Архітектор Марин Лазаров теж не траплявся мені на очі. В їдальні вони не з'являлись, очевидно, обідали вдома. "Цікаво, яка господиня вийшла з Антуанети,— думав я собі.— Чи не осоромилась перед своїм чоловіком?" І все-таки я не дуже хвилювавсь, адже розумна людина здатна перемогти все, крім підлоти.
Та Іншого разу я віч-на-віч зіткнувся з нею в коридорі й мало не роззявив рота з подиву. Обличчя її зблідло й змарніло, хоча, може, й не так, як раніше. А погляд, здавалося, згасав: охололи останні іскрини. Що ж трапилося? З Марином Лазаровим, власне, нічого, він, як і досі, був уважний і працьовитий — не прискіпаєшся, ніби вдома нічого особливого й не відбулось.
Може, він чогось не розумів?.. Ні, цього не могло бути! Хоча, зрештою, чому не могло?... Людина в такому віці часом буває сліпа, мов кріт. А подеколи так глибоко занурюється в саму себе, що нічого не помічає навкруги... Мені дуже хотілось поговорити з Антуанетою, але я не наважувався,— не міг забути її неприязного погляду під час нашої останньої розмови. Зрештою, неприємно, коли тобі лізуть у душу, навіть з найкращими намірами.
Антуанета сама прийшла до мене, довго плакала й все розповіла.
Перекажу це коротко. Мушу визнати, я до цієї історії ставлюсь не безсторонньо, через те, щоб бути об'єктивним, згадаю лише про факти, утримавшись від коментарів. Отже, спочатку все йшло добре — навіть надто добре, краще, ніж вона сподівалась. Та за тиждень він сказав їй незадоволено:
— Антуането, так далі тривати не може!.. Ми розкидаємо гроші. Треба навести в цьому лад...
його лад полягав у тому, що всі господарські витрати складаються з трьох частин — за їжу, за електроенергію й воду, за парове опалення. Тільки квартирну платню повністю сплачувала Антуанета: квартира належала їй. Вряди-годи вони втрьох відвідували ресторан; тоді Лазаров розраховувався тільки за себе й здачу брав до останнього мідяка.
Спочатку це її дивувало. Йшлося не про гроші — їй вистачало заробітку, йшлося про людину. Але згодом, усе зваживши, вона вирішила: живучи з кимось, треба не тільки радіти добрим рисам його характеру, а й терпіти погані — навіть егоїзм і скнарість. Вона дарувала йому все, але серце поволі мертвіло.
Проте випробування Антуанети на цьому не скінчилися. До пасинка Віктора Лазаров ставився коректно, як вихована людина, але холодно. На нещастя, крім інших вад, він мав ще одну: його педантизм переходив усі межі. В своєму кабінеті Лазаров не дозволяв нічого чіпати — навіть найменшу дрібничку. Але дитина є дитина — хіба вона розуміє все, хіба встежиш за кожним її кроком! То візьме вітчимову люльку, то пересуне його велику череп'яну попільницю. Між ними спалахнула ворожнеча — холодна й непримиренна з боку Лазарова. Антуанета занепокоїлася, раз у раз лаяла сина й, нарешті, заборонила йому заходити до кабінету вітчима. И усе-таки час від часу щось траплялось, а Лазаров озлоблювався дедалі більше.
Потім Віктор хворів на ангіну, причому досить важку. Лазаров нібито заспокоївся — не стало кому чіпати його клятий мотлох. Але жодного разу не поцікавився, як себе почуває малий чи не потребує допомоги. Можливо, навіть, нишком радів, що хвороба триває. Цілий тиждень у домі панували мир та згода, хоча то був безрадісний мир. Коли ж Лазаров дізнався, що хвороба відступила, він аж спохмурнів. Для Антуанети це було найважчим ударом.
Але Віктор видужував поволі. Хоч жар у нього впав, доводилося лежати, здебільшого в повній самотині, бо мати йшла ца роботу. Отак 1 скнів хлопчик у своїй кімнаті, в яку заглядав лише похмурий березневий день. Віктор був уже не такий маленький, аби бавитися цяцьками, та не настільки дорослим, щоб читати книжки. Хлопчик нудьгував, намагався сам себе розважити. Лише коли приходила мати, життя відновлювалось: Антуанета приголубить сина, нагодує, прочитає йому щось цікаве ласкавим голосом. Та потім знову наставав ранок, і знову хлопця опосідала нестерпна самота.
А два дні тому сталося щось невіро гідне.
Був у Лазарова фотоапарат, який висів на рогах дикої кози. Хлопчик давно задивлявся на цю таємничу спокусливу річ і мріяв бодай доторкнутися до неї. Того нескінченного нудного сірого дня, коли так нестерпно мляво повзли хвилини, Віктор зрештою не витримав, підвівся з ліжка, в самій піжамі, босоніж побіг до кабінету й зняв зі стіни апарат. Нічого страшного, важливо було, щоб та річ знов опинилася на місці. Хлопчик відкрив апарат і почав роздивлятись об'єктив, діафрагму та інші дивовижні деталі. Це тривало кілька годин — Віктор просто не помітив, коли вони промайнули.
Повернувшись із роботи, Антуанета враз помітила щось недобре. Очі синочка були сповнені жаху, Віктор мовчав, неуважно слухав її й не хотів їсти курячого бульйону. Даремно мати намагалась довідатися, що ж скоїлось. Віктор тільки цідив крізь зуби: "Нічого!"
Потім прийшов вітчим. Покрутившись кілька хвилин у своєму кабінеті, він вихором улетів до дитячої кімнати — вперше відтоді, як хлопчик захворів.
І розкричався, що пошкоджено його безцінний фотоапарат. Виявляється, Віктор висунув об'єктив, але не зумів його сховати. Хлоп'як довго мучився й нарешті, перелякавшись до смерті, повісив апарат на місце, на козячий ріг, так і не закривши футляр. Мати слухала, мовчки бліднучи, тоді щось у ній немов увірвалось...
Уявіть собі, на що здатна ображена мати. Уявіть собі слова, котрі вона кинула в обличчя Лазарева: вона зневажає таких дріб'язкових скнар, як він! Уявіть собі її гнівні очі, зблідле від обурення та болю обличчя.
Антуанета схопилась, але зовсім не для того, щоб кинутися на жалюгідного скнару. Вона налетіла на малого і вперше в житті відлупцювала його. Ляпаси безладно сипались, можливо, Антуанета ще довго шаліла б, та випадково глянула на чоловіка. Його обличчя аж сяяло від утіхи.
Антуанета випросталась і хрипко крикнула:
— Геть!.. Негайно йди звідсіля!
Лазаров лише здвигнув плечима й мовчки вийшов. Цілу ніч Антуанета не стулила ока, цілувала сина й плакала. Вона не могла пояснити собі, яка жахлива сила примусила її накинутись на беззахисну дитину. Чому саме на Вікторі, а не на справжньому винуватцю зірвала свою злість? Антуанета не розуміла цього й потім, розповідаючи все мені. Можливо, декому ця Історія видасться старомодною, банальною, мелодраматичною, але мене вона приголомшила, певно, і я сам старомодний відстав од життя.
— Що мені тепер робити? — безпорадно спитала Антуанета.
— Як-то що? — крикнув я.— Розлучися з ним, одірви його від себе, як кліща...
— Це неможливо!— Антуанета сумно похитала головою.
— Чому?
— Що скажуть люди?..
— А-а-а, що скажуть люди. Але чому вони обов'язково повинні тебе засудити!..
З болгарської переклала Вікторія ЗАХАРЖЕВСЬКА