Лише коли вони спробували штрикнути соломинкою в око з більмом, вони нарешті переконалися, що він почуває, як людина, бо він кліпнув очима і крутнув головою, ніби кажучи: "Ні, це вже ні, таке мені не подобається..." Тоді вони роздобули лозину з віника і засунули йому глибоко в носа. Мафусаїл підскочив і гучно пирхнув. Прибіг Касрил і нагримав:
— Ач урвиголови, розбишаки! Чого чіпляєтесь до коня? У хедер ідіть, гультяї!
Хлопці перелякались, взяли ноги на плечі й кинулися в хедер.
8
Там, у хедері, був один, на ім'я Рувинчик, моторний хлопчисько, такий шибеник, що не доведи господи. Його мати сама казала про нього: "Щоб таких дітей густо сіяли, але щоб рідко сходили". Його головна турбота була— в'їдатися всім у печінки. Де тільки якесь дерево чи льох — він тут як тут. Ганяти курей, гусей чи качок, лякати кіз, мучити котів, бити собак, а про свиней годі вже й казати — це було для нього найбільшою втіхою. Ні материні ляпа-1 си, ні вчителеве лупцювання, ні стусани від зовсім чужих людей не допомагали, прокльони, що сипалися на нього звідусіль, були наче горохом об стінку. Оце тільки, здається, його добре натовкли, щойно, здається, він плакав гіркими сльозами — ага! Рувинчик уже показав комусь язика, зробив вишеньку з нижньої губи або пустотливо надув
21
323
щоки. А щоки в нього були як пампушечки. Був завжди здоровий і веселий. Те, що його мати нещасна вдова, поневіряється і платить цілий карбованець вчителеві за навчання, його не обходило.
Коли Рувинчик довідався у Касрилових дітей, що їхній батько привів з ярмарку коня, якого звуть Мафусаїл, він аж підскочив на лаві, тернув носа обома руками і голосно вигукнув:
— Діти, тепер у нас уже будуть смички.
Слід зауважити, що Рувинчик змалку любив музикантів, мріяв про скрипку і ставав зовсім іншим, як тільки почує музику. До того ж іще в нього був гарний голосок, він знав напам'ять усі пісні. Він тільки мріяв про те, що, вирісши, купить собі скрипку і гратиме цілими днями. А поки що він зробив собі з дерева маленьку скрипку, приладнав нитки замість струн, діставши за це добрих кілька ляпасів від матері.
— Музикантом хочеш вирости? Краще мені не дожити до цього!
Присмерком, коли вчитель Хаїм-Хуна відпустив своїх учнів, усі вони пішли познайомитися з конячиною водовоза Касрила. Перший висловив свою думку Рувинчик:
— Це — чудова коняка, вона дасть волосіні із свого хвоста, скільки треба. Ось ми зараз спробуємо!
Рувинчик підкрався до Мафусаїла ззаду і почав висмикувати з його хвоста волосини. Поки Рувинчик висмикував волосини поодинці, Мафусаїл стояв спокійно, немовби кажучи: "Волосину з хвоста? Не шкода. Про мене, хай буде менше на одну волосинку..." Але ж коли Рувинчик добре взявся до роботи і почав видирати волосся з хвоста жмутом, Мафусаїл розсердився, мовляв: "Пусти свиню до хати, вона полізе на стіл..." І, недовго думаючи, Мафусаїл загилив задньою ногою Рувинчикові просто в зуби.
— Так тобі й треба, лишенько мені! Дуже добре, нещастя моє! Не лізь більше, горенько моє!
Отак приказувала Рувинчикова мати, лепетуха Єнта, прикладаючи холодну воду до його розсіченої губи, плакала, заламувала руки, бігала до лікарки Хині і ніяк не могла заспокоїтися.
