Тут любили збиратися студенти, а надто ті, що претендували на певний інтелектуальний рівень,— студенти такого типу, якби вони вчились у Йєлі чи в Прінстоні, ніби ненароком обминали б зі своїми приятельками ресторани Морі та Кроніна. Можна сказати, що лише в ресторані Сіклера, єдиному ресторані в місті, біфштекси не були "отакенні завтовшки" — при цьому вказівний палець відводився від великого на цілий дюйм.
Сіклер славився слимаками. Студентські парочкп замовляли у Сіклера або два салати, або не замовляли жодного, бо звичайно салати тут приправляли часником. Френні і [246] Лейн замовили мартіні. Коли його подали, на десять. чи п'ятнадцять хвилин раніше за все інше, Лейн пригубив свою склянку, а тоді відхилився на спинку крісла й окинув поглядом залу з відчуттям майже фізичного задоволення. Він почував себе на своєму місці (тут ні в кого не могло бути ніяких сумнівів) ї в товаристві дівчини, якій нічим не дорікнеш,— вона не лише рідкісна красуня, а й, що не менш важливо, не належала до тих, хто вічно ходить у кашеміровому светрі та фланелевій спідничці. Френні помітила цей вираз у Лейна і розгадала його непохибно. Але відразу ж, керуючись давньою угодою, укладеною з собою, звинуватила саму себе в такій недобрій проникливості й постановила надалі слухати Лейна з удаваною уважністю й зацікавленням.
Лейн говорив тепер, як той, хто вже добрі чверть години володів увагою слухача, певний, що виголошує непохитні істини.
— Я маю на увазі,— говорив він,— що йому, грубо кажучи, бракує чоловічої снаги. Ти мене розумієш? — Він картинно нахилився вперед, до своєї уважної аудиторії в особі Френні, поклавши долоні на столик обабіч своєї склянки з мартіні.
— Бракує чого? — перепитала Френні. Мусила відкашлятись перше, ніж заговорити після довгої перерви.
Лейн завагався.
— Ознак чоловічої статі,— мовив він нарешті.
— Ага, я зрозуміла це відразу.
— В усякому разі, це було головною думкою моєї праці, і я намагався висловити ту думку досить делікатно,— вів далі Лейн, заполонений своєю темою.— Розумієш, боже мій, слово честі — я був певен, що мене заріжуть, і коли одержав роботу назад з тим дурним "відмінно", виведеним отакенними літерами,— присягаюсь, я мало не зомлів.
Френні знову відкашлялась. Свою добровільну покуту — слухати з незмінною увагою — вона, либонь, відбула.
— Чому? — спитала дівчина.
Лейн позирнув на неї трохи спантеличено.
— Що чому?
— Чому ти думав, що тебе заріжуть?
— Я ж оце щойно тобі казав. Власне, говорю про це весь час. Цей тип Брауман фанатично любить Флобера. Принаймні я думав, що любить.
— А-а,— протягла Френні й усміхнулась. Відсьорбнула мартіні.— Чудово,— сказала вона, дивлячись на склянку. [247] — Саме та пропорція, що мені подобається. Терпіти не можу, коли подають майже чистий джин. Лейн кивнув головою.
— Зрештою, ця бісова робота вже лежить у мене в кімнаті. Якщо знайдемо за цих два дні вільну часину, я тобі її прочитаю.
— Чудово. З задоволенням послухаю. Лейн знову кивнув головою.
— Певна річ, я розумію, що не сказав там, чорт бери, нічого такого, що перевернуло б світ абощо, ні.— Він зручніше вмостився у кріслі.— Але не знаю, мені здається, що я мав рацію, наголошуючи насамперед на тім, чому він мав такий ну просто хворобливий потяг до mot juste ["точний вислів"]. А надто з огляду на наші сьогоднішні знання. Я не маю на увазі саме психоаналіз і всякі такі дурниці, але й відкидати цього теж не відкидаю. Ти розумієш, що я хочу сказати. Я не якийсь там фрейдист чи щось у цьому роді, але від деяких речей не відмахнешся, наклеївши на них ярлик "фрейдизм", та й годі. Мабуть, я таки мав якусь рацію, коли зауважив, що жоден із справді путніх хлопців — Толстой, Достоєвський та й Шекспір теж, бог уже з ним, не цяцькались аж так із кожним слівцем. Вони просто писали. Розумієш мене?
