Під час сніданку мене вразила цілковита дисгармонія їхнього забарвлення. Одначе зовсім не це привернуло тепер мою увагу. Я більше не дивився на букет як на незвичну квіткову аранжировку. Я бачив те, що явилося Адамові в день його сотворіння — диво, мить за миттю, неприхованого існування.
— Приємно? — поцікавився хтось. (Під час цієї частини експерименту всі розмови записувалися на диктофон, тож я зумів освіжити у пам'яті все сказане).
— Не приємно, але й не огидно,— відказав я. — Просто воно є.
Istigkeit — чи не це слово любив уживати Майстер Екхарт?[4] "Єсть-ність". Сутність у платонічній філософії — хіба що Платон, схоже, припустився величезної і безглуздої помилки, відділивши Сутність від становлення й ідентифікувавши її з математичною абстракцією ідеї. Вочевидь, він, бідолаха, ніколи не бачив букета квітів, що випромінювали внутрішнє світло і тремтіли лише під тягарем укладеної в них суті; не осяг того, що заховане значення і троянди, й іриса, і гвоздики не більше й не менше за них самих — скороминущості, але водночас і вічного життя, постійної тлінності, але водночас і Сутності в її чистому вигляді, тимчасової об'єднаності, унікальні складові якої, завдяки непояснимому, однак самоочевидному парадоксу, мають уявлятися божественним джерелом усього сутнього.
Я продовжував розглядати квіти, й мені здалося, що в їхньому живому світінні я розрізнив якісний еквівалент духмяності, але тієї духмяності, що не відкочується до висхідної точки, не слабшає періодично, а постійно виливається, прагнучи від краси до більшої краси, від поглибленого до ще глибшого значення. Мені спали на думку слова "благодать" і "преображения", і це, безперечно, був один з їхніх виявів. Мій погляд переходив з троянди на гвоздику і від їхнього пір'їстого полум'я на гладкі завитки чуттєвого аметисту — іриса. Блаженне видіння сатшитанада, буття-свідомість-блаженство — вперше я зрозумів не на вербальному рівні, не розпливчасто чи віддалено, але визначено і цілковито, що означали ці дивовижні звуки. І мені пригадалося місце з одного есе Судзукі. "Що таке тіло дхарми будди?" (Сказати "тіло дхарми будди" — те саме, що сказати Свідомість, Подоба, Порожнеча, Божественність)[5]. Питання ставить у дзен-буддистському монастирі щирий і зніяковілий неофіт. На що Наставник, з недоречною швидкістю одного з братів Маркс, відповідає: "Огорожа в глибині саду". "А той, хто осягнув цю істину,— невпевнено запитує новонавернений,— можна дізнатися, хто він?" Учитель б'є його по раменах своїм жезлом і відказує: "Золотогривий лев".
Коли я вперше прочитав це, то сприйняв як зарозумілу дурницю. Тепер усе стало ясно, як Божий день, і очевидно, як евклідова геометрія. Звичайно ж, тіло дхарми будди було огорожею в глибині саду. Водночас, і не менш очевидно, воно було і цими квітами, і всім тим, що я — чи, радше, блаженне "не-я", відпущене на мить мною із задушливих обіймів — хотів бачити. Наприклад, книжки, якими був заставлений мій кабінет. Так само, як і квіти, вони, варто було мені поглянути, заграли яскравішими барвами й наповнилися глибшим смислом. Червоні, немов рубіни, смарагдові, оправлені білим жадеїтом, агатові, аквамаринові, кольору жовтого топазу, лазуритові книжки — чиї кольори були такою мірою насичені, такою мірою внутрішньо багатозначні, що, видавалося, начебто вони ладні стрибнути з полиць, щоб ще наполегливіше привернути мою увагу.
— Що ти скажеш про просторові зв'язки? — запитав дослідник, поки я розглядав книжки.
Відповісти було складно. Так, перспектива кімнати виглядала доволі дивною, стіни, здавалося, не утворювали більше правильних кутів. Але не це насправді було важливе. А те, що просторові зв'язки геть перестали мене цікавити, і мій розум сприймав світ у відмінних від просторових категорій вимірах. Як правило, око цікавлять такі проблеми, як "Де?" — "Наскільки далеко?" — "В якому положенні відносно того чи того?". У досліді з мескаліном око відповідає на запитання іншого порядку. Місце і відстань більше його не обходять. Розум вибудовує своє сприйняття, спираючись на насиченість існування, глибину смислу, зв'язки всередині структури. Я розглядав книжки, але зовсім не цікавився їхнім місцеположенням у просторі. Навпаки, кинулося в очі й відклалося в свідомості те, що всі вони сяяли живим світлом і в деяких ореол був яскравіший. У цьому контексті положення в просторі й три виміри втрачали сенс. Ні, просторова категорія, звичайно, не зникла. Коли я підвівся і пройшовся, то зміг зробити це майже нормально, правильно оцінюючи розташування предметів. Простір залишався на місці, проте втратив свою перевагу. Розум насамперед цікавили не виміри чи місцеположення, а сутність і значення.
Поряд із байдужістю до простору з'явилася ще глибша байдужість до часу.
— Здається, доволі багато,— ото й усе, що я зміг відповісти на запитання дослідника про моє відчуття часу.
