За велике вухо закладений велетенський олівець. Такий олівець, думав Васко, можна втримати хіба що двома руками.
— Васко, піди купи кисляку! — звеліла йому мати. — Півлітра, чуєш?
— Чую! — з гідністю відповів Васко.
Він узяв порцелянову миску і три леви. Краще купувати хліб, аніж кисляк, — подумав він. — Хліб легко нести — поклав під пахву — і все, а миску з кисляком треба тримати обіруч і пильнувати, щоб не розлити. Та зрештою, хоч як стеж, все одно трохи розіллєш — чи на черевики, чи на новий фартушок. Тільки й добра, що непомітно можна збирати пальцем вершки, хоч за це тобі добряче перепаде.
— Ну, йди ж! — наказала мати. — І не барися, чуєш?..
— Добре, добре! — відповів Васко.
Це були останні слова, які почула нещасна мати від своєї дитини. Вона повернулася на кухню до плити.
Мебляр дотримувався суворих звичок, які ніколи не порушував. Він приходив додому рівно о дванадцятій годині двадцять хвилин. О дванадцятій двадцять п'ять обід мав уже стояти на столі. Рівно за чверть години він знову вирушав у майстерню. Меблярова жінка дотримувалась цього розкладу, тому й зараз поспішала впоратись.
Поринувши в клопоти, вона зовсім забула про сина. А коли згадала про нього й подивилась на годинник, була вже за десять хвилин дванадцята. Васко ще не по вернувся. Як ми вже знаємо, таке траплялося з ним не вперше, і тому вона не стривожилась. Та все-таки вийшла на вулицю й подивилась у тому напрямку, звідки мав повертатися її синок. На вулиці було кілька перехожих і чиїсь діти. Басків і слід прохолов, ніде не бовваніла його маленька охайна постать.
Мати похитала головою й повернулася в будиночок. Судячи з виразу її обличчя, цього разу прочухан Васкові забезпечено. О дванадцятій годині серце її вщипнула легка тривога. Чи не трапилося чого з дитиною? Спливали хвилини й більшала тривога, а це позначилося й на обіді. Непомітно википів суп, а для такої вправної господарки, як вона, це справжня ганьба. Сердита й перелякана, вона швидко зняла фартух, взула старі сандалі й пішла по вулицях шукати свого неслухняного сина.
Вулиця, на якій жили Піронкови, була маленька й тиха. В робочий час по ній майже не ходили люди, а діти гралися на просторих подвір'ях. Мати блукала вулицею, оглядаючись навколо. Вона навіть зазирнула на подвір'я і запитала кількох знайомих дітлахів, чи не бачили вони Васка. Чи не бачили Васка? Ні, його ніхто не бачив. Так вона вийшла на центральну вулицю й попрямувала до молочарні. Тут уже було жвавіше. Шукати сина стало важче. І все-таки, скільки вона не оглядалась, його ніде не було.
Невдовзі вона прийшла до молочарні, де працював дядько Даме, старий, сивий македонець — білий і зморщений, як кірка на кисляку у великих цебрах. У молочарні не було нікого, дядько Даме сидів за прилавком і писав якісь криві цифри наслиненим хімічним олівцем. У цьому кварталі він жив з давніх літ, знав на обличчя й по імені всіх тутешніх мешканців, і тому, побачивши Васкову маму, привітно їй кивнув.
— Дядьку Даме, чи приходив до вас Васко по кисляк? — ще з порога запитала мати.
Молочник здивовано подивився на неї, трохи подумав і відповів:
— Який Васко?.. Твій Васко?..
— Звичайно ж мій!.. Мій син!..
— Не приходив, — відповів старий молочник, помітивши її стурбованість.
Матері шпигнув у серце гострий біль, ноги в неї задерев'яніли.
— Як не приходив? — запитала вона розгублено.
— Не приходив... Я його не бачив...
— Ти певен? — запитала мати, пополотнівши.
— Певен, — відповів дядько Даме також схвильовано. — Я з самого ранку не виходив з молочарні...
— Як це так?! — вигукнула мати у відчаї. — Куди ж подівся хлопець?
— А чи не пішов він до іншої молочарні? — непевно промовив дядько Даме.
Він і сам розумів, що це навряд чи можливо. Інша молочарня була набагато далі — за п'ять шість вулиць — і хлопчик, напевно, про неї не знав. Та мати відразу ж вхопилася за слова дядька Дамо.
— В яку іншу? — запитала вона з надією.
— Ну ж, на Дряновій вулиці...
— О, ні! —розпачливо вигукнула мати. — Туди він ще не знає дороги!
— Зайди туди! — кивнув головою молочар. — Хіба ж ти не знаєш, які бувають дитячі витівки...
Мати перелякано кинулась до другої молочарні. Вже почалась обідня перерва і на вулиці полюднішало — робітники й службовці прямували додому попоїсти. Мати не озиралася, поспішала, ніби мала неодмінно знайти там свою дитину. Знайомі поглядали на неї, але ніхто не наважувався зупинити її й запитати, що сталося, — такий схвильований і переляканий був у неї вигляд.
Тим часом повернувся додому й мебляр. Те, що він у буднику нікого не застав, дуже здивувало його. Скільки він себе пам'ятає, такого випадку ще не бувало — нікого не застати вдома та ще й в обідню пору. Він пройшовся по кімнатах, спантеличено почухався, навіть заглянув у каструлю з прохололою їжею, наче його жінка могла сховатися під кришкою. А чому немає Васка? Куди войн подалися, навіть не замкнувши вхідні двері? Напевно, кудись недалеко — чи до сусідів, чи до візника. Але у візника їх не було, не знайшов він їх і в сусідів. Тоді мебляр повернувся в будинок, зняв свій правий черевик і став сердито чекати. В обідній час, поки йти на роботу, він завжди знімав тільки правий черевик з тої простої причини, що на мізинці правої ноги в нього був мозоль. З тим проклятим мозолем мебляр уже кілька років вів жорстоку боротьбу, а він то зникав, то з'являвся знову, ще лютіший і ще дошкульніший.