Лейн дивився на Френні якось очікувально. Йому здавалося, що Френні вся обернулася в слух.
— Ти їстимеш свої оливи чи ні?
Лейн зиркнув на свою склянку з мартіні, потім знову перевів очі на Френні.
— Ні,— кинув він холодно.— Ти хотіла б їх з'їсти — це ти хочеш сказати?
— Якщо ти не будеш,— відповіла Френні. З виразу Лейнового обличчя вона зрозуміла, що нетактовно вихопилась зі своїм запитанням. Ще й від того гірше: раптом їй зовсім розхотілось їсти ті оливи, і вона навіть не розуміла, чому взагалі їх попросила. Та Лейн уже підсунув їй свою склянку з мартіні, тож їй лишалось тільки взяти оливи і вдавати, що вона ними розкошує. Опісля лона взяла сигарету з Лейнової пачки на столі, а він підніс їй вогню і запалив сам.
Після випадку з оливами за столиком на двилю запанувала мовчанка. Зрештою Лейн поклав їй край, бо не в його характері було довго критися з сенсаційними новинами. [248]
— Цей тип Брауман вважає, що я повинен цей чортів твір десь опублікувати,— обізвався він несподівано.— Та я не знаю...— Раптом, ніби страшенно втомлений докучливими домаганнями світу, радого зірвати плід його інтелекту, Лейн машинально почав потирати долонею щоку, наче проганяючи, не вельми вишукано, сонливість зі своїх очей.— Річ у тім, що про Флобера й тих інших написано до біса.— Він замислився з трохи понурим виглядом.— Щоправда, останнього часу я не помічав нічого оригінального серед опусів на цю тему.
— Ти говориш, як асистент. Точнісінько.
— Прошу, як ти сказала? — перепитав Лейн удавано спокійно.
— Ти говориш точнісінько, як асистент. Мені дуже шкода, але це справді так. Далебі.
— Кажеш, справді? А чи можна дізнатись, як саме говорить асистент?
Френні бачила, що Лейн дуже роздратований, але в цю мить невдоволення собою та злість взяли в ній гору і вона вирішила кинути йому правду в вічі.
— Не знаю, як воно у вас, але там, де я вчуся, асистент — це людина, що заміняє професора, коли той десь виїхав, або в нього негаразд із нервами, чи він пішов до зубного лікаря тощо. Як правило, аспірант чи щось у такому роді. В усякому разі, якщо це, наприклад, лекція з російської літератури, такий тип приходить, застебнутий на всі ґудзики, при краватці і з півгодини паплюжить Тургенєва. Потім, коли від Тургенєва вже цурки не залишиться, він починає правити про Стендаля або іншого письменника, про якого він сам написав дисертацію. У нас в коледжі на англійському відділенні крутиться з десяток таких мастаків неславити літературу в очах людей, хоч на розум вони такі багаті, що й слова з них не витягнеш — пробач я тут сама собі перечу. Я хочу сказати, що коли починаєш дискутувати з подібним типом, то він мовчить і лише витріщається на тебе з таким поблажливим виразом на своєму...
Знаєш, ти якась божевільна сьогодні! Який тебе ґедзь укусив?
Френні швидко струсила попіл з сигарети і підсунула попільничку ближче до себе.— Вибач. Я така лиха,— сказала вона.— Просто цілий тиждень я відчуваю в собі жадобу руйнувати. Це жахливо. Я така погана.
— Сто чортів! Твій лист зовсім не перейнятий руйнівним духом, про який ти говориш. [249]
Френні похмуро кивнула. Вона дивилась на маленький, не більший за жетон для покеру, теплий сонячний зайчик на скатертині.
