О! Ніхто, ніхто не розуміє мене, крім Вас, Ар'є-Лейб! Тільки одна людина в цілому світі!.. Як вирватись звідси? На їхню думку, мені не потрібен вчитель, вони не хочуть купувати мені книжки... Я самотній, наче камінь при дорозі, наче людина, що заблукала в пустелі, наче якийсь невільник. Кому, крім Вас, мій добрий Ар'є-Лейб, можу я виповісти свої гіркі жалі? Але й це не завжди мені вдається, бо я не наважуюсь багато писати, щоб не впасти їм в око — адже Ви знаєте, як опікується мною батько і як це нестерпно. Тим-то не можу не тільки часто Вам писати, ба навіть відносити листи на пошту, бо вони помітять. Адже Ви знаєте, що вони полюбляють скрізь нишпорити, отже, мушу посилати на пошту нашого Фройке, котрий щоразу всі жили з мене висотує, перш ніж піде — треба довго його умовляти і платити щедро. Ви ж пам'ятаєте, який він мерзотник... Бога ради, Ар'є-Лейб, благаю Вас якнайшвидше відповісти на цього листа: мені конче потрібна Ваша дружня порада: що маю діяти? Тепер я зроблю все, що Ви накажете,— я ладен навіть у вогонь кинутись! Свого листа надішліть на попередню адресу і не забудьте зазначити "Для передачи Фройкі Крокману" — в іншому разі я загинув!
Відданий Вам учень, вірний ваш товариш і найкращий друг
Маркус Бланк
Р. Б. Ар'є-ЛейбІ Адже Ви пам'ятаєте мого зятя Йосипа Земеля? Тож оцей хвалько нещодавно написав листа, ніби відкриває американську пральню і сподівається у великому процесі відсудити півтора мільйона. Цілком зрозуміло, що йому на це навіть не відповіли...
Ваш Маркус"
— Де ви взяли цього листа, Соню?
— Де? Ваш Йосип дав його мені — сам Йосип!
— Мій Йосип? Як? Що це означає?
Цей чудовий лист в одну мить підбадьорив заклопотану, зажурену Ревекку. То була гарна, ставна й свіжа жінка з сірими очима і рудими косами. Невисока, смуглявенька, жвава, з чорними як смола косами і великими чорними очима, з маленьким носиком, тонкими, як шнурочок, губками, з ямочками на щоках, навіть коли вона не всміхалась,— це Сонин портрет.
— Сонечко! Голубонько, серденько, рибонько! — приязно звернулась Ревекка до братової.— Благаю вас, негайно побалакайте з Йосипом! Хай він вам докладно розповість, як йому вдалося роздобути того листа! Про все чисто дізнайтесь, благаю вас, Сонечко, серденько! Біжіть мерщій нагору! Я зайду до батечка і пошлю до вас Йосипа! Швидше!
— Зараз! — відповіла Соня.
Обидві шановні дами спурхнули, наче пташки, на горішній поверх, і ми запрошуємо туди й наших читачів.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ Актйри грають пречудово
Як порядний романіст, я повинен детально ознайомити вас з житлом Сендера Бланка, не проминаючи жодної дрібниці, але нам дуже цікаво побачити пана Бланка за кілька годин до його смерті, тож змалювання цього гарного житла доведеться поки що відкласти, а тепер ходімо назирці за нашою шановною героїнею Ревеккою Земель просто до Сендерової кімнати.
Гострий запах ліків викликає в нашій уяві нерухомого хворого з блідим обличчям, скляними очима і смажними устами, і ми відчуваємо, що тут звила собі кубельце смерть, а янгол смерті причаївся десь у куточку і, тримаючи в руці гострого ножа, чатує на грішну душу... Аж мороз поза шкірою проходить, і кожен з нас, навіть найбільший вільнодумець, уявляє собі останній день нетривалого життя, і кожен, відповідно до свого розуміння, починає філософствувати на свій кшталт: математик каже, що всесвіт подібний до круга, смерть є центром, а ми, люди, являємо собою лише неоднакові радіуси, які всі сходяться до однієї точки... Годинникар каже, що всесвіт подібний до циферблата; стрілки — то наше життя, маятник — це ми, а коли гиря падає вниз,— настає кінець. Швець каже, що всесвіт подібний, пробачте на слові, до халяви, а людина — це молоток... Балагула каже, що всесвіт створено лише заради балагул; хай так, але чого ж тут сновигають стільки людей? Це, каже він, наші пасажири, інакше-бо де ми візьмемо на прожиття? Від одного бондаря я чув на власні вуха, нібито всесвіт подібний, пробачте на слові, до барила, і коли воно розсихається, бондар мусить набивати на нього обручі...
