Ми не можемо залишити його в школі".
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
в якому турботи обсіли Осяйний Дім і в якому для Тісту винайдено нову систему навчання
Клопіт – тоскна думка, що заходить у голову раннього ранку і давить усенький день. Клопіт знайде яку завгодно шпарину, аби проникнути до кімнати. Він прослизає поміж листям з вітром, влітає верхи на пташиних головах, біжить телефонними дротами.
Цього ранку клопіт у Мірепуалі мав назву: "Не такий, як усі".
Навіть сонце не важилося сходити. "Надто це сумно – розбудити сьогодні Тісту, – сказало воно собі. – Тільки-но він розплющить очі – одразу згадає, що його вирядили із школи…"
Тож сонце притьмянило своє сяйво і послало на землю ледь-ледь помітні промені, ще й оповило їх туманом.
Але клопіт ховає у себе в мішку безліч різних каверз і пнеться зі шкури, щоб його помітили. Цим разом клопіт прослизнув у головний заводський гудок.
І всі в Осяйному Домі почули, як гудок гув:
– Не такий, як усі-і-і! Тісту не такий, як усі-і-і!.
Отже клопіт проник і до кімнати Тісту.
"Що зі мною трапилося?" – спитав себе хлопчик. Зарився лицем у подушку, але заснути не міг. Це ж треба – спати в класі на уроках і не спати у власному ліжку!
А тим часом куховарка Амелі бурмотіла, розпалюючи плиту:
– Наш Тісту не такий, як усі? Чн таке чувано? В нього дві руки, дві ноги… То чого ж?..
А тим часом служник Каролюс, завзято глянсуючи поруччя, приказував:
– Наш Тісту не такий, як усі! Нехай це хтось мені скаже, авжеж, мені!
Каролюс розмовляв з ледь помітним іноземннм акцентом.
Конюхи й жокеї в стайні шепотіли:
– Не такий, як усі, наш любий хлопчик… Невже це правда?
А що коні здатні прилучатися до турбот людей, то восьмеро чистокровок і собі нервували – билися в перегородки, натягали повіддя. На чубчику Красуні-Кобилиці посивіли три волосини.
Тільки поні Гімнаст жував собі сіно, анітрохи не хвилюючися.
І всі, геть усі питали себе: що ж тепер буде з Тісту?
Але, як ви самі розумієте, найдужче клопоталися тим батько й мати Тісту.
Батько зачісувався перед дзеркалом, але не відчував при цьому звичної втіхи.
Мати зронила сльозу в каву з молоком.
– Коли він спить на уроках – як же його вчити? – мовила вона до чоловіка.
– Неуважність не може бути невиліковною хворобою, – відповів той.
– В усякому разі бронхіт небезпечніший, ніж задумливість, – докинула мати.
– Але ж Тісту повинен вирости мужчиною! – сказав батько.
Вони якийсь час посиділи мовчки. "Що робити, що робити?" – думав кожен.
Батько був чоловік розумний та рішучий. Адже керівництво гарматним заводом гартує душу. До того, він дуже любив сина.
– О! Я придумав! – заявив він трохи згодом. – Тісту не може вчитися в школі – отже, до школи він більше не піде! Його присипляють книги – не треба книг! Ми винайдемо для нього нову систему навчання, раз він не такий, як усі діти. Він навчатиметься, розглядаючи зблизька предмети та явища, що їх має знати. Йому покажуть каміння, сади, поля; розкажуть, як живе місто, як діє завод. Життя – найкраща школа! І ми скоро побачимо, які будуть наслідки!
Мати дуже зраділа, почувши батькові слова. Вона навіть пожалкувала, що не має більше дітей, яких можна було б навчати за цією чудовою системою.
Тісту, любий, тобі пощастило! Не треба більше наспіх ковтати бутерброди, тягти на спині ранця, сідати за парту, на яку хилиться голова, носити в щоденнику нулі. Для тебе починається нове життя…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
в якому Тісту ведуть на урок до садівника Мусташа, і що з цього вийшло
Тісту надів свого солом'яного брилика й зібрався йти в сад.