— Мусила пересилити себе, щоб написати той лист,— сказала вона.
Лейн хотів щось відповісти, але тут підійшов кельнер забрати пусті келишки з-під мартіні.
— Може, вип'єш іще один? — спитав Лейн у Френні. Відповіді він не одержав. Френні дивилась на сонячний
зайчик з такою зосередженою увагою, ніби збиралася влягтись на нього.
— Френні,— мовив Лейн спокійно, зважаючи на присутність кельнера.— Може, вип'єш ще мартіні або чогось іншого?
Вона підвела погляд.
— О, я перепрошую.— Вона подивилась на порожні келишки в руках кельнера.
— Ні. Так. Я не знаю.
Лейн розсміявся, дивлячись на кельнера.
— То як же зрештою?
— Так, будь ласка.— Вона раптом оговталася. Кельнер відійшов. Лейн провів його поглядом і знову
глянув на Френні. Губи в неї були напіврозтулені, рука струшувала попіл від сигарети в чисту попільничку, щойно поставлену кельнером. Лейн дивився на неї з дедалі більшим роздратуванням. Певна річ, вияви очужілості у дівчини, якою він не жартом захопився, справляли йому прикрість і неабияк непокоїли. В усякому разі, він добре розумів, що поганий настрій Френні може зіпсувати йому весь уїкенд. Раптом він нахилився вперед, спираючись руками об стіл, ніби хотів перевести на інше неприємну розмову, але Френні заговорила перша: — Я якась розгублена сьогодні. З лівої ноги встала, чи що.
Вона раптом зауважила, що дивиться на Лейна, як на зовсім чужу людину чи як па плакат з рекламою нового лінолеуму в вагоні метро. І знову її переповнило почуття провини за свою нетерпимість, що, певно, було прокляттям цього дня, і вона простягла —руку, щоб покласти її на Лейнову. Але відразу ж відсмикпула її і натомість узяла сигарету з попільнички.
— Зачекай хвильку, зараз це пройде,— мовила вона.— Врочисто тобі обіцяю.
Вона всміхнулась Лейнові — можна сказати, навіть щиро,— і в цю мить усмішка у відповідь, певно, різко змінила б хід наступних подій або принаймпі пом'якшила їх, але [250]
Лейн будь-що намагався зберегти незворушний вигляд і втримався від усмішки. Френні затяглась сигаретою.
— Якби не було вже так пізно і все таке,— сказала вона,— і якби я з дурного розуму не вирішила добиватися відзнаки, то, мабуть, взагалі б кинула англійський відділ. Навіть сама не знаю.— Вона струсила попіл.— Мені ' так обридли всі оті педанти й нікчемні самовпевнені руйнівники основ, що часом хочеться кричати.— Вона глянула на Лейна.— Перепрошую. Я вже не буду. Слово честі... Просто якби я мала трохи більше характеру, то взагалі не повернулась би до коледжу цього року. Не знаю. Все це якийсь неймовірний фарс.
— Чудово! Просто блискуче!
Френні сприйняла його сарказм як належне.
— Ще раз перепрошую,— сказала вона.
— Облиш оті свої перепрошування, добре? Мені здається, ти зовсім не помічаєш, що немилосердно перебільшуєш і узагальнюєш виняткові випадки. Якби всі, хто займається англістикою, були такими нікчемними руйнівниками основ, все було б зовсім інакше...
Френні перервала його, муркнувши щось невиразне. Вона втупилась поглядом в якусь уявну цятку десь за його плечем.
— Що ти сказала? — перепитав Лейн.
— Я сказала, атож, ти маєш рацію. Просто я трохи не при собі. Не звертай на мене уваги.
Та Лейн не міг облишити суперечки, поки вона не вирішиться на його користь.
— Я вважаю, хай йому грець,— провадив він,— що некомпетентні люди в житті є скрізь.