Ного вуса стали коротші, лоб набагато вищий, а краватка вже не була такою яскравою. Він говорив трохи більше, аніж колись, знаючи, що в перервах між стравами від нього чекають пікантного жарту або каламбуру.
Еліза Ламбер перетворилася на літню, зовсім сиву даму, що зберегла невимовно лагідний погляд та щиру усмішку; все в ній говорило, що вона була колись дуже гарна.
Вона врятувала Нодея, сама завівши мову про те, про що їм рано чи пізно довелося б заговорити.
— Я багато страждала через вас, Анрі, і досить довго майже ненавиділа вас. Проте я винна, мабуть, більше, ніж ви, і тепер, коли все давно позаду, в моїй пам'яті лишилися тільки хвилини щастя, якими я завдячую вам. Я стежила за всім, що ви робили, я раділа з вашого успіху. Ви дуже талановитий.
Сама хвала, жодного слова докору Вона навіть не сказала, що прощає його. Голос Елізи Ламбер здався Нодею дивною, давно забутою музикою, що навіює тільки приємні спогади. Нодей сам був уже далеко не молодий, і його зворушив несподіваний спогад про ті літа. "Мені вже стільки, скільки було їй, коли ми кохали одне одного", — подумав він. Слухаючи жінку, яку він колись дуже скривдив, він так розчулився, що аж пожалів себе.
— Мені було б приємно бачити вас… час від часу,— усміхнувшись, сказала Еліза. — Тепер вам немає чого боятись. І ви можете стільки мені розповісти…
— Я теж хотів би з вами побачитися, — відповів Нодей.
— Тоді приходьте до мене на чай десь наступного тижня.
— З радістю. Ви мешкаєте там, де й раніше?
— Так. Може, в четвер?
— Гаразд, у четвер.
У четвер ішов сильний дощ, він переповнював ринви, по вулицях струменіли потоки води.
Анрі Нодей змок до рубця.
— Бідолашний Анрі! — вигукнула Еліза Ламбер. — Ви прийшли, незважаючи на таку жахливу погоду! Прийшли, навіть не знайшовши фіакра! Як це мило з вашого боку! Але ваш одяг геть вимок. Ви можете застудитись.
Еліза плеснула в долоні.
— Марієтто, Марієтто!— загукала вона. — Висушіть піджак пана Нодея. Принесіть мій халат, синій, здається, він не буде на нього малий. А ваші черевики, любий Анрі! Марієтто, принесіть і пантофлі. Які-небудь!..
Вона по-материнському клопоталася біля нього. Колись вона мало не заподіяла собі смерть через цього чоловіка, а тепер турбувалася, щоб він не схопив нежить. Вона була дуже щаслива, що він прийшов.
Закутавшись у її халат, Нодей примостився біля каміна. Біля того самого каміна, де він колись грався моноклем і погойдував ногою.
Тільки-но вони почали згадувати минуле, як пролунав дзвінок. Марієтта сушила піджак Нодея, і господиня сама пішла відчинити двері.
Нодей не впізнав голосу гостя. Тільки почув, як Еліза вигукнула:
— Яка несподіванка! Заходьте, П'єре. Ви побачите, хто у мене. Ви давно приїхали?
До кімнати увійшов пан Тантуе. Тільки напередодні він повернувся з Америки доживати віку на батьківщині, і перша, кого він відвідав, була його "люба Еліза".
Гість ступив кілька кроків, побачив Нодея, що сидів у домашньому халаті біля каміна, і це виглядало так по-домашньому, що він вигукнув, не давши Нодею навіть привітатися з ним:
— Ви!.. О, любий Анрі, то ви тут!.. Я з жахом згадую про те, чого мало не накоїв колись. Хвалити бога, ви не послухались мене. Пробачте! Пробачте! Я ніколи не прощу собі цього. Тепер я навряд чи наважуся бодай ще раз показатися вам на очі!..
Він схопився руками за голову й вибіг із кімнати повз украй здивовану літню господиню. Нодей і Еліза ще встигли почути його слова:
— Таке кохання!.. Я міг розбити таке велике кохання!..
Переклад: Оксана Коломієць та Ярослав Коваль