А Куельяр, блідий, схудлий, — молодці! Як його випишуть, вони вночі проберуться в школу, спустяться дахом на подвір'я, а там… джик-джик, хай живе Орлине око, бах-бах! Цьому клятому Іуді буде гірше, аніж йому, слово честі!
В узголів'ї Куельяра сиділи дві сеньйори: вони пригостили хлопців шоколадом, а потім вийшли в сад. Поговори, серденько, з друзями, а ми покуримо й вернемося. Куельяр сміявся, був у доброму гуморі. Та, що в білій сукні, — моя мати, а друга — тітка. Ну, розкажи, братику, що там сталося. Боліло дуже? Дуже! А куди ж він тебе вкусив? Та… Куельяр затнувся. У цюрку? Еге ж. Куельяр зашарівся, захихотів, і ми теж засміялись, а обидві сеньйори з вікна: до побачення, серденько. І нам: ви не дуже довго, хлоп'ята, Куельяр… ще не зовсім одужав. А Куельяр примружився: тільки тс-с-с, про це анічичирк, його старі не хочуть, щоб хто-небудь знав. (Дивися, хлопчику, дивися, моє серденько, нікому про це ані слова, кажи, що в ногу, зрозумів?) Операція тривала аж дві години, а випишуть днів за десять; лікар сказав, що мені пощастило: бачиш, які великі в тебе канікули.
Ми пішли, а потім у класі всі, звичайно, допитувалися, що там і як. Йому живіт зашивали? Це правда? Голкою з ниткою? А Чинголо: мабуть, негарно про це розповідати, адже він зразу скис, засоромився. Ну й що такого, сказав Лало, ось мені мати щовечора торочить: не забудь, синку, почистити зуби, не забув сходити пі-пі? А Маньюко: бідолашний Куельяр, ото натерпівся; якщо м'ячем туди влучити, і то як боляче, а тут собака вкусив, та ще такими іклами, — беріть каміння й гайда до клітки. Раз, два, три! — гав-гав-гав — що, не подобається? Ось тобі, ось тобі!..
Бідолашний Куельяр, сказав Чото, не зможе показати себе завтра на чемпіонаті; а Маньюко: стільки тренуватися і все дарма; а Лало: прикро, що команда у нас стала слабкішою, доведеться як слід натиснути, щоб не пасти задніх. Натиснемо, Лало, ще й як натиснемо!
II
Куельяр прийшов до школи тільки після свят, і, на диво всім, замість того щоб закинути футбол (адже якоюсь мірою все скоїлося через футбол), став ще завзятішим спортсменом, ніж раніше. А ось уроки цікавили його менше й менше. Він швидко докумекав (дякуючи богу, не дурень), що йому тепер ні до чого зубрити уроки. До іспитів зовсім не готувався і нічого не знав, але його допускали до них. І ніколи не завалювали. Неправильно відповів — пусте, абияк надряпав твір — відмінно.
З тобою тепер панькаються, казали ми, адже ти зовсім не знаєш дробів, а будь ласка — зараховано. Крім того, прислуговуєш під час меси, — Куельяре, читай катехізис; несеш хорогву перед процесією, — Куельяре, зітри, голубе, з дошки; співаєш у хорі,— роздай-но зошити, — і по перших п'ятницях приходиш на сніданок, не причастившись. Ну, знаєш, казав Чото, у тебе тепер райське життя, шкода, що Іуда і нас не покусав заразом; а він: річ, хлопці, не в тім, вони і носяться зі мною через те, що дуже бояться мого старого. Мерзотники, що зробили ви з моїм сином, я доб'юся, що школу вашу закриють, а вас посадять до в'язниці, ви ще не знаєте, з ким маєте справу! Він мало самого директора не порішив, не те що того клятого Іуду. Йому всі в один голос: заспокойтеся, сеньйоре, заспокойтеся, а він хап директора за комір! Так і було, присягаюся, казав Куельяр, я підслухав ще в клініці, коли батько з матір'ю шепотілися між собою.