Коли ми увійшли до кімнати хворого Сендера Бланка, перед нами постала така картина: на великому залізному ліжку лежить догори черевом чоловік років п'ятдесяти, рудоволосий, з великою рудою бородою, з довгими рудими бровами, із золотавим пушком на руках. Сендер спав, як нам здалося, міцним здоровим сном, а па його щоках грав рум'янець.
Ревекка тихенько наблизилась до його ліжка, приклала палець до губів: "Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш!!!" —і бідолашний хворий враз прокинувся, розплющив великі сірі очі і загорлав не своїм голосом:
— Ой, конаю! Ой, смерть моя прийшла! — Аж шибки задзвеніли. В одну мить Ревеччине веселе —й гарне обличчя набуло зовсім іншого виразу, на її красивому білому лобі раптом пролягло кілька дуже глибоких зморщок, а очі зволожились справжніми, гіркими слізьми.
— Батечку,— промовила наша героїня, водночас махнула Йосипові рукою, щоб він вийшов, і, сівши в головах у батька, поклала свої м'які, білі руки йому на чоло.— Батечку! Видужуй швидше, вже пора. Поглянь, на кого ти став схожий! Мужайся! Не занепадай духом! Треба кріпитись!
— Ой, кепсько мені, кепсько, доню!—відповів батько.— Вже кінець! Бог знає, чи доживу до завтрього, бог знає! Ривко! Діти! Хаїме! Маркусе! Де ви? Де люди? Покличте до мене людей! Я хочу скласти... ду... ду... духівницю!
— Духівницю? Схаменись, батечку! Навіщо тобі духівниця? Ти нездужаєш трохи, ну й що? З кожним може таке трапитись. Ти ж людина, як і всі.
— О... Ой дочко, я хочу скласти духівницю. Мені суди-
лося прожити, промучитись лише кілька лічених годин. Ґвалт! Ґвалт!
Отой "ґвалт" збудоражив увесь дім. Насамперед Мірі-ам-Хая, Сендерова дружина, знепритомніла, а всі ми знаємо, як легко кволій жінці знепритомніти; до неї підбігла мадам Соня, так заволавши: "Мамо!!", що коли б Міріам-Хая навіть насправді зомліла, то мусила б підхопитись з місця,— і вона таки опам'яталась, розплющила очі, поклала голову невістці на плече і почала скаржитись на свою нещасливу долю й самотність — мовляв, зостається одним одна, нікому не потрібна, безталанна вдова — молода, безталанна вдова! Хто зглянеться на неї?
Соня й собі зайшлася плачем. Вболіваючи над свекрухою, майже забула про власні прикрощі і почала втішати "безталанну вдову" зворушливими жалісливими словами:
— Годі вам побиватися, мамо, їй-право, годі! Не забувайте про бога і не ремствуйте. Він не полишить вас. Ви ще молоді й не повинні втрачати надію на щасливе майбутнє. Не ви перша й не ви остання. Бог дасть, вам ще всміхнеться доля, а свекор в останні хвилини свого життя про вас не забуде і забезпечить як слід. А от я, мамо, ніяк не можу до вас рівнятися, бо ж діти мене обсіли, і я не певна, чи сподобить мене господь своєї ласкп, чи напоумить свекра згадати про мене та мого чоловіка. Ви знаєте, що просвітку я майже не мала — лише нестатки, хвилювання, горе, хоч мій Хаїм — людина чесна, сумирна й порядна. Не такий, як наш Йосип. Кажуть, що цей шарлатан за рік програє в карти стільки грошей, скільки вистачило б на прожиття цілій моїй родині. А втім, ви самі знаєте, як щедро батько обдаровує Ревекку, а я ніяких подарунків від нього не бачила. Ет, що там казати!..
