— Ні, темний. На ньому розкішний червоний мундир і... він дуже гарний. От і все!
— Дякую, — сказав Де-Воос, вклоняючись.
— А скільки йому років? — спитав маркіз.
— Тридцять сім, месьє, — відповів Де-Воос. І, повернувшись до Жакліни, додав:— Тепер вам усе про мене відомо.
На кілька секунд запанувала мовчанка. Жакліна нахилилася поворушити дрова, і над чорним оксамитним коміром з білою краваткою забіліла тонка тендітна шия з легким, золотистим, як у дитини, пушком.
— Ти що, збираєшся за нього заміж? — спитав раптом сліпий.
Жакліна здригнулась.
— Ну що ви, дядечку, — засміялася вона. — Адже я казала вже вам, що познайомилася з паном Де-Воосом лише сьогодні вранці, перед самим полюванням.
Потім, відчуваючи на собі пильний погляд офіцера, квапливо пояснила:
— Бачте, дядечко неодмінно хоче видати мене заміж. Це його пунктик. Заспокойтеся, вам не загрожує і найменша небезпека.
Не знаючи, як до цього поставитись, Де-Воос жестом фаталіста тільки розвів руками.
— Але вона мусить знову вийти заміж! Я знаю, що я кажу! — вигукнув маркіз, ударяючи рукою по підлокітнику крісла.
— Ах, дядечку Урбен, прошу вас! — нетерпляче мовила Жакліна. І, щоб змінити тему, додала: — А Лісовик тим часом зажене оленя сам — збожеволіти можна від злості!
— Скільки ми сьогодні проскакали? Я зовсім не знаю тутешніх місць і якось не можу зорієнтуватись, — сказав Де-Воос. — П'ятдесят, п'ятдесят п'ять кілометрів?
— Ну, що ви! Навряд чи сорок, — відповіла Жакліна.
— Ви матимете й довші прогулянки, месьє, коли зробите нам честь і одвідаєте нас іще раз, — зауважив маркіз.
II
Жакліна з офіцером саме збиралися вийти з-за столу, заставленого закусками, коли з'явився перший доїжджачий.
Невисокий, кремезний, мускулястий, з сивуватим волоссям і надзвичайно правильними рисами гордого обвітреного обличчя, на якому блищали великі жваві темні очі, перший доїжджачий уже вступив у ту пору, коли людина починає відчувати свій вік. Він стояв перед маркізом виструнчившись, у високих, забризканих багном чоботях, розтруби яких, прикриті фалдами жовтої лівреї, сягали йому мало не до стегон; з шиї в нього звисав мисливський канчук, на грудях висів ріг, на стегні — ніж, а в руці він тримав шапочку.
— Ну як, Лісовиче? — спитав маркіз.
— А так, пане маркіз, що нічого не втямиш, — відповів доїжджачий. — Така досада, що й сказати не можна! Прокляття якесь!
— Не лайтеся, Лісовиче!
— Даруйте, пане маркіз і пані баронесо, — перепросив доїжджачий, — але пан маркіз може мене зрозуміти... Адже олень був майже загнаний; ще якихось півгодини — і край. Він уже й язика висолопив. І раптом зник, ніби його чорт під плаща сховав. Пан маркіз погодиться зі мною, що це просто чари якісь!
Він скрушно похитав головою, на лобі в нього був червоний слід од шапочки.
— Хочете келих вина, Лісовиче? — спитала Жакліна.
Вона була дуже задоволена, що перший доїжджачий теж загубив слід оленя.
— О, пані баронеса надто добра, — відповів доїжджачий, інстинктивно глянувши на сліпого.
І той, ніби відчувши цей погляд, сказав:
— Так, так, звичайно, випийте, Лісовиче. А сам узяв із столика, поставленого поруч, бронзовий дзвіночок на дерев'яному держальці — на зразок тих, якими сповіщають у коледжах про закінчення перерви, і з силою помахав ним.