Це була перша проба нової системи. Батько розважив, що треба починати саме із саду. Урок у саду – то, власне, розповідь про землю, ту землю, по якій ми ходимо, яка дає нам овочі, фрукти, трави, що ними годуємо тварин аж доти, доки вони виростуть і доки їх самих з'їмо…
– Земля, – заявив батько, – основа всього.
"Хоч би знову мені не заснути!" – думав Тісту по дорозі.
Садівник Мусташ[1] чекав на свого учня в оранжереї. Це був старий чоловік, небалакучий та відлюдькуватий. Вуса в Мусташа… як вам їх описати? Це справжнє чудо природи. Густий-прегустий ліс сніжно-білого кольору – ось які були то вуса А коли подував вітер – з-під носа в Мусташа вихоплювалися наче два омахи білого полум'я й били його по вухах. Це було надзвичайне видовисько!
Тісту дуже любив старого садівника, але водночас його і побоювався.
– Добрий день, мосьє Мусташу! – сказав Тісту, скидаючи брилика.
– Га! Це ти! – відгукнувся садівник. – Ну, подивимося, до чого ти здатен. Ось купа землі, а ось горщики на квіти. Насип у них землі, зроби великим пальцем ямку посередині і постав рядком під стіною. А потім посіємо в ямки насіння.
Оранжереї в батька були такі само чудові, як і все в його володіннях. Під дахом з іскристого скла при допомозі величезного калорифера[2] підтримувалася волога, тепла атмосфера. Там узимку квітували мімози, росли пальми, привезені з Африки, прегарні лілеї, запашний жасмин, туберози й навіть орхідеї – хоч не дуже показні й не вельми пахучі, але рідкісні за формою та розмаїтістю квіти.
Мусташ – повновладний господар саду та оранжерей. Коли в неділю сюди з гостями приходила мати Тісту, садівник, у новому фартусі, ставав біля дверей – люб'язний і шанобливий. Але тільки-но хто-небудь з гостей запалював сигарету або торкався до квітки, Мусташ кидався до нього, гукаючи:
– О, ні, ні! Ви що, хочете, аби вони задихнулися, загинули?
Тісту, взявшися до роботи, був приємно здивований: його не хилило на сон. Навпаки, працював з охотою Земля дуже гарно пахла. Порожній горщик, лопата землі, ямка – й справі кінець, ходи далі. Горщики шикувалися рядком під стіною.
Мусташ тим часом неквапливо обходив сад. І Тісту зрозумів, чому старий садівник такий небалакучий. Річ у тім, що він розмовляв із квітами. А похвалити кожну з безлічі троянд, кожну гвоздику – то увечері й голосу не стане, щоби сказати "На добраніч!", або в обід "Смачного!", або "Дякую, мадам!", або "На здоров'я, мосьє!" – одне слово, все те, завдяки чому людей називають ввічливими.
Мусташ ходив од квітки до квітки, роздивлявся й бурмотів:
– А, чайна трояндо! Пустуєш, як завжди, ховаєш пуп'янки, щоб потім розквісти, коли вже ніхто не сподівається? А ти, берізко, маєш себе за царицю висоти тому тільки, що дерешся вгору по тичках, котрі я поставив? Чи ти ба, яка розумна!
Потім він обернувся до Тісту й гукнув:
– Ти що, до завтра длятимешся?
– Не гнівайтесь, Мусташу, мені лишилося тільки три горщики, – одізвався Тісту. Насипавши їх, він побіг До Мусташа:
– Уже скінчив!
– Ну, ходімо глянемо на твою роботу.
Вони йшли повільно, бо Мусташ щомиті зупинявся – тут вітав велику півонію, там хвалив гортензію, яка заголубіла… Аж раптом він закляк на місці – схвильований, ошелешений.
– Чи я не сплю? – вигукнув Мусташ, протираючи очі. Чи це мені не ввижається? Тісту, ти теж бачиш те, що й я?
