Хто про мене піклуватиметься? Дружина. Тож я закохуюся. Беру собі жінку. А ще, аби тільки задовольнити вимоги й потреби суспільства, тобто, приміром: був я молодий і на танцях або під час пікніка під деревами, зачарований і збуджений красою юності, сказав якійсь гарнесенькій панночці, що кохаю її. Пообіцяв я, що одружуся з нею. Потім захоплення зникло, і я нічого не відчуваю до тієї дами. Але я одружуюся з нею, бо я пообіцяв, і суспільство мало б мене за безчесного…
— То й що? — увірвала його Елена. — Адже саме так безчесно…
І вона обернулася до Чуріна, який, водячи олівцем по аркушику паперу, провадив далі:
— Ні. Справжнє кохання ніколи не виникає з потреби, ніколи не має причини і зацікавленості, воно — єдина, щиросерда, глибока зацікавленість у тій другій особі. Воно має бути усім для людини, життям людини. Воно не повинно мати причини. Ні.
"Я кохаю тебе тому, що кохаю, що так мені диктує серце. Не тому, що ти гарна, що маєш чудові вуста і вправно граєш Шопена, а тому я кохаю тебе, що кохаю…"
— Це була б якась дика рослина, — урвала його Елена не дуже сміливо й трохи зашарілася. Сам Чурін теж був червоний. — Людина повинна знати, чому вона кохає.
Елена торкнула клавіші. Хотіла була ще щось сказати, але Чурін мовив:
— Не повинна знати. Вона знає, чому її гризе сумління, чому вона лається, чому не може сплатити боргів, проте коли людина знає, чому кохає, то вона не кохає. Кохання має бути властивістю. Має врости в людину. Має стати її єством. Як, приміром, для алкоголіка спиртне. Усупереч будь-якому сенсу. Ти мене зганьбив, ти ненавидиш мене, а я тебе кохаю. Кохаю, кохаю і завжди кохатиму. Не знаю, чому я тебе кохаю, але кохаю тебе!
Він говорив вельми схвильовано, палко й переконливо, а Елена подумала, що це стосується її і його. Вона зашарілася ще дужче, аж по шию, і пересіла на канапку під пальмою, де на неї не падало світло. Аби він не помітив, як вона почервоніла.
— Але я не знаю, чи не нудна вам моя мова? — запитав Чурін раптом лише так, про людське око.
— О ні. Я з приємністю слухаю вас.
"З приємністю слухаєш мене, — звеселів Чурін. — Аби ж то я міг сказати, що кохаю тебе. Аби ж то й ти мене кохала. Вогник у очах, хвилювання в голосі. Я сказав би тобі все. Але ж ти мовчиш. Не кохаєш. Тебе налякали б слова кохання. Ти втекла б".
— Справді з приємністю? — запитав він.
— Так.
— Бачите, Еленко, — мовив він лагідно й тихо, провадячи далі свою думку, — ви, жінки, не можете кохати так, як я казав, бо ви завжди знаєте, чому кохаєте, бо ви кохаєте тому, що вас кохають. Без ініціативи чоловіка, без його закоханих поглядів, зітхань і слів ви нездатні на велике кохання. Ви за природою своєю несміливі в коханні до чоловіка, несамостійні. Може, згодом, коли ви всі будете емансиповані, то й ви матимете ініціативу, але зараз спершу має заговорити душа чоловіка, а тоді вже заговорить ваша. Ти, чоловік, покажи мені своє кохання, а тоді вже народиться кохання моє. А як ти мовчиш, я, жінка, може, й відчуваю щось, наче кохання, але воно захиріє, не розвинеться.
"А чому б то я не міг їй зараз сказати, що кохаю її?" — подумав при цьому Чурін.
Елена заперечила:
— Це не так. Ні-ні, — і покрутила руками в повітрі. Чурін хотів ще виразніше пояснити свою філософію. Він вийняв з бічної кишені аркуш паперу й почав креслити на ньому.
