Яка краса, як чудово!" Еленка раптом відчула, що серце в неї важке, що вона сумує, дуже сумує. Вона притисла руки до серця, щоб утамувати його. Таке воно було гаряче. Так сумувало. Сумувало за чимось, що його неможливо спіймати, торкнутися, до чого треба злітати вгору, але чого однаково не досягнеш. Воно схоже на зірки, на місяць, на природу. Оте все не можна притулити до серця. Диви, вона сидить На лавочці, в садочку. Повіває вечірній вітерець, ліс шумить. Віти риплять. Здалеку чути гомін потічка й цвіркунів. Вона чекає. Чекає на нього й малює на траві сердечко. Чому він не йде?
— Елено, Елено-о-о! — почула вона раптом. То він гукає. Розбійники напали на нього. Елена мчить у той бік. Коси її мають на вітрі. Його притисли до землі. "Пустіть його!" — наказує вона. Розбійники відпустили його. Повклякали. Обожнюють її. Вона зачарувала їх. Солодке відчуття.
— Елено, де ти? — пролунало раптом над самісінькою головою в неї. — Чому не озиваєшся? Вечеряти! Я гукаю, а вона чує — і не озивається. Так можна горлянку надсадити!
То був Владьо, молодший брат. Вона не озирнулася, хоч здригнулася з несподіванки. "Отже, все це дурниці, — подумала вона. — Сон наяву. І розбійники, і він. А шкода!"
Поволі підвелася, зітхнула й пішла слідом за Владьом. Він ішов поперед неї. Він на півтора року молодший за Елену. але на сестру поглядав зверхньо. Ну що таке Елена? Нічогісінько. Не ходила до шостого класу гімназії. У тригонометрії не тямить ні бе ні ме. Не знає, наприклад, хто був Боніфацій VIII. То чому ж Владьові не поглядати на неї звисока? Тому-то він ставиться до сестри вельми нешанобливо.
— Елено, а з зачіскою в тебе все гаразд? — запитав Владьо, зупинившись.
— А що?
— Маємо гостя.
— Кого? — пригладила вона волосся обіруч.
— А чи ти не замурзана? Покажись-но!
Він ухопив її за підборіддя, щоб роздратувати.
— Облиш! Чого це ти так піклуєшся про мене? — мовила вона обурено й випередила Владя.
Елена роззирнулася по кімнаті. Який гість? Он та розкудлана голова — батькова. А онде Марка! Ага! Там є третя особа. Молода. Коротко острижений чуб. Практикант. їхній. Еленка розхвилювалася. Вона, напевно, знову зашаріється. Спершу треба піти на кухню. Тоді гадатимуть, що вона готувала вечерю. І розпашілася.
— Ти куди? — гукнув Владьо, коли вона ступила крок убік.
— У кухню.
— Вечеря на столі.
— Мені треба.
— Ти підеш зі мною. Чи мн будемо приходити по одному й сідати до столу? — він чмокнув губами й схопив її за руку. — Так не годиться.
— Ні, Владьо, пусти!
— Не пущу.
— Прошу тебе.
— Ні.
Що мала робити Еленка? Довелося йти. Ще раз пригладила рукою коси й пішла. На серці їй було тривожно. Як вона привітається до нього? Як уклониться? А що, як незграбно? Коли б не Владьо, вона пішла б до себе в кімнату й прорепетирувала б. Аби тільки довести, що вона не дитина, бо інакше буде жахливо. Боже, а що як вона й справді привітається незграбно! Ні, вона не може піти просто так, треба прорепетирувати.
— Владику, я на хвилинку! — попросила вона ще раз.
— Не пущу, — твердо мовив Владьо й стиснув їй руку. "Диви, який я суворий, коли захочу", — подумав він при цьому.
— А чого це ти, власне, мені наказуєш? Пусти мене! — спробувала вона випручатися. — Чого це ти наказуєш!
Але випручати руку не змогла. її брав плач, і вона, мабуть, таки заплакала б, але вони вже виходили на веранду.
