехто умліває перед Брішо. Аристократія ще наївніша, ніж нам здається". Цю фразу проказано досить голосно, аби графиня Моле збагнула, що мовиться про неї, але водночас і досить тихо, аби показати, що це не для її ушей, отож графиня Моле боягузливо зреклася Брішо, хоч насправді ставила його на одну дошку з Мішле. Вона визнала пані Вердюрен рацію, але щоб закінчити розмову чимось, що здавалося їй неспростовним, додала: У чому йому не відмовиш, то це у зграбності вислову". "Ви так гадаєте? — озвалася пані Вердюрен. — А як на мене, то так міг би написати свинюка", — і цей вибрик викликав у світовців дружний сміх, тим паче що пані Вердюрен, ніби налякана словом "свинюка", вимовила його, прикриваючи долонею рота. Брішо доводив її до сказу, простодушно радіючи своєму успіхові, хоча іноді бував не в гуморі, бо цен-зура — він мовив про це, призвичаївшись уже вживати нових слів, щоб не виглядати вченим сухарем, — часто робила "ви-кидони" з його статей. Перед Брішо пані Вердюрен не дуже виказувала себе, хіба що дусами, з яких би хтось проникливіший побачив, як мало її обходило, що там пописував Приндя. Лише один раз вона закинула йому, що він занадто часто пише від першої особи. Він і справді цим надуживав, по-перше, тому що — професорська звичка — безперестанку послуговувався виразами типу "я згоден з тим, що" або "я визнаю, що", "я допускаю": "Я допускаю, що величезна протяжність фронтових ліній тощо", а передусім тому що як старий войовничий антидрейфусар, який винюшив німецькі приготування задовго перед війною, він нерідко писав: "я викривав від 1897-го"; я остерігав 1901-го"; "Я це питання ставив руба у моїй брошурі, сьогодні вона бібліографічна рідкість (habent sua fata libelli[8])", і ця звичка в нього збереглася. Він геть спаленів від докору пані Вердюрен, докору, зробленого ущипливим тоном. "Ви маєте рацію, пані. Хтось, хто не любив єзуїтів більше, ніж пан Комб, хоча до нього не писав передмови наш блискучий майстер розкішного скептицизму, Анатоль Франс, який, коли не помиляюся, був моїм противником... ще перед потопом, твердив, що Я завжди викликає огиду". Відтоді Брішо замінив першу особу безособовою формою, але це не заважало читачеві помічати, що автор говорить про себе, авторові ж дало змогу не облишити говорити про себе, пережовувати елементарні думки, будувати статті на самому запереченні — завжди під ослоною безособової форми. Наприклад, якщо Брішо говорив (менше з тим, де і в якій статті), що німці втратили бойовий дух, він розпочинав так: "Ніхто не приховує тут правди. Либонь, німецьке військо стратило бойовий дух. Ніхто не каже, що воно більше не має бойового духу. Тим більше не випадає писати, що воно взагалі не має бойового духу. Так само ніхто не скаже, що території не відвойовано і так далі". Словом, виловлюючи тільки те, чого б він не сказав, нагадуючи все, що він казав кілька років тому і все, що Клаузевіц, Жоміні, Овідій, Аполлоній Тіанський тощо сказали в різних, менше чи більше відлеглих сторіччях, Брішо легко міг би набрати матеріалу на грубе то-мисько. Шкода, що він його не оприлюднив, бо його статті без належної бібліографії знайти тепер важко. Сен-Жерменське передмістя, з наусту пані Вердюрен, починало в неї підсміюватися з Брішо, але поза межами "кланчика" ним і досі захоплювалися. Потім підкушувати Брішо стало модним, як доти було модним захоплюватися ним, і ті самі дами, які нишком цікавилися ним і далі, при читанні впиняли своє захоплення, а на людях сміялися, аби не видаватися менш витонченими, ніж інші.