Зустрічаючись з бійцями, відвертався, і в його очах спалахували лихі вогники. Не зрозуміти було, чим він харчується, адже ніхто не приносив йому продуктів, і дим рідко коли зводивсь над димарем. Відверта ворожість священика викликала дедалі більший відчай у хлопця. "Якщо він справді шпигун, — слушно розмірковував Свілен, — то постарався б приховати свою ненависть. Шпигуни поводяться інакше, роблять усе для того, щоб їх не можна було запідозрити, а цей піп, хай йому біс, усім своїм виглядом наче говорить: "Ненавиджу вас! Якби міг, утопив би в ложці води". І чому баряться з ключем?"
Гаразд усе зваживши, Свілен вирішив утаємничити в свої плани Петра Войкова. Старий солдат уважно його вислухав і поплескав по коліну.
— Добрий задум! — вигукнув він. — Ти, синку, зможеш бути у флігелі скільки тобі треба, священик тебе не застане. Я візьмусь за цю справу, будь спокійний…
На третій день Свілен отримав ключ, але тепер кюре, схоже було, не мав наміру поспішати з візитом до графині. Трапилось так, що Свілен одного ранку побачив і колишню володарку замку, яка досі не відлучалась зі своїх кімнат. Він підстерігав її і нарешті зустрів — її ясновельможність пішла до лазні. Було графині літ із шістдесят. Величезна, наче монумент, геть біла й хворобливо повна, з банькатими очима, які, здавалося, ось-ось викотяться з орбіт. Згодом Свілен дізнався від лікаря, що графиня мала базедову хворобу, відтак — і нелегку старість. Та це не єдиний гандж. Шкіра обличчя, — він добре розгледів це, — була вкрита огидними червоними плямами, трохи більшими за монету, — їх не могла приховати пудра. Чи не ці плями змушували її сторонитися людей? Чи не через них та ще базедову хворобу вона не зважилась тікати до Німеччини разом з іншими втікачами? Графиня велично й суворо поглянула на незваного гостя і, хоча й не розкрила рота, всім своїм виглядом начеб промовляла: "Геть із мого шляху! Куди сунеш носа, малий нахабо!" Але Свілен, навіть не зворухнувшись, і далі спокійно спостерігав цей вихід графині.
Нарешті трапилася гарна нагода. Кюре старанно замкнув двері флігеля, сховав свої здорові селянські руки у складках чорної сутани і, задерши догори носа, пішов до покоїв графині. Шлях цей був не зовсім безпечний — на подвір'ї треба було перескочити через волячі тельбухи, обійти волячу голову, вислухати лайку солдата з господарчої частини. Та від цих випробувань жоден м'яз не здригнувся на блідому сухому обличчі священика; лише злісно, як завжди, спалахували його очі.
Хлопець відчув, як прискорено забилося його серце. Зараз! Зараз — або ніколи! Він побіг у кімнату зв'язківців і ще з порога вигукнув:
— Дядьку Петре, хутко ходімо!
Збуджений вигляд хлопця підказав досвідченому солдатові, в чому справа, і він поспіхом попрямував за Свіленом.
— Час ставати на варту? — спитав весело.
— Ставайте!
— Працюй спокійно, синку. До тебе й миша не прослизне, — сказав старий солдат і піднявся східцями нагору.
Ключ змокрів у стиснутій долоні хлопця. Відкривав двері, а руки злегка тремтіли, серце виривалося з грудей. "Спокійно! — підбадьорював себе. — Немає ніякої небезпеки. А нехай і була б — то який із тебе розвідник?"
Ключ заклинило. Свілен нервово натиснув і зрештою повернув його. Двері без скрипу розчинилися, він опинився в чужій кімнаті. На стіні висіло велике дерев'яне розп'яття, а під ним простелився червонуватий килимок, вичовганий частим колінкуванням. Біля стін — недорогі шафи, невелика бібліотека, дерев'яний стіл посеред кімнати, кілька стільців і, власне, більше нічого. Скромне умеблювання здивувало хлопця, хоча він і чекав побачити щось подібне. В сусідній, меншій, кімнаті було ще бідніше: вузьке залізне ліжко, маленький нічний столик, розп'яття на стіні, лампа, простий дерев'яний стіл — от і все. Єдина розкіш — важкі штори на вікнах із дорогої зеленкуватої тканини, як видно, взяті в замку з необхідності — щоб приховати господаря від цікавих солдатських очей.