— Ви симпатизуєте, — пояснював він, — скажімо, Шувікові. Знаєте такого? Інженер. Він доволі гарний чоловік для того, аби ви йому, як то мовиться, симпатизували. Але він ніколи нічим не показав вам, що кохає вас. Чи запалаєте ви до нього коханням? Чи будете ви нещасна? Чи взагалі кохатимете його? Чоловік на таке здатен. Але йдеться про вас. Ви, Еленко…
— Тільки не Шувіка.
— А кого іншого?..
— Кого іншого?.. Іншого, так. Так. Так. Неправда те, що ви кажете. Я знаю, що це неправда.
Вона проказала це швидко і зразу ж замовкла. І знову зашарілася.
— А коли б, скажімо, — знову почав був Чурін, ховаючи в кишеню папір та олівець, — коли б…
Він замовк. Йому раптом сяйнуло, що то його мала на думці Елена. Про нього вона сказала. Той інший — це він.
Чурін підвівся. Підійшов до неї, підсів і несміливо взяв її за руку.
— Кого, панночко, кого маєте на думці?
— Не можу сказати.
— Не можете, — тихо повторив він. — А коли б то я вас так кохав? Коли б я вас так… — він говорив майже пошепки. — Адже я вас кохаю. Вельми. Еленко, дівчинко…
Він бачив, як вона похилила голову. Її рука у нього в руці наче хотіла щось ухопити, інстинктивно стисла йому пальці. Кілька разів пальці ворухнулися, а тоді наче помертвіли. Уся її рука обм'якла. Голова похилилася ще нижче. Очі заплющилися. Дівчина мало не зісковзнула з канапки на зелений грубий килим. Він підхопив її. Сів поруч неї на канапці, обернув її сполотніле, майже неживе обличчя до себе. Нахилився близько до її вуст і шептав щось безтямне, сповнене кохання, аж поки вона розплющила очі й проказала:
— Не того… вас, вас!
Гай-гай. Він, Чурін, дурень такий, стояв перед її вікнами й після того страшного інциденту. Згадував про все, про кожне її слово, про кожен її порух. Згадував про все те з коханням, з болем і млостю в серці. Під захистком похмурої або беззоряної ночі він дивився, дивився на ті вікна, і серце його краялося від жалю за нею, за Еленою, за втраченим коханням, у якому він був, мов дитина, довірливий, у якому його ошукали, скривдили й принизили. Йому здавалося, ніби він поховав свою радість, навіки замкнув своє веселе, молоде серце. І як не вертає мертвий з гробу, так ніколи вже не буде вороття його радості й молодості. А як сходив місяць, Чурін скрадався попід будинками й ховався за стовбурами дерев або за стовпами ліхтарів, коли рипне брама їхнього дому а чи залунають кроки на бруківці.
Потім надійшло ще кілька листів поштою, і всі рекомендовані. Але він їх навіть не розпечатав.
— Боротися й здобути перемогу, — закликав він сам себе і надсилав листи назад.
І знову йшов під вікна. Двічі зустрів її у театрі, але навіть не поглянув на неї. Елена його також помітила й подивилась на нього у бінокль. Його погляд так і тягло до неї. Кілька разів він підносив до очей бінокль, але щоразу позирав у інший бік. Одначе він устиг помітити, що Елена схудла, обличчя в неї ніби зменшилося, а очі збільшилися. Його огорнув жаль. Горло йому судомило, і, не дочекавшися антракту, він пішов із залу. Стояв перед театром, курив цигарку за цигаркою і розмірковував, чи знову зайти, а чи зачекати тут.
— Як увійду й побачу її, боротися буде важче. Перемога, відродження. — бурмотів він і чекав.
Дочекався, поки публіка почала збиратися у фойє, швидко вийшов з аркади театру й став за стовпом, де його ніхто не міг бачити. Але й там не зміг стояти. Майже бігцем перейшов у бічну невеличку вуличку й звідти спостерігав, як розходиться публіка.
