Вона ніби стала нашою спільною нареченою.
У листах вона писала, що почуває себе в Мілані самотньою, як у пустелі, так само як і він у справжній пустелі. А Мілан же — велике місто. Вона розповідала про вечірні прогулянки на Валах, там, де вони колись разом ходили. Тепер вона верталася на ті місця і чогось шукала, але марно. "Коли ти повернешся? — питала вона в кожному листі. — Коли це скінчиться?"
Інші солдати, ті, хто мав жінок і дітей, марили годинами з фотографіями в руці, а мені доводилося ходити від одного до другого, поплескувати по плечі й виводити їх Із задуми. Я стільки надивився на фотографії дітей, і то від рана до вечора, що мені вони в печінках сиділи.
— Чи не має хто часом якогось паршивого французького журнальчика? — спитав я.
— А навіщо, пане командире? — питали солдати. — Хіба ви розумієте по-французькому?
І зараз, після стількох тижнів висиджування в окопі, Я тішився від самої думки, що маю податися на командний пункт, а проте несподіваний приїзд лейтенанта занепокоїв мене. Заносилося на щось дуже важливе: це мовчання англійців, спокійні, непорушні дні, зникнення літаків; певне, мав слушність той солдат сардінець, коли запевняв, що наближається кінець світу. І, як подумати добре, то справді до того йшлося.
І от я сів з лейтенантом у закурену машину і крикнув щось на прощання моїм людям.
— Пане командире, — волали вони услід, — ви ж нас не кинете, ні?
— Де там вас кинути, — гукнув я у відповідь, — сьогодні ввечері я повернуся з медаллю! Приготуйте вечерю.
Командний пункт був у замаскованих наметах, що скидалися на великі череваті ящірки, принишклі поміж барханами.
Я зайшов туди з усмішкою і недбало козирнув, приклавши два пальця до чола. Полковник стояв біля імпровізованого столу — за стіл той були двері, покладені на двох скринях з-під сухарів. З одного кутка тягло гарячим повітрям — я несамохіть озирнувся, шукаючи вентилятора.
Я вже збирався сісти на порожню скриню, коли твердий голос полковника раптом згасив мою усмішку.
— По що, — спитав він, — по що ви приїхали?
— Я?
— По нагороду, може?
— Не знаю, — відповів я, — це ви мене викликали до себе.
Полковник аж скинувся.
— Що ви маєте на думці, мовлячи, "ви"?
— Я маю на думці пана, пане полковнику.
Тоді він спалахнув і виголосив цілу тираду. Йому все відомо про ту ніч після останньої атаки, відомо, що я дозволив людям співати. Питав мене, чи я офіцер, чи що таке. А ще йому відомо, що я жду рятунку від кінця війни і що в моїх окопах лише про те й мовиться.
— Отак, — сказав він, — зводиться на пси бойовий дух.
Якби він хотів, то знайшов би не одну причину, щоб поставити мене під мур. Співати в пустелі, на передовій — це все одно, що сказати англійцям: поставте приціл на стільки-то метрів, ми тут.
— Це зрада! — гукнув він.
У наметі ставало жаркіше, ніж надворі, вентилятор гнав в обличчя розпечене повітря.
— Пане полковнику, — мовив я, — англійці також співають час від часу. І ніяка це не зрада. Просто нерви не витримують, там же здохнути можна.
Полковник запалив цигарку, поклав пачку на столі і почав міряти намет вздовж і впоперек. Щохвилі він нахилявся, вигинаючи на коліні стека, так що той напинався, як лук.
Нараз мені здалося, ніби я повернувся до часів допризовних, до тих субот, коли після уроків ми крокували у формі "авангардистів". А переді мною один з тих інструкторів, які так любили кричати просто в обличчя: "Струнко!" І пригадалося, як одного разу мене так заганяли на плаці, що я впав непритомний. Тоніно і голяр віднесли мене тоді додому, ніби мішок із збіжжям.
— Коли б так усі почали співати… — говорив полковник. — Ви собі там думаєте, ніби на командному пункті ми тільки розважаємося, га? Жінки, кіно, театр?
Я вмивався потом. Спека в наметі не давала дихати. В очах ніби марево якесь. Усе затуманилося спекою. Холодна була тільки цівка револьвера, якого я носив на поясі без кобури.
Я мацав рукою залізо і міркував, чи треба це зробити, чи ні. Мені-бо здавалося, що переді мною стоїть ворог. Англійці не були ворогами, ті англійці, які по той бік час від часу також співали пісеньки свого краю. Хто з нас бачив їх коли-небудь зблизька? Хто знав їхні думки? Ні, ворогом був той, хто сприймав війну як розвагу і бавився, наказуючи мені стати струнко, як тоді, в допризовний час.
Тепер полковник говорив про вітчизну і про вірність. А я вже нічого більше не бажав — тільки сісти. А проте, коли я ворухнувся, він почав кричати ще голосніше, а обличчя палало йому, ніби ліхтар.
Як на нього, важливо було тільки одне: війна і перемога в цій війні. Пустеля і життя в пустелі. І смерть у пустелі. А для мене і для моїх людей важливо було зовсім інше: село, приятелі, Йоланда і серенади в місячному сяйві, важливо було врятувати власну шкуру і покінчити з усім цим, покінчити якнайшвидше.
Я стиснув зі злості цівку револьвера і запитав:
— Вибачте, пане полковнику, ви вчилися в Фарнезінській військовій школі?
Якусь мить він дивився на мене задумано. Потім мовив: так, тому він такий загартований. Але кого я мав на думці, кажучи "ви"?
— Пана полковника, — відповів я.