На дзвінок з'явився старий, вбраний за давньою французькою модою, — у темно-зеленій лівреї з грубого сукна. Він ішов, тягнучи ноги в обвислих ззаду панталонах, зігнувши могутній колись торс, повітря із свистом виходило з його хворих легень; в'ялі складки на щоках робили його схожим на старого бика.
— Пан маркіз дзвонили? — спитав він.
— Подайте сюди мій мисливський ящик, — сказав сліпий.
— Пане Лісовик, допоможіть мені, будь ласка, — попросив старий у зеленій лівреї, обертаючись до доїжджачого.
— Охоче, пане Флоран, — відповів той, ставлячи на стіл порожній келих.
Ці двоє, які десятки років провели тут — один у господі, а другий на псарні й у стайні, — були один з одним на "ти", але при хазяях не дозволяли собі фамільярності.
Де-Воос побачив, як вони принесли досить чудний стіл червоного дерева, схожий на старовинні столи для гри в трик-трак, тільки разів у три більший, і поставили його перед сліпим. Той відкашлявся, прочищаючи горло, трохи підвівся, витягнув з-під фалди каптана носову хустку, сплюнув мокротиння, старанно витер рота і знову сів. Стоячи в цьому вузькому каптані, він скидався на маршалів Моглевів, своїх предків, чиї потріскані портрети, перерізані голубою стрічкою, тьмяно поблискували вздовж стін, — викапаний старий маршал часів Семирічної війни забув тільки надіти перуку й відростив собі вуса.
— З вашого дозволу, пані баронесо, — мовив Лісовик і присунув ближче велику гасову лампу, вмонтовану в китайську вазу. В Моглеві не було електрики.
"Обличчя кожної людини типове для певної епохи", — подумав Де-Воос. Йому здавалося, що Жакліна дуже схожа на даму епохи Людовіка XVI. — Саме так. Хіба що на покоління старша..." І погляд його машинально пробіг по витонченій лінії хребців, що позначилися на тонкій шийці.
Де-Воос відзначив, що всі присутні (як господарі, так і челядь) вбрані незвичайно — і щодо крою і щодо кольорів. Його власний одяг — червоний мундир і золочені остроги, на які перехожі оберталися на вулиці, — був тут єдиним сучасним костюмом. І хоч Де-Воос не мав палкої уяви і не вірив у чаклунство, йому раптом здалося, ніби він потрапив у таке місце, де не існує поняття про час, де люди не вмирають, де гільйотиновані зберігають голову на плечах, і він ані трохи не здивувався б, якби різьблене дерево стінної панелі зненацька розсунулось, і з якихось потаємних дверей вийшов мушкетер або придворна дама Катерини Медічі.
"І чого це я тут тиняюся?" — спитав він себе.
Флоран зняв верхню дошку з таємничого стола. Всередині було рельєфне зображення — в усіх деталях і дрібницях — околиць Моглева.
В той рік, коли маркіз відчув, що безповоротно поринає в морок ночі, він звелів виготовити цю дорогу й унікальну річ. Хоч користуватися нею мав сліпий, майстер підпустив кобальту в річки, пофарбував у червоне дахи сільських будинків, позеленив гаї, що стоять серед ланів. Це була королівська іграшка і водночас макет, з допомогою якого у військових школах готують маневри.
Маркіз витягнув руки — блиснув сердолік у персні. Старечі жили напружились. Коротко обстрижені нігті обмацали макет. Нарешті, вказівний палець правої руки спинився на кубику з гострими зазублинами.
— Ось замок, — сказав маркіз.
Палець його поволі перейшов парк, поповз по борозенці — шляху на Париж, забрався в ліс і зупинився на галявині.
— Отже, ми біля Обгорілого Дуба, — сказав маркіз. — Що було далі, Лісовиче?
— Так от, як зволив наказати пан маркіз, — почав доїжджачий, — об одинадцятій годині я вийшов на слід. Оленя зразу ж сполохали. Він перемахнув через Нову алею...
Вказівний палець перемістився праворуч. — Через Нову алею, — повторив і собі маркіз.
