Сезон у цьому році добре заповідається. Маю надію, що Пан хоча б ненадовго тут об'явиться. Більше нічого цікавого для Пана не маю, і т. д.
Аби зрозуміти, як глибоко вразили мене ці слова, слід знати, що з приводу Альбертини я ставив собі питання не випадкові, не байдужі, не з метою уточнення подробиць, — такі питання ми задаємо собі щодо всіх живих істот, окрім себе самих, завдяки чому, відгородившись бронею думки від світу, ми можемо йти крізь муки, брехню, порок і смерть. Ні, щодо Альбертини це питання було засадниче: що вона була за одна? Про що мислила? Кого кохала? Чи дурила мене? Чи було моє життя з нею таке саме невдале, як Сваннове життя з Одеттою? Відповідь Еме була неповна, але то була відповідь особлива — і це й вирішувало все в цьому випадку, — вона сягала аж до глибин і в Альбертині, і в мені.
Нарешті я бачив перед собою, як Альбертина вкупі з жінкою в сірому йде провулком, до душової, фрагмент минулого, і воно видавалося мені не менш таємничим, не менш страшним, ніж тоді, як я його лякався, коли він був прихований у пам'яті, в Альбертининому погляді. Звичайно, хтось інший міг би знехтувати цими подробицями, проте незмога тепер, коли Альбертина була мертва, змусити її заперечити їх, надавала їм якоїсь правдоподібности. Цілком правдоподібне і те, що в очах Альбертини її гріхи, навіть якщо вони були правдиві і якби вона зізналася в них (незалежно від того, чи її сумління вважало б їх за невинні або гідними осуду, чи її чуттєвість сприймала б їх як розкішні або досить прісні) були б позбавлені того враження невимовного жаху, який вони справляли на мене. З мого досвіду з іншими жінками, — хоча в Альбертини це мало виглядати інакше, — я міг приблизно уявити її переживання. І це вже був початок мого страждання: уявити її роз'ярілою так, як часто ярів я, лукавою зі мною, як часто лукавив з нею я, заклопотаною становищем тої чи тої дівчини, яка витрачалася на неї, як я на панну де Стермар'ю, на багатьох інших, на сільських дівчат. Так, усі мої прагнення до певної міри допомагали мені зрозуміти її жадання; що живіші були жадання, то жорстокішими були тортури, нібито в усій цій алгебрі почуттів вони знову поставали з тим самим коефіцієнтом, тільки зі знаком мінус замість плюса. Проте Альбертина, настільки я міг судити, вважала свої гріхи, які вона за яскравого світла уяви наперед смакувала, відгукуючись на жагу, хоч як вона старанно крилася з ними від мене, — з чого я висновував, що вона почувала себе винною або не хотіла завдавати прикрощів, — за щось зрідні іншим переживанням: утіхам, яких відмовити собі не мала відваги, прикрощам, в яких вона завдавала мені і які потім приховувала від мене, адже ці втіхи і прикрощі могли уживатися з іншими приємними і прикрими сторонами життя. Отже, зі сторони, без жодного попередження, без моєї участи, це з листа Еме прийшов до мене образ Альбертини, яка йде до душової з відрахованими чайовими.
Безперечно, у мовчазному і зухвалому прибутті Альбертини та її супутниці в сірому до душової мені ввижалися призначені сходини, угода кохатися в кабіні; в усьому цьому був досвід розпусти, добре заличковане подвійне життя. А що ці образи несли страшну для мене новину про Альбертинину провину, я зараз же відчув фізичний біль, і віднині він став нерозлучний із цим видінням. Але тої ж миті мій біль, у свою чергу, подіяв на це видіння; об'єктивний факт, образ залежить від настрою, в якому ми його сприймаємо. А душевна мука — це теж потужний модифікатор дійсносте, як алкогольний хміль. Увібравши ці видіння, моя мука обернула їх на щось зовсім інше, ніж могли здатися комусь іншому пані в сірому, чайові, душ, провулок, яким простували Альбертина і її супутниця в сірому: мені відкрився закуток життя, сповненого брехні та гріхопадіння, якого я досі собі ніколи не уявляв, і моє страждання негайно змінило його до щирця, я перестав їх бачити в тому світлі, яке осяває земні видовища, то була частина якогось іншого світу, якоїсь незнаної та проклятої планети, видіння пекла. Пеклом був увесь Бальбек, усі його околиці, звідки, за листом Еме, вона часто запрошувала молодесеньких дівчаток, аби заманювати їх до душової. Цю таємницю я відчував колись у Бальбеку, однак вона зникла, коли я там пожив якийсь час, але, познайомившися з Альбертиною, я сподівався знов її віднайти. Коли я бачив, як вона простує пляжем, коли я легковажно прагнув, щоб вона не була цнотливою, то думав, що вона й була втіленням цноти; як же моторошно було нині просякнуте цією таємницею все, що пов'язувалося з Бальбеком! Назви станцій — Тутенвіль, Епревіль, Енкарвіль, такі мені близькі, такі приємні для слуху, коли я чув їх вечорами, повертаючись від Вердюренів, тепер на думку, що Альбертина мешкала біля одної з них, ходила гуляти до другої, часто могла доїхати ровером до третьої, сповнювали мене тривожнішим ляком, ніж тоді, коли я, схвильовано позираючи на них із вагона вузькоколійки, їхав у бабусиному супроводі до Бальбека, якого я тоді ще не знав.