Здавалося, це його не переконало. Але в ту мить зайшов ад'ютант і щось шепнув полковникові на вухо. Той хитнув головою і сказав, що за хвилю звільниться. Він був чимось збуджений і викинув недопалену цигарку.
— Не думайте, що вам так і минеться, — сказав він мені. — Тепер мені не до того. Це затишшя в англійців не дає мені спокою. Але я вам іще ума вставлю, це точно, — докинув він крізь зуби.
І пішов геть, залишивши мене в наметі. Він забув навіть цигарки, кинуті на імпровізованому столі. Я оглянувся і взяв їх собі. Потім спокійно вийшов і знов опинився в блиску сонця.
У цьому яскравому світлі я мимохідь побачив, як до одного намету входила жінка. Я став як укопаний, дивлячись туди, жадібно вдихаючи повітря, ніби воно могло мати її запах. Горло в мене пересохло, так мені захотілося побігти за нею, і було в цьому щось первісне.
Але полковник наскочив на мене, вимахуючи стеком.
— Ви ще тут?! — верескнув він. — Шпигуєте все?
Я не знав, що відповісти, і сказав лише, що нічого не бачив, у кожному разі, нічого нового.
— Ви слабуєте на галюцинації? — спитав полковник. — Правда?
— Можливо, — відповів я. — Але таке більш чи менш трапляється з усіма. Це фата моргана. Якщо надто вдивлятися в пустелю, з'являється таке видиво.
— Атож, — сказав він, — це й була фата моргана.
Він уже лагодився піти, коли з намету визирнула жіноча голівка. Жінка посміхалася і кликала його жестом.
Полковник махнув стеком, аж повітря засвистіло, як чайка, коли вона кидається на воду.
— Те, що ви зараз побачили, — сказав він, — не фата моргана. Це моя сестра. Приїхала з Бенгазі провідати мене.
— Ясно, — сказав я.
— Що ясно? — перепитав він.
— Що це ваша сестра, — відповів я.
Щоб покарати, він наказав мені вертатися до окопів пішки. І додав услід, що справить мені несподіванку тоді, коли я найменше того сподіватимуся. Він мав у руках достатні докази, щоб таких, як я, поставити під мур.
Дорогою до окопів я закурив одну з його цигарок і раптом зайшовся сміхом, як навіжений.
Довкола не було живого духу. А я саме в нашому таборі побачив ворога.
3
Щось чулося в повітрі, в цьому несподівано холодному повітрі ночі. На шкіряному пасі я карбував карбики — це дні, коли англійці ні разу не стріляли, і таких днів було чимало, але видно було, що мало щось статися. Можливо, несподівано настане кінець світу, розшаліє залізо і вогонь над нами; нині я тривожно чекав разом із своїми людьми, щоб це все раз і назавжди скінчилося.
Нишком, не кажучи нікому ні слова, я міркував собі про всяку всячину, коли отак вдивлявся як зачарований в безкраї піски. Вночі, в сяйві великих зірок, пустеля полискувала, як тіло величезної, зручно заснулої жінки; а я міркував над тим, що якогось дня, в якусь хвилину, я, можливо, стану також піщинкою африканської пустелі.
Так, полягти на цих дюнах, спочити після великої битви у тиші скінченої війни і, розкришуючись на сонці, перетворитися в пісок Сахари…
Сахара. Вперше я дізнався про цю назву на уроці, в маленькій школі. Пам'ятаю запах дерев'яних парт, заляпаних чорнилом. Як той мотив, зринули в пам'яті моїй дзеленчання дзвоників, гучні крики наших хлопців на сільських шляхах і тремтячий голос старої вчительки.
Тоді я й довідався про назву — Сахара. Але то була маленька, брунатна пляма на карті в книжці; без сонця, без піску, без ворога.
Такі думки находили на мене щоразу, коли я сидів в окопі на самоті. Досить було п'яти хвилин мовчанки, щоб потім відчути її тягар. Але коли заговориш, то слова ніби проганяли ці спогади.
— Пане командире, — гукнув хтось, — постріляймо абощо.
Готувався великий наступ. Ніхто нам нічого не казав, але це відчувалося в повітрі. Ми були так само змучені, як англійці. Вже треба щось та й робити! Я й сам думав уже навіть піти в рукопашну. Але тут відрізав:
— Іще чого?
— Ну, то хоч би заспіваємо щось, пане командире, добре?
У відповідь я взяв бінокля й оглянув бархани. Перед нами була цілковита пустка. А проте ми щось передчували.
Нарешті я сказав:
— Хай краще сардінець розповість нам, як пас вівці і як у нього злодії вкрали цілу отару.
Люди обернулися до сардінця, але він заперечливо похитав головою.
— Це кінець світу, — мовив він, опускаючи зброю на груди і спираючись руками на патронташ.
Кінець світу. Солдати знов повернулися до мене і заявили, що цього разу черга за командиром. Але я був смертельно стомлений дорогою пішки і обернув усе в жарт.
— Знаєте, — сказав я, — розповім вам про фату моргану.
Вони засміялися й закричали: "Хай живе фата моргана!"
Тієї миті я одвернувся від англійської позиції і через бінокль спостерігав наші тили. Але там також не було видно жодного руху.
— Пане командире, розкажіть нам про свого батька, як він лютував на дачників, — наполягали солдати, — а то заспіваємо хором.
Скільки разів уже я це розповідав? Про те, як лаявся мій батько, солдати знали не менше за мене. Але, щоб вони не заспівали, я знов почав розповідати про будиночок залізничника, де я жив у дитинстві, про ту колію з блискучими, мерехтючими рейками, що розбігались на північ і південь. Розповідати про батька, завжди одягненого в чорний мундир з позолоченими гудзиками, в червоному кашкеті, з обличчям, збілілим від люті, якому доводиться раз у раз відправляти поїзди.