Старий Єжик, що сидів на покуті й щось розповідав, швидко обернувся на стільці й мовив:
— Моя донька Елена… А це наш помічник, пан Бецко, — додав він по паузі.
Молодий пан з тією ж люб'язною усмішкою трохи підвівся й уклонився.
— Отож-бо, — провадив далі старий Єжик, знову звертаючись до помічника, — судочинство в нас геть занепало. — І, здійнявши вгору виделку, він накреслив у повітрі кілька кривих ліній, показуючи, як то судочинство геть занепало. — Суддя геть нічого не тямить, якщо ви не подасте йому правду на лопаті. — Тут він накреслив одну криву й дві хвилясті лінії, мабуть, показуючи, яка то є правда, коли її подають на лопаті. — Або ухвалять нісенітницю… нісенітницю, юначе, нісенітницю!
Він ударив виделкою по столу й замовк. Молодий пан кивнув і похитав головою.
— Одного разу був у мене цікавий випадок, — знову почав старий Єжик і заходився розповідати вельми жваво й виразно.
Коли йшлося про те, як когось смикали за вухо, він смикнув себе за вухо, коли про те, як заламували руки, він заломив собі руки. А одного разу спересердя так ударив себе по чолі, аж чоло йому почервоніло. Він раз по раз тряс столом і, мабуть, поскидав би всі тарілки, коли б не принесли вечерю…
Елена, спершись на поруччя, саме налічила п'ятнадцять зірок, найбільших і найкращих. Вона підійшла до столу й нишком сіла.
— Що тут у нас? — запитав Єжик, але відповіді не чекав.
Він поклав страву собі, а тоді підсунув таріль помічникові. А той підніс таріль до Еленки:
— Прошу. Призволяйтеся.
— Будь ласка, призволяйтеся ви.
— Прошу вас. Дамам віддають перевагу.
Дівчина взяла шматок печені й дві картоплини.
— Ще одну картоплинку. До трійці.
— Дякую.
— Одну.
— Ні-ні.
— Половину.
— Ні…
Еленка відсунула таріль. "Який він гречний, — майнула їй думка. — Сказав, що дамам віддають перевагу! Отже, він не має мене за дитину. Інакше-бо так не пригощав би". Еленка повеселішала. Попри все своє нещастя, вона подеколи бувала ще веселішою, але ж тоді за столом не сидів молодий пан. Подеколи Еленка першою кінчала їсти. Але зараз вона шанувалася, бо ж не личить демонструвати свій апетит. Подеколи вона брала рукою кістку й гризла її. Але зараз вона їла все ножем та виделкою, старанно й церемонно, хоч їсти так було дуже незручно. Подеколи вона видзвонювала склянками: стукне виделкою й прикладе склянку до вуха — як дзвенить? Зараз склянку навіть не дряпнула. Поглядала на батька й думала, що цей помічник, власне, не поганий на вроду. Білявий, кругловидий, з темними вусиками. Тонкий, стрункий. А які в нього очі? Еленка зиркнула. Сині. Ніс міг би бути трохи рівніший, але й так нічогенький. Ото тільки волосинки під спідньою губою зайві. Так негарно.
Молодий пан відчував, що дівчина дивиться на нього. Він сам раз у раз позирав на неї, але не міг упіймати її погляду. Вона щоразу переводила очі то на етажерку, то на стелю або під стіл. Одного разу їхні погляди мало не зустрілися. Еленка зніяковіла, відгорнула скатертину і, дивлячись під стіл, голосно покликала:
— Киць-киць, киць-киць!
— Кицьки в кухні, — ущипливо завважив Владьо.
Він сердився, бо помічник не звернув на нього аніякісінької уваги. Такий противний. Йому кортіло допекти когось до живого.
— Там вони бавляться. Йди! — додав він іще.
— А я тебе не питала. Чого ти весь час чіпляєшся? — проказала вона тихо, але гостро.
— Ну, а тепер можемо, коли бажаєте, піти кудись розважитись, приміром, до казино, — сказав старий Єжик по вечері, витираючи вуста й підводячись з-за столу.
