Між нами ніби постав мир: Марта вже не була мені за дружину, була то якась гарна чужа жінка, яка ненавиділа в мені іншу людину, незнану їй доти.
Ми ще інколи ходили разом в кіно, що на розі нашої вулиці. Йшли попід руку, але цілу дорогу мовчали, і кожен із нас мислив про своє. Дивилися на крижаний зимовий краєвид довкола і сповільнювали ходу, щоб відтягти ту хвилину, коли опинимося знов віч-на-віч у чотирьох стінах нашого помешкання. В кращому випадку ми розмовляли про переглянутий фільм або ж Марта розповідала щось про пані Бруммер, зустрінуту в кіно.
Вечорами я переважно читав у вітальні, доки Марта поралася на кухні, мила посуд. Схилившись над книжкою, я чекав, поки вона ляже спати: до опочивальні заходив лише тоді, коли упевнявся, що вона вже заснула. Не запалюючи світла, роздягався і, намагаючись її не будити, якомога обережніше вкладався поряд.
Іноді я йшов з дому і заглядав у бар випити пляшку пива з давніми приятелями. То були найприємніші вечори, але й вони наганяли тугу. Ми співали хором пісень, довго й щиро гомоніли; розходилися пізно вночі й знов верталися до нового для кожного з нас подружнього життя. У хвилини прощання мені здавалося, ніби всі ми, давні приятелі, наділи на себе вихідні костюми, які зовсім не для нас.
По таких вечорах, проведених у барі, я подовгу стояв у темній спальні біля ліжка й дивився на Марту. В голові мені паморочилося від пива, хотілося, збудити дружину й розповісти все про себе. Хай вона ще більше страждає, хай ще дужче ненавидить мене.
Я запалював світло, роздягався, шпурляв одяг на стільця, а черевики на підлогу й падав на ліжко. Марта розплющувала очі. Я мовчки стискав її в обіймах, трохи не зривав з неї нічну сорочку. І, погасивши світло і далі не мовлячи ні слова, пойнятий радше люттю, ніж жагою, брав її.
У хвилини наших нечастих обіймів і в Марти прокидалася якась лють. Ніби вона очікувала цього тільки як жінка — та й годі. Вона втрачала свою м'яку покірність і, зціпивши зуби, щоб стримати звичні слова і навіть зітхання, по-своєму радше брала, ніж давала.
Потім, зморені й чужі ми лежали, далеко відсунувшись одне від одного, на нашому широкому подружньому ліжкові, я пильно дивився на віконні шиби, де відбивалося світло ліхтарів з набережної, і прислухався до глухого гуркоту моторів і реву сирен, до чиїхось квапливих кроків на снігу.
Ліжко робилося все ширше й ширше, а Марта відступала все далі й далі. Я був сам. Побачивши, що Марта заснула, я вставав і підходив до вікна. Місто тісно обступало звідусіль мій будинок, з півночі віяв вітер, верхи дерев розхитуючись у тумані, приковували до себе мій погляд. Ніколи я ще не бачив у Франкфурті такої пітьми, сльоти, туману і такого вітру на річці. Такої зимної зими.
Можливо, тому, що сонна Марта вже не гріла мене, можливо, тому, що я засидівся в цьому будинку, в цьому місті, в цій пастці. Але передусім тому, що наші надії, наш бойовий дух ми залишили там, в італійських горах, поховали його в Апеннінах, у Карловій могилі. В мене, в моїх давніх приятелів залишилося в житті зовсім небагато, лише костюм для урочистостей, шанований фах, дружина.
"Я куплю тобі холодильник, — подумки я звертався до Марти, нерухомо стоячи біля вікна. — І малолітражну машину. І ми будемо щасливі, хоча ми матимемо тільки це. Можливо, у нас знайдеться син, виросте, матиме добрий фах, дружину, холодильник, малолітражку".
Так ми доживемо до кінця днів своїх у цих самих чотирьох стінах, серед тіней і туманів, і будь-який жид може щодня приходити до мене на прийом, залишаючи на бюркові пожмакану купюру.
Нічна пітьма ще густішала навколо мого дому; ніч без ради, без вогнів, суцільний морок, що від нього спирало віддих. Я не дізнавав більше ні суму, ні жалю: залишалася одна тільки розпука. Я заздрив Карлові, який поліг у бою і почивав тепер сном героя.
Хоча його загибель і досі не відомщена.
4
Навесні я купив мотоцикл, мені хотілося зробити сюрприз Марті. Але я купив його не тільки через це.
Я під'їхав під вікна нашого будинку і погудів, щоб вона визирнула, і, лише коли вона, червона, збігла сходами й стала на порозі приймальні, я вимкнув мотор. Залишився в сідлі, спустивши ноги на землю і тримаючи руки на кермі. Марта сперлася на одвірок і дивилася на мене здивовано, недовірливо, ніби дитина перед новою цяцькою.
— Це твій? — запитала нарешті несміливо.
— Наш, — відповів я.
На її устах заграв усміх, якого я давно вже не бачив. Раптом вона прочнулася з одубіння, вибігла на вулицю й підступила до мене.
— Може, прокатаємося? — запитала Марта, зупинившись за кілька ступнів від мене.
Я звелів їй сісти на заднє сідло й запустив мотор. Почувся рівний металевий звук. Мотор був потужний, для далеких переїздів, машина висявала нікелем і чорним лаком на бакові й щитах. Блискуча й новенька чепурна машина скидалася на наречену, що йшла до вівтаря.
Я повіз Марту на великій швидкості понад річкою. Мені хотілося виїхати з міста. Мотоцикл слухняно корився кожному порухові руки, через вуличний рух мені доводилося стримувати його, хоча я відчував, що двигуну не терпиться набрати швидкості. Він здавався — ні, не здавався, а справді був живою істотою.