З цими словами бідолашна Соня притулила заплакане обличчя до свекрушиних грудей, і в отакий спосіб обидві бідолашні скривджені жінки звіряли одна одній свою журбу, свої гіркі жалі, все, що протягом років понакипало в кожної на серці,— заздрощі, ненависть, досаду та інші почуття...
Хочу сказати вам, читачі, що всі ми так само,— хто в меншій мірі, хто в більшій, хто одверто, хто приховано,— проте всі ми — егоїсти, не ображайтесь на мене! Щоправда, є в нас один знайомий, реб Герц чи реб Зорех (це не має значення), так от я пам'ятаю дуже добре, як років два чи три тому, коли оцей реб Герц чи реб Зорех лежав на смертельній постелі і до нього приїхали діти й родичі, приємно було спостерігати, з якою зворушливою ніжністю, справжньою відданістю і любов'ю вся родина ставилась до хворого; приємно було спостерігати, як усі вони юрмилися навколо лікаря і як наввипередки бігли до хворого, щоб прислужитись йому чимсь; майте на увазі, ніхто з них не думав про себе — лише про хворого, і до останньої хвилини ні жінка його, ні діти не вболівали над власною долею, як наші шановні дами Міріам-Хая Бланк із своєю улюбленою невісткою Сонею Бланк, котрі, як ви це знаєте, передчасно оплакували не помираючого Бланка, а самих себе. Майте на увазі, що ні разу за весь час, поки реб Герц чи реб Зорех змагався з янголом смерті, ніхто з них і гадки не мав про духівницю чи якесь там забезпечення, і якби хтось бодай слово сказав про це, воно було б найтяжчою образою для всіх домочадців. Не так, як тут, у нашого знаменитого пана Бланка, де мадам Ревекка Земель на мигах показала своєму коханому чоловікові Йосипові Земелю, щоб він біг мерщій по людей, по рабина, по нотаріуса...
З нотаріусом цей самий славнозвісний дипломат, з яким мої читачі незабаром близько познайомляться, одразу завів довгу розмову про закони взагалі та спадщину зокрема, показав, що добре знається на всіх законах, і натякнув, що хоч він, хвалити бога, не дуже бідний, проте сподівається, що його дорогий тесть, пан Бланк, відпише йому найбільшу частину спадщини, бо його, Йосипа, любить, як рідного сина. А згодом, коли нотаріус, разом з іншими запрошеними, з'явився до хворого, Йосип всіляко упадав коло них і говорив так радісно й привітно, що можна було подумати, ніби тут мають скласти не духівницю, а шлюбний контракт, ніби тут відбувається весілля, а не прощання тяжко хворої людини з життям... Лише Ревекка не розгубилась: ця віддана дочка ні на хвилину, ні на мить не відходила од смертенного батька; на її обличчі застиг вираз такого жалю, такого гіркого страждання, що Сендер спитав її лагідно:
— Чого ти плачеш, дурненька?
У відповідь ця чудова дочка вибухнула таким фонтаном сліз, що ледве змогла чи то вимовити, чи то вереснути:
— Тату! Не треба! Не треба!
— Чого, дурненька? Чого не треба, дурненька?
— Духівниці не треба! Не треба! Я не хочу! Я не можу!.. Ти житимеш ще довго-довго!
— Облиш, дурненька! Ти ж бачиш, що я конаю!
— Не треба! Не треба!
Які думки приховувала наша люба Ревекка, лементуючи: "Не треба"? Не так легко довідатись, дорогий друже, про що міркуєте* ви або я; завжди було важко таке вгадати, а за нашого часу — поготів: спробуйте знайдіть тепер такого дивака, котрий розповів би вам про чиїсь потайні міркування; кожен — хазяїн над своїми думками, отже, має право розпоряджатися ними на свій розсуд...