– Звичайно, бачу, мосьє Мусташу!
В усіх горщиках, що їх оце Тісту насипав землею, розквітли квіти! Не просто розквітли – буяли чудові червоні бегонії!
– Неймовірно! – знову вигукнув Мусташ. – Адже бегоніям потрібно два місяці, щоби вирости й розквітнути!
Диво є диво. Спершу на нього розкривають очі, а потім намагаються пояснити.
Тісту спитав:
– Адже я не сіяв насіння; звідки ж узялися квіти?
– Диво… диво… – приказував Мусташ.
Потім, схопивши рученята Тісту в свої грубі долоні, мовив:
– Покажи-но мені свої великі пальці!
Мусташ обдивився пальці зверху, знизу, в затінку й на сонці.
– Хлопче, – сказав він нарешті, – твої великі пальці – чарівні.
– Як-то чарівні? – вражено вигукнув Тісту. – Звичайні собі пальці, зараз ще й замазані. Ніякі вони не чарівні.
– Ти, звичайно, не можеш бачити, – правив своєї Мусташ. – Це саме те, що називають потайним талантом. Але я на цьому знаюся, то й кажу – твої великі пальці чарівні.
– А навіщо мені чарівні пальці?
– О! Це справжній небесний дар! Ось послухай-но: насіння є повсюди. Не тільки в землі, а й на дахах будинків, на вікнах, на тротуарах, на парканах, на стінах. Всюди – тисячі, мільярди насінин. Лежать вони й чекають, доки вітер перенесе їх у поле чи в сад. А буває – й гинуть десь під камінням. Але якщо до такої насінини торкнеться чарівний палець, вона одразу проросте. А втім, ти й сам це бачиш! Твої великі пальці виявили в землі насіння бегонії, і от маєш! Хлопче, я тобі заздрю! Як згодились би в моїй роботі чарівні пальці!
Але Тісту, здавалося, не дуже зрадів.
– Змову казатимуть, що я не такий, як усі! – зітхнув він.
То краще нікому про це не розказувати, – промовив Мусташ. – Навіщо будити цікавість або заздрість? Ми майже завжди страждаємо через потайні таланти. У тебе чарівні пальці – цього досить! Хай ти сам один і знатимеш про них. А я мовчатиму. Це буде наша з тобою таємниця…
У щоденнику, який Тісту мав увечері показати таткові, Мусташ написав:
"Хлопчик має хист до садівництва".
Ясна річ, про чарівні пальці свого учня Мусташ не прохопився й словом.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
в якому Тісту доручають мосьє Трунадісові, і той дає йому урок з порядку
Своій бурхливій вдачі мосьє Трунадіс, безперечно, завдячував тривалому знайомству з гарматами.
Мосьє Трупадіс – це довірена особа батька Тісту. Він наглядає за всіма службовцями на заводі, щоранку перелічує їх – чи всі на місці; зазирає в гарматні дула – чи вони рівні; ввечері перевіряє засуви на дверях; часто він працює допізна – звіряє цифри у великих рахункових книжках.
Одне слово, мосьє Трунадіс – це втілення порядку. Саме тому батько Тісту приставив його до сина – за вчителя й наставника.
– Сьогодні підемо до міста, я покажу вам, що таке порядок! – закричав мосьє Трунадіс так, наче стояв перед цілим полком.
Річ у тім, що мосьє Трунадіс раніше служив у армії; тож коли він і не винайшов пороху, то принаймні знав, як ним користуватися…
Тісту з'їхав униз, як завжди, лігши животом на поруччя.
– Будьте ласкаві, – сказав мосьє Трунадіс, – зійдіть знову нагору, а тоді спустіться сходами.
Хлопчик послухався, хоч йому видалось зайвим сходити нагору лиш для того, аби знов спуститися, – адже він і так унизу!
– Що у вас на голові?–спитав мосьє Трунадіс.
– Картатий кашкетик…
– Надягніть його як слід.
Боже збав подумати, що мосьє Трунадіс – лихий на вдачу.