Пешо наблизився на кілька кроків і підвів на неї очі.
— Ти чого галасуєш? — суворо, проте все ще стримано запитав він.
— А от хочу й галасую!
— Від задирливої відповіді хлопець вмить скипів.
— Ти… ти… мавпа! — ледве вимовив він.
— Сам ти мавпа!
Пешо ступив крок назад. Розмова набирала небезпечного для його гідності характеру.
— От як спіймаю на вулиці, я тебе навчу! — сказав він похмуро, міряючи гнівним поглядом гарненьку дівчинку.
— Ага! А як мій батько тебе спіймає, знаєш, що зробить?
— Що? — зневажливо поцікавився хлопчик.
— Відлупцює тебе добре — ось що!
— Короткі руки у твого батька, щоб ти знала!
— Це у твого батька короткі руки!
Пешо спантеличено втупився очима в розгніване обличчя дівчинки.
— Ти чого дражниш мене? — здивовано спитав він. — Що я тобі зробив?
— Багато зробив мені!
— Нічого я тобі не зробив!
— А чому одного разу ти дражнив мене "буржуйкою"?
Пешо замислився. Справді, він назвав її так колись.
— Дражнив тебе, тому що ти буржуйка!… Сині гарні очі дівчинки від образи широко розкрилися, потім враз залилися сльозами. Її так боляче вразило це обвинувачення, висловлене вдруге, до того ж таким серйозним тоном, що вона відсахнулась назад, потім крізь сльози проговорила:
— Скажу я твоїй учительці, от побачиш!
— Гаразд! — відповів зловтішно Пешо. — Тільки почекай трохи, поки минуть канікули.
— Ох, який ти поганий! — скипіла раптом Юлія. — Поганий ти, поганий ти!
Пешо хотів їй щось відповісти, але помітив постать дорослої людини, яка промайнула в глибині кімнати, і поквапно відійшов.
І все ж у нього було не весело на серці, спогад про плачучу дівчинку пригнічував його. Він повільно зійшов по сходах на третій поверх, звичним рухом дістав з кишені ключ і сунув його в отвір замка. На його здивування, ключ не обернувся. Він натиснув вдруге, ще дужче, та знову нічого не вийшло.
В чому ж річ? Чи не переплутав він поверх? Звичайно, ні — на дверях була прикріплена знайома мідна табличка з написом: "Кирило Андреєв". Хлопчик витяг назад ключа і уважно подивився на нього. Одного лише погляду було досить, щоб він зрозумів, що тримає в руках не свого ключа. Цей був точнісінько такий, як і його, тільки зубчики інші, і, зрозуміло, він не відмикав цих дверей. Але звідки взявся у нього цей чужий ключ?
Зненацька одна згадка майнула в його голові, і він зніяковіло почухав потилицю. Дуже просто — він переплутав свій ключ з ключем незнайомого чоловіка у дворику. Справді, так воно і сталося, інакше бути не могло.
Хлопець подзвонив, і мати відчинила йому двері. Це була низенька рухлива жінка, з такою ж білою, гладенькою шкірою, як у сина; добродушні її очі трохи здивовано спинилися на Пешо.
— Як це ти так рано! — задоволено сказала,вона. — А ключ загубив, чи що?
— Ні, — відповів коротко хлопець. — Тато, повернувся?
— Давно вже!…
Пешо пішов на кухню вмитися. Дивні люди ці дорослі, ніхто їм не забороняє запізнюватись, а от же не запізнюються! Батьки його вже повечеряли, і хлопець сів їсти сам. Він вечеряв, коли знадвору подзвонили і в коридорі почувся чоловічий голос, та Пешо не звернув на це уваги. За чверть години він зайшов у кімнату. Батько сидів у кріслі й читав газету. З того, що він навіть не підвів очей на нього, хлопець зрозумів, що не все гаразд.