— ...потім вискочив на алею Дам... Тут пан капітан дав мені дуже цінну пораду, — пояснив Лісовик, повертаючись до офіцера. — Одразу видно, що пан капітан знається на полюванні, — додав він, бажаючи підлестити. — Олень був великий,' з чорними рогами, — на дванадцять відростків, не менше. Я сурмлю в ріг, оповіщаю про його появу і про те, який він...
— Що воно ще за капітан? — перебив його маркіз.
— Капітан Де-Воос, дядечку, який сидить зараз з нами, — пояснила Жакліна.
— Все той самий? Гаразд, кажіть далі, Лісовиче.
Обличчя старого оживилося, кров прилила до щік, різкіше позначилися зморшки, мішки, западини, руді плями, набряклі вузлуваті вени; ніздрі його тріпотіли, вдихаючи аромати, що їх відчував лише він сам, — запахи грибів, моху, вологої глини, конячого поту.
Урбен де ла Моннері був на порозі тієї години, яку він переживав лише двічі на тиждень з початку осені й до кінця квітня, коли знову почував, що живе. Потім наставали пусті місяці "кращої пори року, на думку цієї дурнечі", коли він дрімав у своїй мертвій мушлі, дожидаючи відкриття мисливського сезону у жовтні. Якщо, звісно, до тої пори...
Рука його знову поповзла по рельєфу, підвладна голосові доїжджачого. Сліпий не випускав з уваги нічого. Він хотів до кінця, аж до серцевини згризти цей останній зимовий плід, що відгонить димком, плід, котрий йому ще залишило життя.
Він бажав знати, який то собака дав маху на галявині за Нефоським лісом, і на скільки хвилин олень випередив зграю, та чи бачив Лісовик, як він мчав, чи з'явивсь у нього від швидкого бігу вищир.
Маркіз справді таки полював цього оленя, який то петляв, то мчав напролом. Під долонями старого лежали тисячі гектарів навколишніх земель. Його тремтливі пальці опускалися в долини, вибиралися на пагорби, — вони передавали йому відчуття оксамитної м'якості зеленої алеї, грудок землі, що летять на дорозі з-під копит коня, який мчить чвалом, водяних бризок, котрі обдають вершника при переїзді через брід. Він прислухався до гавкоту своїх собак; піднявшись на стременах, він вихоплював ріг і сурмив, сповіщаючи про появу оленя чи про перехід в інший ліс, і звуки рога летіли за його спиною, мов золоті штандарти... Йому стало жарко, хотілося витягти хустку і витерти нею шию.
Старий Флоран навмисно затримувався в кімнаті, шукаючи собі якогось діла; то підкидав у камін дрова, то збирав тарілки, що лишилися після сніданку, стараючись якнайменше шуміти і стримуючи хрип. Він слухав розповідь не менш захоплено, аніж його хазяїн.
Лісовик говорив довго, бо полювання було важке.
— І от саме тут, пане маркіз, — закінчив він, чухаючи потилицю, — я, певно, і дав маху, визнаю. Після Вовчого видолинку я знову натрапив на слід оленя — і ще востаннє побачив там пані баронесу, а всі інші панове, правду кажучи, давно відстали. "Олень шукає води, — сказав я собі, — це вже напевно". Ну, а вода в тих місцях, — пан маркіз знає та й зараз відчуває це пальцями, — самий лише ставок Фонгрель, куди впадає річка. Собаки мої на той час втомилися, вечоріло, та ще оцей наш Красунчик-Пан (так звали другого доїжджачого) вирішив, ніби він розумніший за всіх, і вже добрих півгодини пропадав десь, — от я й надумав зрізати праворуч і почекати нашого оленя біля ставка. Ну, а він туди й не потикався.
— Він просто одурив вас, Лісовиче, та й годі, — зауважив сліпий.
— Ще й як одурив, пане маркіз!
Лісовик кусав губи; засмучений, він ледве стримував злість, тряс підборіддям.