Коли вони пішли, Еленці стало дуже сумно. "Що робити? — міркувала вона. — Читати? Коли б то не бракувало сторінок. Вишивати? При лампі не буду". Вона ввійшла до темної кімнати й сіла на канапу. Ах, думати, думати! Це так приємно, так солодко. Дивитися з темряви до ясної місячної ночі. Аж тут їй спало на думку, що вона кожного вечора аж до ночі дивиться отак на небо, коли лягає у свою постіль. А в постелі так добре, в неї така гарна постілька! А де ж спатиме помічник? Мабуть, у голубій кімнаті. Там стоїть скриня з усяким мотлохом. Умивальника немає. Треба подбати про це. Вона пішла й розшукала Марку.
— Де спатиме молодий пан? — спитала Еленка в Марки.
— Господар звеліли в голубій.
— А там усе гаразд?
— Усе.
— Лампу приготувала?
— Атож.
— А сірники?
— Усе гаразд, панночко.
Але це її не заспокоїло. Вона пішла до голубої кімнати подивитися. Лампа стояла, але на голому столику. Треба щось підкласти, стіл прикрити. І чорнильниці немає. Перед ліжком нічого немає. Тут треба покласти оту стару ведмедячу шкуру, що лежить перед її ліжком. Свічка теж потрібна. Він прийде, у кімнаті темно, тож зможе одразу засвітити свічку. Коли йому не слатиметься, теж може засвітити. Свічка має бути. Боже, а стіни які голі! А картина! Еленка жахнулася. Мисливець із зайцем за плечима! Сюди треба повісити "Ромео та Джульєтту" або "Нарешті віч-на-віч". А втім, ні, ту чудову картину вона залишить собі. Коли Еленка дивиться на ту картину, серце в неї мліє так солодко-солодко. Сюди one, а оце сюди. Хай у кімнаті буде лад, щоб йому було затишно. Еленка зробила все, що могла, і, щоб Марка нічого не подумала, зробила все сама. Сама принесла картину і ведмедячу шкуру. Поставила свічку, застелила столик і знайшла серветку під лампу. Потім порозчиняла вікна й сіла на підвіконня. Так хороше було дихати свіжим вечірнім повітрям і дивитися на чисте глибоке небо з блідими зірками. Місяць уже підбився високо, аж над комин сусіднього будинку. Шибки виблискували при його сяйві. Подвір'я біліло, немовби всипане дрібним білим піском. Сад оповивала темрява, тільки верхівки дерев були осяяні, й вечірній вітер раз у раз колисав їх. Вікно сусідньої кімнати теж було розчинене. В кімнаті світилося, і чути було розмову. Еленка прислухалася. Розмовляли гімназисти, Владьові приятелі. Вони, мабуть, не могли розв'язати якогось завдання й влаштували собі перекур. Еленка дивилася на них зверхньо, точнісінько так, як Владьо на неї. Які вони ще хлопчаки! Жіга Шаршун, приміром. Хто такий Жіга Шаршун? Нуль. Щоправда, вона має бути йому вдячна, бо він приніс їй троянду. Але що з того, коли він не вміє навіть розмовляти? Червоніє та сякається. А Юлько Мрачек? Нікчема, та п годі. Ходить до того ж класу, що й Владьо, й завжди торочить про якісь синуси. Синус альфа, котангенс бета. Що це? Ну, а Неміла? Той нещодавно блював від сигари. Хіба це людина? Зарецький — той вихваляється, що завжди втече від педеля. Тікає від педеля! Ех! Взагалі вони — хлопчаки, діти. Вони ще й гадки не мають про кохання, про справжнє прекрасне кохання.
На вежі вибило дев'яту. Еленка відійшла од вікна. "Ах, якби-то йому сподобалось у нас! — думала вона. — Якби-то він у мене закохався! Я була б спершу холодна, а потім — чимраз загальніша. Одного разу ми опинилися б віч-на-віч. Він би мені сказав… Але, боже, про що я думаю! Він не закохається в мене.