Доволі багато, однак абсолютно безвідносно, скільки насправді. Звичайно, я міг подивитися на годинника, але знав, що він перебуває в іншому світі. Моїм справжнім відчуттям часу стало відчуття невизначеної тривалості або постійного теперішнього — відчуття, що його складали безперервно мінливі одкровення.
Від книжок дослідник спрямував мою увагу на меблі. Посеред кімнати стояв маленький столик для друкарської машинки, за ним був плетений стілець, а далі — письмовий стіл. Три предмети утворювали складну конструкцію горизонталей, вертикалей та діагоналей — конструкцію тим цікавішу, що вона сприймалася відокремлено від просторових зв'язків. Столик, стілець і письмовий стіл складали композицію, що нагадувала твори Брака, Хуана Гріса, натюрморт, впізнавано пов'язаний з об'єктивним світом, однак представлений без докладності, без спроби фотографічного реалізму. Я розглядав свої меблі не оком утилітариста, котрому потрібно сидіти на стільцях, писати за письмовими столами чи столиками, не оком фотографа чи наукового регістратора, а оком чистого естета, якого цікавлять лише форми та їхні зв'язки в площині бачення чи в просторі картини. Та поки я споглядав, мій чисто естетичний погляд кубіста змінило, якщо я можу так визначити, сакраментальне бачення реальності. Я знову опинився там, де був, розглядаючи квіти,— у тому світі, де все випромінювало Внутрішнє Світло і відрізнялося безмежністю значень. Узяти хоча б ніжки цього стільця — яка виняткова трубчаста форма, яка надприродна відполірована гладкість! Протягом кількох хвилин — чи кількох століть — я не просто вдивлявся в ці бамбукові ніжки, а насправді був ними — чи, радше, сам перебував у них; або, щоб бути ще точнішим (оскільки "я" не відбивало даного випадку, так само як і "вони"), моя Без-особовість перебувала в Без-особовості, представленій стільцем.
Розмірковуючи над цим відчуттям, я погодився з думкою відомого кембриджського філософа, доктора К. Д. Броуда, "що нам слід серйозніше, ніж раніше, поставитися до тієї теорії, яку Бергсон поклав в основу чуттєвого сприйняття. Згідно з його припущенням, функція мозку, нервової системи та органів чуттів переважно елімінативна, а не продуктивна. Кожна людина будь-якої миті здатна пригадати все, що будь-коли сталося з нею, й осягнути все, що відбувається деінде у всесвіті. Функція мозку і нервової системи полягає в тому, щоб захистити нас від цієї гнітючої і приголомшливої маси переважно непотрібних і недоречних знань, щоб не допустити більшої частини того, що ми могли б усвідомити й пригадати будь-якої миті, залишивши лише той мізерний і особливий сегмент, що може мати практичну користь". Відштовхуючись від цієї теорії, кожен із нас — це потенційно Великий Розум. Але оскільки всі ми тварини, то наше завдання полягає передусім у виживанні. А для того щоб уможливити біологічне виживання, необхідно пропустити Великий Розум крізь обмежувальний клапан мозку і нервової системи. З протилежного боку клапана витікає жалюгідна струминка свідомості, яка й допомагає нам вижити на поверхні цієї планети. Щоб сформулювати й виразити цю звужену свідомість, людина винайшла і безперервно розвивала ті системи символів і домислюваних понять, що їх ми звемо мовами. Кожен індивід водночас і бенефіціарій і жертва тієї лінгвістичної традиції, в якій він чи вона народилися — переваги отримує, бо мова відкриває доступ до акумульованих досягнень чужого досвіду, а жертвою виступає, бо мова змушує повірити, буцімто звужена свідомість — єдина, що існує і, до того ж, викривляє почуття реальності таким чином, що вічно підмінює факти ідеями, а реальні речі — словами. Те, що мовою церкви називається "царством земним", є світ звуженої свідомості, вираженої й, так би мовити, вихолощеної мовою. Різноманітні "інші світи", з якими людські істоти, трапляється, стикаються, мають у цілому багато елементів тієї свідомості, що належить Великому Розуму. Більшість людей протягом життя знають лише те, що витікає з їхнього обмежувального клапана й освячено місцевою мовою як істинна дійсність. Однак окремі люди, схоже, народжуються зі своєрідним обвідним перепуском, що вводить в оману обмежувальний клапан. Ще дехто може тимчасово набувати обвідні перепуски мимоволі чи за допомогою обдуманих "духовних вправ", а також під впливом гіпнозу чи наркотичних засобів. Крізь ці постійні чи тимчасові обвідні перепустки надходить сприйняття хай не всього, "що відбувається деінде у всесвіті" (оскільки перепусток не скасовує обмежувального клапана, який і далі стримує необмежений зміст Великого Розуму), однак інформація набагато ширша й різноманітніша від того ретельно відібраного утилітарного матеріалу, що сприймається нашою звуженою, індивідуальною свідомістю як цілковита чи принаймні самодостатня картина дійсності.
Мозок має багато ферментативних систем, що служать для координування його діяльності. Деякі з ензимів регулюють вміст глюкози в мозкових клітинах. Мескалін загальмовує вироблення цих ферментів і, таким чином, зменшує вміст глюкози в органі, що відчуває постійну потребу в цукрі. Що ж відбувається, коли мескалін зменшує звичну порцію цукру в мозку? Вичерпної відповіді дати неможливо, оскільки надто мало випадків було досліджено.