Батько Пешо працював секретарем в одному з міністерстві. Хлопець успадкував від нього високий зріст і тверду вдачу. Батькові було близько сорока років, але він уже посивів, обличчя його завжди здавалось трохи стомленим. Пешо знав, що батько почав сивіти у в'язниці, де пробув чотири роки як політичний в'язень.
Нарешті батько відвів очі од газети і зміряв сина від голови до п'ят. Погляд його був сердитий.
— Сідай! — сказав він уривисто.
Пешо сів. Розум його працював напружено — що він міг поганого вчинити? Наскільки пригадував — нічого, навіть зовсім нічого особливого. Звичайно, вчора провів у плавальному басейні дві години замість одної, але звідки батько міг знати про це? Крім цього, що ж інше? Ага, згадав — він розірвав сьогодні сорочку, зачепившись за колючий дріт на футбольному полі.
Однак і це не те — батько ніколи не звертав уваги на такі речі.
— Щойно приходив до мене Юлин батько, — заговорив він суворо.
Пешо зітхнув — так ось у чім справа!
— Скаржився мені на тебе! Ти називав Юлію "буржуйкою"? Правда це?
— Правда, — відповів здивований Пешо. — Так вона ж і є буржуйка…
В суворих батькових очах раптом промайнула тінь усмішки.
— Хто тобі дав право охрещувати людей прізвиськами? — спитав він усе ж досить похмуро. — Звідки Юлія може бути буржуйкою?
— Дуже просто…
— Як це дуже просто?
— А так, ходить весь час в платтячках, задається… Скажеш їй два слова — і вона зараз плаче.
Знову тінь усмішки майнула в батькових очах.
— Я догадуюсь, які це слова…
— Нічого поганого я не говорив їй… Все лізе гратися з нами. Каже, що вона сестра-жалібниця, а коли ми якось повинні були перевозити пораненого, вона не захотіла підійматися на літак…
— Який літак?
— Ящик для сміття, — відповів з досадою хлопець. — Піднімайся, кажу, ми повинні поспішати, люди стікають кров'ю. А вона не хоче! Боїться забруднити платтячко. Та навіщо нам така буржуйка, яка думає про свої плаття, коли люди стікають кров'ю?…
На цей раз батько уже засміявся.
— Слухай, дурнику, ти вже не такий маленький! — сказав він, усміхаючись. — Гра є гра, а дівчатка є дівчатка! Вони не так фантазують, як ви… Навіщо кривдиш хорошу дівчинку?… Я тебе знаю, ти високої думки про себе, але Юлія краща за тебе, і коли їй буде стільки років, скільки тобі, вона напевно буде розумнішою…
— Ще б пак! — вигукнув Пешо, але не міг нічого більше сказати — настільки тяжкою була образа.
— Так, так! — похитав головою батько. — Коли б ти був розумніший, не кривдив би дівчинки тільки за те, що вона не хотіла бруднити свого платтячка через ваші фантазії… Чому ж ти не постелив свого пальта, кавалер?
— Я не кавалер! — відповів невдоволено Пешо.
— А-а-а, от бачиш, ображаєшся, що називаю тебе кавалером! Настільки убогий твій розум! Я в твої роки був кавалером, та й тепер кавалер, кажучи правду!
Пешо роззявив рота — так дивно йому здалося, що його батько може бути кавалером! То тільки матусині синочки і буржуї — кавалери! Хіба ж хоч один справжній мужчина буде кавалером!
Справжній мужчина навіть не розмовляє з усякими там дівчиськами!
— Ну, чого очима кліпаєш! — посміхнувся батько. — Так, так, щоб ти знав. Юлія менша за тебе, ти повинен охороняти її, як квіточку, щоб волосинка не впала з її голови… Якщо її хтось скривдить, ти повинен кинутись на нього, як орел, і коли навіть поб'ють тебе за це, я скажу тобі молодець. Не мужчина ти, а ганчірка!
— Я не ганчірка, — відповів похмуро хлопець.
