На ній височить золотий замок, а в тому замку живе чаклунка з трьома дочками. Злюща-презлюща! Якось мені захотілося зблизька подивитись на той замок, але ця відьма забачила мене, схопила камінь та як пошпурить на цілих десять сажнів — і перебила мені ногу. Відтоді я й кульгаю.
— Так тобі й треба; не лізь, куди не слід. Цікавість твоя ніколи не доводила тебе до добра,— мовив старий.— Але сьогодні я сам тебе туди пошлю. Віднеси на крилах мого гостя, якого оце бачиш перед собою, до самого підніжжя Золотої гори.
Це чомусь не сподобалося чорноперій мандрівниці, але вона не наважилась навіть писнути, бо за непослух господар карав дуже суворо.
Підкріпившись як слід у гостинного мисливця, Лібор потис йому руку, подякував за хліб-сіль і попрощався. Він ішов попереду, а ворона шкутильгала слідом за ним. Кроків за двадцять від хатки вона крикнула, щоб він зупинився: вона хоче щось йому сказати.
— Зірви з дуба три жолуді,— мовила вона,— і добре їх заховай. Коли ми полетимо і я крикну тобі: "Кинь жолудь!" — негайно зроби це.
Лібор послухався цієї поради, зірвав із дуба три жолуді й добре заховав їх. Потім ворона звеліла йому сісти до неї на спину, й коли він це зробив, піднялася над темним лісом. Наче хмарки, замигтіли перед його очима ліси і поля, села й міста. Мить — і все скінчилося: під ними прослалася неозора синьо-зеленава морська гладінь. Вони були вже далеко від берега, коли ворона раптом закричала:
— Кинь жолудь!
Лібор дістав із кишені жолудь і кинув у море. Тієї ж миті з води виріс величезний розложистий дуб, і ворона з Лібором сіла на його вершечок.
— Я тут дам трохи відпочити своїм стомленим крилам, бо до берега летіти ще далеко,— сказала ворона, сідаючи поруч Лібора.
Перепочивши, вони полетіли далі. Тільки-но здійнялися вгору, як дуб відразу щез. Поки вони перелетіли через море, Ліборові довелося ще двічі кидати жолуді в воду, і щоразу з них виростали могутні дуби, на яких можна було відпочити.
На березі моря височіла скеля, й ворона сіла на неї.
— Звідси до Золотої гори ще сто миль,— сказала вона Ліборові.— Найважче вже позаду, і тепер думай сам, як туди дістатись. А я вернуся додому, бо мені не хочеться втратити і другу ногу.— Сказавши це, вона здійнялася в повітря і незабаром зникла з очей.
Лібор довго дивився услід старій вороні, як раптом чує: під скелею кричить хтось нелюдським криком. Кинувся він мерщій униз, аби побачити, що там таке, і дивом здивувався, коли побачив, що біля підніжжя двоє розлючених велетнів б'ються. Помітивши Лібора, вони перестали битися й крикнули йому:
— Як ти смів поткнутися до нашого королівства?
— Я прилетів із-за моря й сів на цій скелі трохи відпочити. Аж раптом чую крик. Я не знав, що мені не можна сюди потикатися, через те й спустився додолу.
— Ну, якщо це правда, то ми тобі даруємо. А тепер іди собі, не заважай, нам іще треба розв'язати суперечку.
— Дозвольте запитати, через що ви сперечаєтесь? Я вже дещо бачив на світі, то, може, міг би дати вам добру пораду.
— Іди собі своєю дорогою. Все те, що ти можеш нам сказати, нам уже давно відоме,— відрубав один із велетнів.
— Залишся,— наказав другий,— я розповім тобі, в чому річ, й охоче вислухаю твої поради. Дивись: он лежить сідло, яке ми, двоє братів, успадкували від нашого батька. Сідло це не просте, а чарівне. Досить комусь сісти на нього і сказати: "Я хочу бути там і там", як воно миттю доправить його куди треба. Тож нема нічого дивного, що ми обидва хочемо ним заволодіти. По-доброму порозумітися нам не вдалося, отож ми вирішили, що сідлом заволодіє той, хто переможе в двобої.
