Хотів, щоб його засмажили на вечерю, на яку він запросив двох своїх найщиріших друзів — ветеринара Туляка та радника Ожиковича з Обнецовець.
Друзі пообіцяли прийти.
— На поросятнику я й з Америки приїхав би, — сказав Туляк.
— Глядіть тільки — краще не обіцяти, як слова не держати, — відповів Жибренка, тішачись наперед з вечері в доброму товаристві.
Але гадав він так, а вийшло інак.
Друзі прийшли. Вечеря була розкішна! Гуска, каплун, молоком годований, смажена форель… Пиво було наче нектар. Жибренка частував наїдками, наливав у келихи. Настрій був чудовий.
— Їж на здоров'ячко, — припрошував лісничий Туляка, — їж на здоров'ячко каплуна, але попереджаю: маємо ще й поросятнику.
Туляк, котрий уминав, аж за вухами лящало, був у захваті.
— Порос-с-сятинка! — вигукнув він захоплено, і на його обличчі розквітла блаженна усмішка. — Дякую, друже, почекаю на поросятнику. Брате мій дорогий, за поросятинку я дам собі око вийняти.
Він здійняв над головою п'ястук і заспівав хрипким голосом на мелодію бравурного маршу:
— Поросятина! Поросятинка!..
Господиня почервоніла і збентежилася.
— Поросятка не буде, — тихо мовила вона, — вкрали його… Не буде поросятка… Скуштуйте, будь ласка, каплуна.
Жибренка підхопився так прудко, аж стілець, на якому він сидів, одлетів до дверей.
— Порося, кажеш, порося зникло? — запитав він, прикипівши очима до обличчя дружини.
— Воно випадком вибігло, і ми його ніде вже не знайшли, — відповіла дружина самовіддано.
— Це фатально, — озвався Ожикович.
— Я цього так не залишу, — сказав господар, схаменувшися, що має гостей і тому не може влаштовувати сцену та лаятися, як звичайно. Він знову притяг стільця і сів до столу. Налляв вина до Тулякового келиха й припросив гостей призволитися.
Туляк, підчепивши виделкою стегенце на мисці, знову заспівав на ту ж саму мелодію:
— Зникло порося, зникло порося.
Вечеря тривала. Подавали ще сир, овочі, чорну каву, коньяк, але господар був уже не в гуморі. Він став замислений, роздратований. Близько полуночі гості пішли.
— То ти гадаєш, що то Даринка? — запитав він у своєї дружини, проводивши гостей і повернувшися до їдальні.
— Руку дам собі відтяти, — сказала дружина.
— Гаразд.
— Що ти хочеш робити?
— Ще не знаю… Але ти певна, що то Даринка?
— Присягаюся життям.
— Гаразд.
Другого дня Жибренка звелів бубняреві оголосити, що на подвір'ї у Сигоня, інженера, знайшлося порося. Хто згубив те порося, хай прийде до Сигоня о будь-якій порі. Сигонь негайно віддасть порося.
Жибренка звелів, щоб на вуличці, де мешкає пан інженер, бубняр бубнив трохи довше і трохи гучніше вигукував оголошення.
— Ось вам дві монети. Промочіть собі горло, — сказав він бубняреві, даючи за оголошення вдвічі більше, ніж звичайно.
— За дорученням пана Сигоня, — додав він, — який уповноважив мене на це.
— Зроблю, як волієте, — відповів бубняр.
Жибрепка гадав, що, відгукнувшися на оголошення, він просто прийде на подвір'я до пана інженера і забере своє порося. Проте бубнування мало цілком несподіваний наслідок, і пан лісничий тільки випадково дістав своє порося.
Жибренка саме ладнався лягти по обіді на канапу й здрімнути з півгодинки, коли це раптом його дружина розчахнула двері й гукнула, аби йшов подивитися, що діється у сусідів. Він вийшов роздратований, що порушили його спочинок, але одразу ж розвеселився. З їхнього подвір'я було цілком добре видно крізь штахет увесь Сигонів двір і ті вікна, що виходили в сад. Вікна були розчинені, і все було чутно.
— Ти, старий шкворню, — верещала Даринка, вже геть захрипла, — чого тицяєш писка до моїх справ… Чи ти дав мені хоч коли якого крейцара? Я тобі покажу, як бубнувати, песиголовцю. Хто тобі звелів? Ах ти, старе луб'я… Що тобі до мого поросяти… Я маю мовчати? Селюк нікчемний! Люцифер… Лютеранин… Антихрист… Я маю йти геть?.. Та це ти вилетиш звідси, як оце…
У вікно вилетіла люлька. Вона окреслила дугу й шубовснула в калюжу. Зашипіла. Мабуть, Даринка вихопила люльку в Сигоня з рота й швиргонула у вікно.
— Я вилечу? Ти вилетиш, як оце…
Вилетіла турецька шапочка з китицею. Вона опустилася на дровітню.
Чути було гуркіт, шурхіт і ляскотню, наче вибивали килим.
За хвилину вилетіла велика жовта шерстяна хустка. Вона покружляла в повітрі й повисла на яблуневій гілці. Слідом за хусткою вилетів капелюх зі страусовим пір'ям і, наче який екзотичний птах, сів на гілля. За капелюхом вилетіла сама Даринка. Бліда, із спотвореним жахом обличчям, вона з'явилася у вікні й скочила додолу, відчайдушно волаючи:
— Ой, я нещасна!.. Ой, я нещасна!..
За нею посипалися сукні, жакетки, скриньки, щітки, пальта, мережива, панчохи, пляшечки та слоїки і насамкінець упала ціла валіза, одбивши шмат тиньку з виступу під вікном.
— Ой, я нещасна! — репетувала панночка. — Де та ковінька, якою я тебе уб'ю, падлюко, негіднику, одоробало нікчемне!
Накульгуючи, вона побралася до дровітні, мабуть, по оту ковіньку. Даринка прочинила двері — і з дровітні вихопилося надвір маленьке біле гладеньке поросятко. Воно весело закувікало, підстрибнуло, майнуло подвір'ям і крізь одчинену браму вискочило на вулицю.
— Це воно! — вигукнув Жибренка.
— Геть звідси, миршавко! — кричала панночка Даринка услід поросяті.
—. Інші матимуть поросятину, а не ти, ненажеро… Адже ж це я тільки заради тебе, ледащо невдячне!
І насварилася кулаком у вікно.
Потім було чути, як вона сопе, шукаючи ковіньку.