— А може, й ганчірка! — сказав сердито батько. — Коли ставиш гру вище від найзвичайнісінького людського обов'язку, може, ти й ганчірка. Замість того, щоб боронити Юлію від кривди і образи, ти сам несправедливо її кривдиш. Чому вона буржуйка? Тому що тримає себе в чистоті? Чи тому, що чутлива? Її батько — відомий болгарський учений, одержав Димитровську премію! Ти це знаєш?
— Знаю…
— А знаєш, що Юлія піонерка?
Пешо мовчав.
— Знаєш? — повторив, батько.
— Знаю…
— Тим гірше для тебе…
Батько помовчав трохи, далі знов почав говорити серйозним тоном:
— Завтра підеш до неї і попросиш пробачення! Зрозуміло?
Пешо почервонів, як рак. Все, що завгодно — тільки не це! Як він може настільки принизити себе, щоб просити пробачення у дівчинки! Краще б відрізали йому одну руку, ніж так принижувати.
— Не хочу! — сказав він глухо.
Батько знову помовчав, глибоко замислившись.
— Що ж, іди до своєї кімнати, — сказав він холодно. — Я тебе не силую, це немоє діло, але я не хочу, щоб ти забирав у мене час, поки ти такої думки…
Пешо мовчки вийшов. І хоч який був стомлений, цієї ночі він заснув аж за північ. Він відчував себе скривдженим і ображеним, його гнітили батькові слова. Щоб його назвали "ганчіркою"! Хіба ж таке можливо? Ні, він ще побачить, чи ганчірка Пешо, коли… коли він поїде в Корею! Чи, може, піти на кордон, зловити там диверсанта? Так, це краще! Тоді газети писатимуть: "Хлопчик — герой" або ж "Маленький сміливий болгарин, палкий патріот"… Ох, як прийде тоді до нього батько, як винувато подивиться на нього, як винувато скаже: "Ні, ні, Пешо, ти не ганчірка, ти справжній герой. Як я пишаюся, що ти мій син!"
А він — Пешо — стоятиме тоді перед ним блідий і гордий і нічого йому не відповість.
Хлопець витер раптом набіглу сльозу і одразу ясно уявив собі бій, в якому він захопить у полон диверсанта. Інші залягли, бояться ворухнутися, а він гордо йде вперед, не помічаючи куль, які свистять мимо його вух. Всі дивляться на нього і дивуються: "От герой, так геройї" Ці думки настільки були приємні, що Пешо почав забувати кривди, сон натиснув наповіки.
Перед тим, як заснути, Пешо сердито згадав про Юлію. Вона винувата у всьому, вона! І якщо випадкбво уб'ють його в бою, знов же вона буде винувата. Раптом він згадав біляву голівку з кучерявим волоссям, яке спадає на плечі. "Щоб волосинка не впала з її голови!" Він усміхнувся, якась зовсім несподівана ніжність залила його серце.
Людина в білому
Пешо згадав про обмінений ключ лише другого дня опівдні. Він сунув руку в кишеню, щоб витягти звідти якусь скляну кульку, намацав ключ і відразу в голові виринув спогад. Ой, бідолашний чоловік! Адже він сказав, що це його єдиний ключ. Треба було досі вже знайти його, виправити помилку Може, всі вийшли з дому і коли повернуться — не зможуть відімкнути двері.Але як знайти людину в білому костюмі, коли не знаєш її імені? Враз він з надзвичайною ясністю пригадав незнайомого — огрядний, круглий, з широким, трохи підпухлим обличчям, на якому не росте волосся, вкритим безліччю зморщок, наче сіткою. Пешо скривився — щось неприємне було в спогадах, але він не міг уже зрозуміти, що саме — може, зовнішність незнайомого, може, масний погляд, може, люб'язна манера тримати себе. Спогади були настільки неприємні, що Пешо враз відчув неприязнь. Така людина не заслуговує, щоб її шукали. Підеш до неї, віддаси ключ, а вона вихопить його щ рук, навіть не подякувавши. Краще почекати, нехай він сам його шукає.
Однак, поміркувавши трохи, Пешо вирішив, що піонер не повинен так робити.