— Я загублю її. Не побачу, — раптом жахнувся він і подався на бульвар, шукаючи її очима. Зненацька зупинився. На нього війнуло знайомими парфумами. Просто перед ним пружним кроком йшла знайома струнка постать у шелесткій, трохи підсмиканій сукні. Під великим чорним капелюхом, у чорних, по-домашньому зачесаних косах рожевів знайомий дівочий бантик. Поруч неї дріботіла її мати, худа, тоненька, стара жінка. Вони квапилися до найближчої трамвайної зупинки. Чурін дивився їм услід, ніби запаморочений якимось міцним напоєм. Йому хотілося наздогнати їх, зняти капелюх, привітатися з ними, подати руку, підсадити Елену до вагона, відчути знову її руку, почути її голос, бачити її зблизька й забути про все. Сказати їй, що кохає її безмежно, без міри. Але він стояв на місці, немов прикутий. Люди наражалися на нього, бурмотіли, що він стоїть посеред потоку перехожих. І тільки тоді, коли Елена з матір'ю сіли до вагона, він заквапився, аби ще раз побачити через скло дівоче обличчя, її капелюх, її вбрання. Потім сів у наступний трамвай і хотів був наздогнати їх. Зрештою, йому лишилася прогулянка попід вікнами…
— Страшна то була боротьба, — мовив собі Чурін, підводячись з фотеля, у який він сів після вальса. Зітхнув і підійшов до вікна.
Забув про апеляцію, яку почав і не закінчив. У кімнаті було темно — надворі вже звечоріло. Засвітилися всі ліхтарі. Сніг падав уже не лапатий, а дрібненький, крупчастий. А той, що обліпив віти дерев, здавалося, затужавів од вечірнього морозяного вітру, який голосно висвистував десь унизу, в брамі, й подеколи повискував у давно вже вигаслій грубі. Покрівлі будинків, таблички на брамах та бруківка були заметені снігом, а на афішній тумбі пишалася снігова корона. На вулиці ані душі, тільки десь у горішньому кінці четверо людей у великих шапках та рукавицях згортали сніг. Було пів на восьму.
Чурін дивився на чотирьох людей, що згортали сніг, а думав про Елену. Потім змахнув рукою і вигукнув:
— Коли виходить заміж, то хай собі виходить! — По хвилі додав тихіше: — А я таки здобув перемогу. Адже досить було мені лише слово сказати — і вона повернулася б. Слово, — міркував він далі, — його бракувало.
Досить було Чурінові сказати тільки, що прощає, що все ж хоче їй вірити й вірить їй. Досить було їй тільки побачити його під своїми вікнами, побачити, як він біжить за трамваєм… Вона була б прийшла сюди, до контори. Була б прийшла. Тепер вона виходить заміж, а мені надсилає оповіщення. Навіщо? Хоче, щоб я привітав її…
Якийсь добродій вів попідруч молоду, високу, біляву панію. Вони йшли навстріч вітрові, притулившися одне до одного, притримуючи капелюхи. Дивилися одне на одного й усміхалися. Видно, закохані.
Чурін дивився на них глузливо.
"Кохання! — майнула йому думка. — Гадюка. Як вона в'ється навколо нього. На шию йому повісилася б. Ненавиджу вас, жінки. Ненавиджу ваше кохання. Ти його кохаєш, бо він тобі сказав, що кохає тебе. Веде тебе попідруч. Потискає тобі руку. Розмовляє. Коли б він тобі не сказав, що кохає тебе, ти так не тулилася б… А чому вона виходить заміж? — зринула йому думка. — Вона не кохала мене. Ніколи. Інакше-бо не виходила заміж. З'явився інший чоловік зі словами про кохання, і вона поставила на них нову споруду кохання. А я мовчатиму, мовчатиму, мовчатиму, як мовчу два роки, як мовчатиму довіку. Не хочу нікого. Не вірю нікому. їхнє кохання — то не кохання.