Люди, які приходили до них додому, таким і запам'ятовували його — з роззутим правим черевиком, але завжди з цілою, охайно заштопаною шкарпеткою.
Та зараз мебляр забув про свій мозоль і напружено розмірковував. Коли йому доводилось займатися цією складною справою, він завжди трохи роззявляв рота, краєчки його брів запитально підстрибували вгору. Таким стривоженим ного п застала жінка.
Мебляр розтулив був рота, щоб вилаятись, але її переляканий вигляд враз наполохав і його.
— Захарі, Васко пропав! — скрикнула ще з порога мати.
— Як це так — пропав! — вигукнув він ошелешено.
— Звідки я знаю?.. Послала його по кисляк, і він зник...
Мебляр злякався не менше, як жінка, та оскільки він був господар у домі, то обличчя в нього не змінилося, не виказало його хвилювання.
— Не бійся, нічого не трапилось! — пробурчав він з удаваною байдужістю. — Хіба мало дітей губиться в Софії?.. Хтозна, куди він подався — пошукаємо і знайдемо...
— Де ж його шукати? — заплакала мати. — Не бігати ж по вулицях?
— Підемо в міліцію! — сказав мебляр. — Коли знаходять дитину, яка загубилась, її відразу ж ведуть у відділення міліції... Перш за все підемо туди... Може, його вже знайшли...
Ці переконливі слова ніби і його самого заспокоїли, він поволі підвівся.
— Ходімо! — сказала тремтячим голосом мати.
— Зачекай, треба спочатку вдягтися! — відповів мебляр. — Не можна ж іти в такому вигляді в міліцію... Одягнися!..
Поки мати вдягалася тремтячими руками, він терпляче заштовхував свій болючий мозоль у черевик. І саме в цю мить йому сяйнула ще одна думка:
— Слухай-но, Еленко, а чи не пошукати нам його у Генкових?..
— Господи, яка ж я дурна! — радісно вигукнула жінка. — Як я забула... Він напевно там...
Невдовзі кілька здивованих мешканців їхньої вулиці споглядали, як розгублені Піронкови бігли до найближчого перехрестя. Вони нічого не бачили, нічого не чули — в них на думці було одне: якомога швидше дістатися до Генка, старшого меблярового брата.
Читач, напевне, здогадується, що Васка в дядька не було — інакше повість одразу ж скінчилася б. Родина дядька Генка саме обідала. Токар не приходив додому обідати (він харчувався в заводській їдальні), тому за столом сиділи тільки трос його синів і, звичайно ж, мати — висока, кістлява жінка із червоними від прання руками. Тітка Надка, як її звали в кварталі, була чи не найбільша чепуруха в місті. Цілими днями вона щось мила, щось прала, щось витирала, щось прибирала. З ранку й до вечора її трохи згорблена постать снувала туди— сюди, невтомна н мовчазна, наче вона була не людина, а якийсь заведений механізм. Часто вона прала без потреби, мила без потреби, немов не могла зупинитися й постояти без роботи.
— Ти хоч присядь, жінко! — сердився іноді дядько Генко. — Вгамуйся, сядь, щось почитай...
— А хто помиє тарілки? — кидає тітка Надка.
— Вранці помиєш...
— Вранці треба прати...
— Та ти ж учора прала! — сердито погукував дядько Генко.
— Вчора було на вчора, а завтра буде на завтра, — завжди однаково відповідала вона.
Дядько Генко, освічений і свідомий робітник, передовик на заводі, якось з гіркотою сказав:
— Ні книжок, ні газет не читає... Аж соромно перед дітьми...
Свідком цих докірливих слів був його найстарший син Зарко, хрещеник Захарі, учень шостого класу. Він присоромлено схилив голову, схожий на свою матір і лицем, і вдачею. Це був високий, худорлявий хлопець з замріяними очима, мовчазний і поважливий. Він рідко посміхався, а відколи його обрали головою ради загону, то й зовсім перестав посміхатися. Зарко ходив з суворим обличчям між партами і від його пильного погляду не могло приховатися ніщо — ні немиті руки, ні брудні нігті, ні необгорнутий зошит. Навіть коли на уроках співу йому доводилося співати разом з усіма, обличчя його залишалося таке саме поважне, а звуки ледве виривалися з горла — приглушені й невиразні.
— Ти в нас теж якийсь сухар, — зауважив одного разу Генко. — Наче тебе з книги витягли...
Зарко почервонів, але нічого не відповів. У даному випадку бай Генко був несправедливий. Хлопець вдався розумний, серйозний і чуйний. От тільки в серйозності, мабуть, він дещо перебирав. На відміну від своєї матері, він читав багато, все, що потрапляло йому до рук, — чи то роман, а чи якийсь технічний посібник. Читав усяку книгу уважно й сумлінно, як підручник — від початку й до кінця, не пропускаючи жодного рядка, жодної літери.
Нехай читач вибачить пас за цей невеличкий відступ. І сподіваємось, що, бажаючи довідатись, що ж сталося з Васком, він не пропустить ці останні рядки. Щиро попереджаємо, що про Васкову долю ми повідомимо трохи більше аж у кіпці цієї цікавої історії. А Заркові приділимо трохи більше уваги й тому розповімо, який у нього характер. Зрештою, озброїмося терпінням і повернімося до обіду, про який ми вже згадали.
Отже, родина сиділа за столом і спокійно їла квасолю з копченими реберцями — смачна страва, яку тітка Надка вміла чудово готувати.