— Я вас миттю помирю, дайте тільки глянути на це сідло,— мовив Лібор і підійшов ближче до чарівного сідла.
Велетні дивляться, що він робитиме, а Лібор раптом стрибнув у сідло, крикнув: "Хочу бути на Золотій горі!" — й тієї ж миті зник у них із очей.
Не встиг Лібор й оком змигнути, як сідло донесло його до Золотої гори й опустило під ворітьми золотого замку. Лібор постукав у ворота. Ворота відразу ж розчинилися, назустріч вийшла старезна потворна баба й запитала, що Ліборові тут треба.
— Я шукаю свою кохану, яку звуть Незабудкою. Якщо вона тут і якщо ви володарка цього замку, то відведіть мене до неї.
— Не будь такий швидкий, парубче! Я — володарка цього замку, а Незабудка — моя дочка. Але не думай, що я так легко тобі її віддам.
— А що я повинен зробити, щоб заслужити її у вас?
— Для цього ти повинен виконати три моїх бажання. Якщо ти їх виконаєш, Незабудка буде твоя, якщо ж ні, накладеш головою.
— Я виконаю все, що ви мені звелите,— погодився Лібор.
— Тоді ходи за мною,— мовила потворна чаклунка і повела Лібора через мармуровий двір до розкішних покоїв. В одному з них вона звеліла йому зачекати і вийшла. За хвилину відчинилися двері, й на порозі стала Незабудка. Лібор миттю опинився біля неї, пригорнув до грудей.
— Ох, коли б ти знала, як я тужив за тобою, серденько! Чому ти не залишилася зі мною? Чому так тяжко покарала мене? Хто скаже, як мені визволити тебе від твоєї матері?
— Якби я залишилася з тобою, тобі довелося б ще більше лиха витерпіти. Не журись і довірся в усьому мені, як я тобі довірилась, і все скінчиться гаразд,— утішила Незабудка свого вірного коханого й пішла.
Настала ніч. Лібор ситно повечеряв і, лігши на м'якій перині, міцно заснув. Уранці, тільки-но він устиг очі розплющити, як до нього вже йде стара чаклунка, подає сніданок і каже:
— Якщо хочеш, щоб Незабудка була твоя, ходи мерщій за мною, я дам тобі перше завдання.
Лібор не став чекати, поки вона повторить цей наказ удруге, швидко підхопився і вийшов за старою у двір. Вона дала йому дерев'яну пилку, дерев'яну сокиру й дерев'яний молот і повела до густого соснового лісу, який ріс недалеко від замку.
— На цьому місці до вечора має стояти сто сажнів дров,— загадала стара.— Як не виконаєш цього завдання, тебе чекає смерть.
Лібор стоїть і трохи не плаче. Що можна зробити дерев'яним інструментом! Узяв він сокиру, вдарив об стовбур — і в руці залишився тільки уламок топорища. Від пилки теж залишилася сама ручка. А молот розлетівся на друзки. Лібор ліг на мох і почав слухати спів пташок, думаючи про свою Незабудку. Згадав про погрозу старої, але все ж таки довіряв словам коханої, яка пообіцяла, що не покине його.
Настав полудень, і Незабудка принесла йому обід.
— Ти ба, а я думала, що в тебе робота аж горить у руках, а ти собі, бачу, відлежуєшся.
— Як же вона може горіти, коли всі інструменти поламалися? Мабуть, таки немає мені рятунку, доведеться прийняти смерть.
— Не бійся. Невже ти забув, що я тобі казала? Сідай і обідай, а я попрацюю замість тебе.
Незабудка відійшла убік, тричі обернула перстень, який сяяв у неї на довгому тонкому пальці, і сказала:
— Хочу, щоб на цьому місці стояло сто сажнів дров!