Ревнощі сильні ще й тим, що відкривають нам, наскільки реальність подій і почуттів є чимось невідомим, здатним давати поживу для тисячі припущень. Ми віримо, що добре знаємо всі речі та думки людей, але віримо лише тому, що цим не переймаємося. Але щойно у нас з'являється зацікавлення, як у ревнивців, перед нами виникає запаморочливий калейдоскоп, де ми нічого неспроможні розрізнити. Чи зраджувала мене Альбертина, з ким, у чиєму домі, якого дня — того, коли вона мені сказала те і то, чи того, коли, пам'ятаю, я сказав їй такі чи такі слова, — на ці запитання я б не зумів відповісти. Так само я не знав, які були її почуття до мене: продиктовані розрахунком чи симпатією. Аж це мені пригадувалася якась дрібничка, наприклад, що Альбертина захтіла поїхати до Сен-Мартен-Убраного, твердячи, що її цікавить назва, тоді як насправді, може, вона познайомилася з місцевою селяночкою. І що з того, що Еме передав мені слова лазниці, якщо Альбертина довіку не дізнається, що мені про це донесли, а в моєму почутті до неї потреба знання поступалася перед потребою показати їй, що мені вже все відомо; у такий спосіб я усував перепону, що існувала між нами, — розбіжність наших ілюзій, і зрештою, я б так і не домігся, щоб вона мене більше кохала
— радше зовсім навпаки. Отож відтоді, як її не стало, ця друга потреба злилася водно з ефектом першої: розмову, в якій я б відкрив їй те, що довідався, я уявив собі так само яскраво, як розмову, в якій спитав би її про те, що мені невідомо; а це означає, що я прагнув мати її біля себе, чути, як лагідно вона мені відповідає, бачити, як знову повніють її щоки, як її очі з лукавих робляться смутними; тобто, іншими словами, знов покохати її і забути в моїй розпачливій самоті, як мене пожирає ревність. Болісна таємниця цієї незмоги розповісти їй про те, про що я довідався, і зіставити оцінку кожного з нас з правдивістю того, що мені відкрилось (мабуть, лише тому, що вона померла) затьмарювала своїм смутком ще боліснішу таємницю, пов'язану з її поводженням. Як же це так? Невже мені так залежало, аби Альбертина знала, що я дізнався про історію з душем, нині, коли Альбертина стала нічим! Це був ще один наслідок цієї незмоги, коли ми заходжуємося роздумувати про смерть, а самі незугарні уявити собі нічого, опріч життя. Альбертина була тепер нічим, а для мене то була особа, яка приховала свої бальбецькі сходини з жінками і уявляла, що назавше сховала кінці в воду. Хіба передбачаючи, що буде після нас, ми помилково не уявляємо себе в цей момент живими? І чи не смішно шкодувати, що якась жінка, нині уже тлін, не почує, що ми знаємо про її зальоти шестирічної давности, і прагнути, щоб через століття після нашої смерти читачі згадували про нас із пошаною? Якщо в другому випадку більше реальних підстав для мрій, ніж у першому, то мої ревнощі до минувшини мали своїм джерелом ту саму оптичну помилку, як і бажання посмертної слави. Але попри все, хоча свідомість чогось урочисто остаточного у моєму розриві з Альбертиною відтіснила в тій хвилі думку про її гріхи, то вона одночасно й поглиблювала її, надаючи відчуття непоправ-ности. Мені здавалося, ніби я загубився в житті, як на безкраїх розлогах, де я сам-один і куди б не повернув, ніде не мав надії спіткати її. На щастя, порившись у пам'яті, я дуже доречно відшукав (а там завжди повно речей як небезпечних, так і рятівних) у тому стосі спогадів, які зблискують один по одному, відшукав, як робітник натрапляє на знаряддя, яке може йому знадобитися, бабусині слова. З оказії якоїсь неправдоподібної історії, розказаної лазницею маркізі де Вільпарізіс, моя бабуся сказала так: "Ця жінка, мабуть, хвора на брехню". Цей спогад став мені у пригоді. Чого варте те, що лазниця набалакала Еме? Та вона ж нічогісінько не бачила. Можна приходити з приятелькою до лазні без жодної гадки про паскудство. А може лазниця, щоб похизуватися, збільшила суму чайових? Адже колись я чув, як Франсуаза твердила, ніби моя тітка Леонія заявила при ній, що в неї місячно "мільйон на видатки", але ж це була бридня; іншим* разом вона боженькалася, ніби тітка Леонія дала Евлалії чотири тисячофранкові банкноти, тоді як складена учетверо п'ятидесятифранкова банкнота уже б видалася мені малоймовірною. Так я силкувався, і, зрештою небезуспішно, позбутися тієї болісної певности, здобутої на превелику силу, причому я все ще вагався між пожаданням правди і страхом перед стражданням. Моє почуття могло б у цій хвилі відродитися, але разом із ним ожив би і смуток від утрати Альбертини, і я відчув би себе ще нещаснішим, ніж недавно, коли мене катували ревнощі. І це саме вони відродилися при бальбецькій згадці, коли перед моїми очима постав образ (досі він мені не болів і навіть здавався зовсім не-кривдним серед тих, що закарбувався у пам'яті) — бальбець-кого закладу вечірньої розваги, а по той бік шибок увесь цей люд, з'юрмлений біля вікна у мороці, наче перед освітленим акваріумом, і заразом тісно перемішані у своїй масі (досі я на це якось не зважав) рибачки і сільські дівчата з міськими панночками, заздрісними на цю розкіш, нову у Бальбеку, якої їхні батьки як не з бідности, то зі скупости чи традиції не могли собі дозволити; серед цих міщанських піддівок напевно майже щовечора була Альбертина, якої я тоді ще не знав і яка, звичайно, зачіпала одну з тих юнок, аби з нею через кілька хвилин зійтися в нічній пітьмі на піску або в якійсь порожній кабіні під узбережними скелями.