Щодо коміра — то вигадки, сказав Лало. А може, й правда, заперечив Чинголо, зник же той проклятущий дог… Мабуть, продали або втік… Чи подарували комусь? А Куельяр: ні, ні, Іуду, напевно, порішив мій батько, він завжди виконує те, що обіцяв. Хай там як, а одного ранку клітка спорожніла, і через тиждень замість Іуди з'явилося чотири біленькі кролики. Віднеси їм салату, Куельяре, дай їм ще моркви, синку, — так і упадали коло нього, — поміняй їм водичку, — а він і радий.
Не тільки вчителі, а й батьки аж зі шкіри пнулися, щоб догодити йому. Щодня Куельяр ходив з нами на "Тераси" грати в футбол. Твій старий уже не сердиться? Ні, навпаки, навіть цікавиться — хто виграв? Моя команда. А ти скільки голів забив? Три, кажеш? Молодець, синку! Якось днями роздер я нову сорочку і відразу ж до матері — ненавмисне, під час гри, ти не сердься; а вона — господь із нею, з сорочкою, то пусте, служниця зашиє, і носитимеш її вдома, а тепер, поцілуй мене, синку; потім ми пробиралися на гальорку в "Ексельсіор" чи в "Рікардо Пальма", чи в "Леуро", і дивилися нову серію ковбойського фільму або якусь картину "тільки для дорослих", або комедію з Кантіфласом чи з Тін Таном[122].
Що не день, то Куельярові давали все більше грошей на дрібні витрати, — вони мені ні в чому не відмовляють, що захочу, те й купують, я, можна сказати, лізу до їхньої кишені, як до своєї, вони ладні життя за мене віддати. Йому першому серед нас купили велосипед, потім — моторолер. Куельяре, нехай твій старий подарує нам кубок для чемпіонату, нехай повезе нас до басейну подивитися на змагання з плавання, нехай заїде по нас після кіно; і його старий возив нас на автомобілі, аби тільки догодити синові.
Саме тоді (не минуло й місяця після лікарні) ми почали називати його Цюркою. Хтось із учнів нашого класу вигадав це прізвисько, — мабуть, пройдисвіт Гумусіо. Куельяр спершу плакав: брате Агустіне, вони мене дражнять. Хто тебе дражнить і як? Поганим словом, навіть вимовити соромно, — затинається Куельяр, а сльози з очей так і капають. На перервах хлопці з інших класів: як справи, Цюрко? Що новенького, Цюрко? А він з плачем то до брата Агустіна, то до брата Леонсіо, то до вчителя Каньйона Парадеса: он той, он той мене дражнить.
Куельяр і жалівся, і лютував: ти що сказав? Повтори! Обличчя бліде, аж посіріле від гніву, руки тремтять, голос зривається… Ану, повтори! Ха, налякав, ну й повторю — Цюрка. Бідолаха заплющується й чує батьків голос: головне, не піддавайся і бий просто в пику, — кидається на кривдника, молотить його кулаками; підстав йому ногу, — лупцює куди втрапить, по обличчю, під ребро, у вухо; вали його на землю, — лізе битися і на футбольному полі, і на уроках, і в церкві, — отоді до тебе не чіплятимуться.
Що більше він гарячкував, то дужче його допікали, і якось зчинився справжній скандал: з'явився його батько і ну вергати громи перед дирекцією — мовляв, над його сином знущаються, і він цього не дозволить, вони мусять покарати тих шмаркачів, а то він сам це зробить, яке нахабство! — грюк кулаком по столу — яке неподобство!
Але прізвисько приклеїлося до Куельяра, як поштова марка до конверта і, незважаючи на всі зусилля братів, — будьте ж людьми, майте совість, — незважаючи на суворі покарання, на умовляння директора, — де ж ваші серця? — незважаючи на сльози, стусани й погрози Куельяра, — докотилось аж до Мірафлореса. Бідолаха так і не зміг позбутись його.
Цюрко, пасуй мені, не будь жаднюгою; Цюрко, що тобі поставили з алгебри? Міняймося, Цюрко: мій медяник — твій пиріжок! Не забудь, Цюрочко, завтра їдемо до Чосіки купатися! Брати візьмуть на річку боксерські рукавиці, і ти сквитаєшся з Гумусіо. А чоботи маєш, Цюрко? Адже ми поліземо на гору, а коли вертатимемось, завернемо в кафе… ну як тобі цей план, Цюрочко?