Тієї ж хвилини в лісі засвистіла пила, зацюкала сокира, почали падати дерева, і поки Лібор пообідав, на галявинці стояло вже сто сажнів нарубаних і нарізаних дров.
Здивувався Лібор, побачивши, яку велику силу має його кохана, й відтоді не боявся вже нічого. Вони ще трохи погомоніли собі, й Незабудка, попередивши Лібора, щоб він, крий боже, не прохопився про це матері, пішла додому.
Прийшла увечері відьма й аж засичала від люті, побачивши, що ту роботу, яку вона загадала Ліборові, виконано. Повела вона парубка додому й сама подала йому вечерю.
А наступного ранку приносить двоє кованих відер і знову велить іти за нею. Прийшли вони до великого озера, і відьма каже:
— Всю воду з цього озера ти маєш перелити на он ту гору, інакше тебе жде смерть.
Лібор сів на траві і став чекати полудня. Це завдання все одно було йому не під силу, отож він волів діждатися Незабудки. Ополудні Незабудка знов принесла обід.
— Як бачу, не багато ти води на гору перелив,— мовила вона.
— Я чекаю твоєї допомоги, бо сам нічого не вдію.
Повернула Незабудка на пальці перстень і сказала:
— Хочу, щоб вода із цього озера он на ту гору перелилася і залишилась там до заходу сонця.
Тієї ж миті вся вода з озера зникла; зникла і гора, затоплена водою. Палким поцілунком подякував Лібор своїй коханій, і вона заквапилася додому.
Побачила відьма надвечір, що гора зникла під водою, заскреготіла від люті зубами, що намір її знову не вдався. Лібор повернувся з нею додому, спокійно повечеряв і ліг спати. А вранці йому довелося йти з відьмою на зелену луку. Стала відьма посеред луки, взяла сопілку й заграла; тієї ж миті до неї прибігли триста зайців і застрибали довкола, наче прудкі, веселі коники.
— Пастимеш цих вуханів тут до вечора, а якщо пропаде бодай один із них, тебе жде смерть.
Але тільки-но вона вимовила ці слова, як од зайців не лишилося й сліду.
— Я не дурний, щоб бігати за цими вуханями. Прийде Незабудка і вмить скличе їх,— мовив сам до себе Лібор.
Так воно й сталося. Незабудка прийшла, повернула на пальці перстень, сказала зайцям зібратися на луці й чекати аж до вечора. За хвилину всі триста зайців збіглися на луку, й жоден із них не відлучався ні на мить.
Відьма трохи не луснула від злості, побачивши увечері всіх зайців на луці, а біля них Лібора.
— Ну що, тепер Незабудка моя? — запитав він, коли вони повернулися до замку.
— Завтра можеш її забирати,— буркнула сердито відьма.
Коли замок огорнула ніч, під Ліборовим віконцем раптом озвалося: "Врк, врк, врк!" Лібор підхопився з ліжка, підбіг до вікна й побачив — на лутці сидить сиза голубка.
— Чого тобі тут треба, голубко?
— Це ж я, твоя Незабудка! — відповіла голубка, сіла парубкові на плече й легенько дзьобнула в смаглу щоку.— Я прийшла тобі сказати, що ти повинен завтра робити. Мати приведе тебе до великої зали, де буде триста дівчат, схожих між собою, як дві краплі води, й однаково вдягнених, і звелить тобі знайти мене поміж них. Якщо ти схочеш мене впізнати, то дивись уважно в очі; котра підморгне тобі правим оком, ту й бери. Це буду я.
— Спасибі тобі, мила голубко, я б тебе й так упізнав навіть серед тисячі дів.
— Не треба бути таким самовпевненим! Завтра ти сам у цьому пересвідчишся.
Голубка полетіла, а Лібор із нетерпінням став чекати ранкової зорі. Тільки-но він поснідав, як по нього прийшла відьма й повела до великої зали. Довкола була така розкіш і така краса, що Ліборові аж очі розбігалися.