Залишивши позаду останні будинки околиці, ми помчали рівною як стріла автострадою, що протинала ніжну зелень лук. День був погідний, перший весняний день після довгої зими. Бліде неяскраве сонце м'яко світило на блякло-блакитному, майже білястому небі. В полях то тут, то там видніли ще по-зимовому затушковані селяни, але повітря було вже тепле.
Назустріч траплялися мотоцикли, легковики, ваговози; люди наче прокинулися разом із сонцем від зимової сплячки, що через неї все виглядало якимсь безглуздим, примарним.
Зустрічний вітер бив у груди, наповнював легені. Марта своїми тонкими руками охопила мене за плечі; потім я відчув, як руки її розтулюються: вона обняла мене за стан і припала обличчям до спини. Марта зробила це не тільки щоб міцніше триматися в сідлі, в її порухові я відчув повернення колишньої ніжності.
Я тішився своїм набутком: мотоцикл допоможе нам розважитися, якось заповнить наше життя, можливо, він примирить нас. А ще радів, що купив мотоцикла, а не малолітражну машину. І знов тішився від швидкої їзди, — безпосередніше відчуття швидкості, тісніший зв'язок із природою, ніж у машині.
Саме так під час війни ми з Карлом, по черзі ведучи мотоцикл, з'їздили пів-Європи.
Я глибоко вдихнув дух бензинового чаду, і мені пригадалися ті сотні кілометрів, що ми пройшли рівнинами, горами, узбережжями на мотоциклах нашого батальйону СС.
Марта позад мене щось сказала, але я не зрозумів. Звернувши з автостради на якийсь путівець, зупинився біля першого трактиру. Мотор замовк, і відразу нас огорнула тиша полів, повіяло духом вогкої ріллі.
Марта пішла дорогою, щоб трохи розпростати ноги. Повіки в неї припухли від вітру, обличчя зашарілося, губи всміхалися.
— Ох і здорово! — промовила, позираючи на мене й мотоцикл.
В її очах світилася радість і захват. Я відвів мотоцикла під шопку, ми зайшли до трактиру і, тримаючись за руки, почали шукати вільного столу.
— Під'їмо? — запитав я в неї.
Марта кивнула головою, після пробігу ми зголодніли, як вовки.
Це вперше після Різдва ми поруч, не відчували ніяковості, дивилися одне одному в очі і сміялися.
Мені знов здалися смачними і хліб, і сир, і пиво, і все було гаразд, усе вселяло надію, що я помилявся щодо Марти. Може, я помилявся і в оцінці свого нового життя, лікарського добробуту. Зовсім поряд за шибами трактиру, під майже весняним сонцем, тікала в далечінь дорога. Можливо, ми ще потрібні в цьому світі. Можливо, Марта, притерпівшись, узнає мене й зрозуміє. Власне, вона також німкеня.
Я сказав:
— Ми добре проведемо в цьому році літню відпустку.
Марта насилу проковтнула завеликий шмат хліба, відпила пива.
— На мотоциклі? — спитала вона.
— На мотоциклі, — відповів. — На те я його й купив.
Марта погладила мене по руці. Потім забрала руку й наморщила чоло.
— Треба назвати його якось — сказала вона.
— Придумай сама.
Мене тішило, як поважно Марта добирала відповідне ім'я. Вона блукала поглядом по стелі, перестала їсти. Я чекав мовчки.
— Назвемо його Котком, — промовила вона. — Коток.
Я був розчарований, і вона це зрозуміла.
— Мені більше сподобався б Тигр. Хіба це не краще? — запропонував я.
Марта скривила гримасу і знов утупилася в стелю.
— Ослик, — промовила вона нарешті. — Наш Ослик.
Я зареготав. Терпіти не можу ослів і взагалі всіх тварин, позбавлених кмітливості. Але Мартин голос лунав так переконано, що я підняв склянку.
— За здоров'я Ослика, — заявив я.
Марта також випила, і ми знов узялися за обід.
За вікном сонце світило все тьмяніше, відступаючи перед сірим серпанком — провісником смерку. Дні були ще короткі, треба було вертатися, поки не споночіло і похолодало. Але я ще не сказав їй, як ми проведемо це літо. Марта ніби прочитала мої думки.
— Куди ж ми поїдемо відпочивати на нашому Осликові? — запитала вона.
— До Італії, — відповів я, намагаючись вимовити це якнайбайдужішим голосом. І повернувся до бармена, прохаючи подати мені рахунок. Коли я знов поглянув на Марту, то побачив: вона така збуджена і схвильована, що не може навіть говорити, але аж ніяк не зі страху. Тільки на вулиці, тісно пригорнувшись до мене, вона подякувала мені. І поки я запускав мотор, простягла руку до ліхтаря мотоцикла й легенько погладила його.
Поверталися до міста, коли вже спалахували перші вогники. На сірому олив'яному небі подекуди блимали бліді зірки; пустельні поля вже тонули в пітьмі.
"В Італії, — сподівався я, — ти мене зрозумієш і станеш справжньою дружиною".
5
В Італії стався розрив. У всякому разі, поїздка внесла ясність у наші стосунки, і я сьогодні анітрохи за цим не шкодую.
Ми проїхали через Бреннерський перевал і першу зупинку зробили у Вероні. Потім перетяли долину річки По і, досягнувши рівнини Емілії, зробили другу зупинку в Пармі. Звідти вирушили до перевалу Чіза.
Перед виправою я старанно розробив увесь маршрут, позначив кожне місто на старій географічній мапі, але я міг би мчати цими дорогами і без усякої мапи, настільки все було свіже в пам'яті.
Перших відног Апеннін ми дісталися, коли сонце підбилося вже ген-ген.