Рувинчик був такий хлопець, що все на ньому швидко загоювалось, як на собаці. Не зогляділися, як губа у Ру-винчика зрослась, наче ніколи нічого й не було. Тепер він надумав зовсім нове: треба якось проїхатися верхи на Ма-фусаїлі усім хлопцям разом. Але коли і де це зробити, щоб ніхто не знав? Рувинчикові спало на думку, що найкращий для цього час субота по обіді, коли всі лягають спати. Тоді хоч винось усю Касрилівку, ніхто не почує. Правда, один з хлопців почав заперечувати: "Як же єврей поїде верхи в суботу!" Але Рувинчик йому на це відповів: "Дурню, хіба ж це їзда? Це зветься грою..."
Настала субота, всі пообідали, прилягли спочивати. Касрил з Касрилихою також здрімнули. Хлопці нишком прокралися на подвір'я водовоза, і Рувинчик почав якнайкраще причепурювати Мафусаїла. Насамперед він йому заплів гриву, зробив кілька кісок, оздобивши їх соломою. Потім він натяг Мафусаїлові на гриву білий паперовий ковпак і наостанку прив'язав йому ззаду старий віник, щоб хвіст виглядав кращим і довшим. А тоді хлоп'ята, випереджаючи один одного, почали вилазити на Мафусаїла. Хто встиг захопити місце, той сидів на коні, а інші, чекаючи своєї черги, поки що йшли пішки і допомагали підганяти Мафусаїла, щоб ступав трохи швидше.
Проте Мафусаїл не мав ніякої охоти бігти — він ішов ступою. Бо й справді, чого поспішати? А по-друге, сьогодні ж день відпочинку! Але Рувинчик невтомно підганяв конячку, нокав, вйокав, тюкав і щосили галасував разом з усіма іншими хлопцями.
А Мафусаїл і далі йшов ступою, міркуючи собі при цьому: "Дітлахи бавляться. Що ж, нехай собі бавляться..."
Але коли хлопці почали йому надміру докучати, підганяти і розмахувати руками, Мафусаїл прискорив ходу, а коли прискорив ходу, віник, який висів ззаду, почав бити його по ногах. Тоді Мафусаїл побіг, а віник почав хвиськати його дужче. Мафусаїл помчав чвалом. Хлопцям це дуже сподобалось, вони реготали, а Рувинчик підскакував вигукуючи: "Гоп-гоп-гоп!" Вони так довго "гопкали", аж поки один по одному попадали на землю. А коли Мафусаїл поскидав усіх і почув себе вільним, він лише тоді чкурнув ген-ген за місто, аж до млинів.
Помітивши якусь чудну шкапину з паперовим ковпа-
ком, сільські пастухи почали її переслідувати, шпурляти ломаччям, нацьковувати собак. Собаки охоче взялися ганяти Мафусаїла, кусати й шматувати його: деякі вхопили його ззаду за ЛИТКИ; ІНШІ спереду вп'ялися зубами в горлянку. Мафусаїл аж захрипів. Собаки терзали його довго, аж поки зовсім доконали.
10
Другого дня хлопцям показали, де раки зимують. Крім того, що вони, падаючи, роз'юшили собі носи, набили гулі на лобі, їх ще добре відшмагали дома і в школі; а більше аа всіх перепало, звісно, Рувинчикові, бо всі хлопці, коли їх били, принаймні плакали, а Рувинчик, навпаки, сміявся. Тоді його почали, звичайно, ще дужче лупцювати. Але що більше його били, то дужче він сміявся, і що дужче він сміявся, то більше його били,— так довго, аж поки вчитель Хаїм-Хуна засміявся сам, а на нього дивлячись — і всі учні. Знявся такий регіт, що позбігалися всі сусіди і просто люди, чоловіки й жінки, хлопці й дівчата з вулиці. "Що таке? Що це за хахоньки? Чого тут сміються так?"
Але ніхто це міг відповісти їм, бо всі страшенно сміялися. Тоді й ті, що прийшли, теж почали реготати. Перші зареготали ще дужче, а ті, прибулі, на них дивлячись, засміялися ще голосніше,— словом, мало не падали на землю, просто за боки бралися від реготу.
Тільки двоє не сміялися. То були водовоз Касрил і його дружина Касрилиха. Не знаю, чи можна так оплакувати померлу дитину, як оплакували Касрил і Касрилиха свою: велику шкоду, свою нещасну конячину Мафусаїла.
.1902