Спершу ми й самі стежили, щоб, боронь боже, не зірвалося з язика, але раз вискочило, другий — і вже годі зупинитись. Ми йому: ну зрозумій, старий, я ж ненавмисне, і раптом ляп! — знову Цюрка… Він червонів або, навпаки, робився блідий, — і ти, Чинголо? Куельяре, вибач, я ж просто так; а він: значить, отакі ви друзі? Та годі, старий, наслухаємося за день, тож і повторюємо. І ти, Чото? А той: навіть не помітив, як вихопилося. І ти, Маньюко? Виходить, ми всі звемо його так позаочі? Тільки він відвернеться, а ми — Цюрка?
Та ти що? Ми обнімаємо його, заспокоюємо, — ось тобі хрест, більше не почуєш, та й чого тобі сердитись — прізвисько як прізвисько; адже ти й сам називаєш кульгавого Переса — Кульгавцем, косоокого Родрігеса Віроло — Гострим Оком, заїку Ріверу — Оратором. А хіба ти не кажеш на нього Чото, а на нього Чинголо, а на нього Маньюко, а на нього Лало? Не сердься, друже, і нумо грати, твоя подача.
Поступово він змирився з цим прізвиськом і в шостому класі вже не плакав, не шаленів, навіть не подавав вигляду, а інколи ще й жартував: та чого вже там, не Цюрка, а справжній Цюр, ха-ха-ха! А ще років через два й зовсім звик до свого прізвиська, і коли раптом чув, що його називають на ім'я, то насторожувався, дивився з недовірою, ніби хотів зрозуміти, чи нема тут якогось підступу… Навіть знайомлячись з іншими хлопцями, він казав: дуже приємно, Цюрка Куельяр.
Дівчатам він, звісно, так не відрекомендовувався, тільки хлопцям. Бо вже тоді ми почали цікавитися дівчатами. У класі можна було почути такі розмови, жартики: а знаєш, учора я бачив Піруло Мартінеса з його кралею, вони попідручки гуляли набережною, а він її — цмок у губи. Прямо в губи? Авжеж, вони там цілувалися хтозна-скільки.
Розмови про це дедалі ставали частішими: у Кіке Рохаса дівчина старша за нього, білявенька, очі сині-сині; в неділю Маньюко бачив, як Кіке ходив з нею на ранковий сеанс у "Рікардо Пальма", а після кіно вона була вся скуйовджена, зрозуміло, що вони там робили. Наступного дня, увечері, Чото застукав венесуельця з п'ятого класу, отого чубатого на прізвисько Ротатий, і не де-небудь, а в машині з якоюсь розфарбованою жіночкою, ясно, що в них там любов. А в тебе, Лало, теж є любов? А в тебе, Цюрочко, ха-ха-ха! А нашому Маньюко подобається сестра Паріко Саенса. А Чото кілька днів тому впустив гаманець, коли платив за морозиво, і звідти випала карточка того дівчиська, що на свято вбралося Червоною Шапочкою, ха-ха! Не придурюйся, Лало, ми ж усі знаємо, що ти сохнеш по цій кощавій Рохас. А ти, Цюрко, закоханий у кого-небудь? І він, — червоніючи, — ні, поки що ні, — бліднучи, — нічого такого, ха-ха! А ти? А ти?..
Якщо вийти зі школи рівно о п'ятій і щодуху бігти проспектом Прадо, можна встигнути до закінчення уроків у "Ла Репарасьйоні"[123]. Ми зупинялися на розі: дивіться, онде автобуси, там сидять дівчатка з третього А; поглянь-те-но, в другому вікні — сестра Канепи, помахай їй рукою, чао, чао, вона всміхнулася, а малявка поруч і собі — до побачення, до побачення, — ну й дурненька, не тобі ж махають, а отій, отій…
Іноді ми приносили записочки і кидали їх, як паперових голубів: "Ти дуже гарна, мені подобаються твої кіски і форма тобі личить, твій друг Лало".