Свілен розпочав обшук: розглядав уважно, без поспіху, але й не зволікаючи, методично і детально, предмет за предметом. Переглянувши все в двох кімнатах і нічого сумнівного не виявивши, почав вистукувати стіни й підлогу — мав надію знайти якусь порожнечу, ознаку якогось сховища чи таємного приміщення. Марно! З маленького коридора вузькі східці вели на горище, де виднілися невеличкі дверцята — через них насилу могла протиснутися людина. А раптом там заховався якийсь німець, якийсь прихований священиком гітлерівець або хортист!
Свілен дістав свого "вальтера", уважно і тихо його зарядив і піднявся східцями вгору. На його щастя, дверцята були не замкнені і відчинилися тихо, без скрипу. Виходить, вони не занедбані, часто відкривались, а можливо, і нещодавно були змащені. Він уважно подивився на петлі й побачив на них свіже мастило. Добре! Це вже щось! На горищі не було жодного віконця. Все огорнуте в суцільну темінь. Як він передбачливо вчинив, взявши з собою електричний ліхтарик! Натис на кнопку, і промінь світла відразу окреслив широке світляне коло на стіні. Так. Тепер уважність! Метр за метром світляне коло рухалося низьким тісним горищем. Як і всі горища, воно було забите старими речами — кріслами, віденськими стільцями з поламаними спинками, портретами, книгами, скринями з усіляким мотлохом. Чи зможе він усе це уважно роздивитися? Ні, це неможливо. Навіть якби мав достатньо часу, не обійшлось би без гармидеру, і священик одразу здогадався б про обшук. Чи міг він так ризикувати? Капітан не дав йому конкретних вказівок. Краще не ризикувати, запитати, а при потребі можна й перевірити.
Так роздумуючи, Свілен спрямував ліхтарик на підлогу, на вузьку доріжку між мотлохом. Одразу нічого не помітив і вже хотів вертати назад, — і раптом здригнувся. Так, так, зрозуміло. Всі предмети на горищі вкриті шаром товстого пилу й павутинням, а доріжка зовсім чиста, без жодної порошинки чи слідів запустіння, — начебто її щойно підмітали. Поза сумнівом, хтось постійно бував на горищі, користувався доріжкою. Але чому? І куди вона веде? Солдат почав знову лівою рукою вистукувати стіни, стискаючи правою холодне тіло пістолета. Але стіни озивалися зівсібіч однаковим голосом — ніякої порожнечі, ніякого сховища. Пильно перевірив і підлогу — знову нічого! Зайві старання! Чому ж тоді кюре чи хтось інший піднімається на горище? В чому тут загадка? Думав швидко, напружено, але розгадки не знаходив. Крапка. Треба йти. Не можна більше гаяти часу. Ще матиме нагоду все обдумати без поспіху.
Свілен був уже зовсім спокійний, тримався так, наче шукав щось у власному домі. Уважно причинив за собою дверцята на горище, спустився сходами, двічі повернув ключ у вхідних дверях і лише на подвір'ї полегшено вдихнув повітря. Чи ніхто не помітив, як він виходив із флігеля? Навряд. Кімнати графині були з іншого боку замку, з її вікон не побачиш, що робиться у цій частині двору. Тепер, поки не сталося ніякої біди, можна зняти з варти Войкова. Старий солдат вартував у коридорі, палив цигарку. Обличчя його проясніло.
— Скінчив?
— Скінчив…
— Успішно?
— Нічого особливого, — непевно пробурмотів Свілен. — Чи тут командир?
— Нещодавно повернувся, — відповів Войков. — Напевне, в себе.
Свілен постукав у двері його кімнати і, почувши знайомий голос, увійшов, віддав честь.
— Добридень, Шерлоку Холмсе, — дружньо привітався поручик. — Сідай, голубе, розповідай. Тільки перед цим вип'ємо чаю, згоден?
— Вип'ю з задоволенням, — відповів Свілен, відчувши, як від хвилювання пересохло в горлі.
Поки поручик наливав чай у чашку з тонкої порцеляни із зображенням озера Балатон, певне, з сервізу графині, Свілен розповідав про все, що бачив, помітив.
— А ти молодець, хлопче! — сказав, вислухавши його, поручик. — Вітаю тебе. Поїдемо у Печ до капітана. Розповіси йому все особисто.
Свілен швидко повечеряв. Поручик уже чекав на нього в машині. Водій натиснув на газ і поїхав білими алеями замку, потім розбитим артилерією і обозами шляхом до великого шосе. Скоро дісталися до міста, зайшли до військової комендатури. їм пощастило: капітан іще працював у своєму кабінеті. Він сердечно потис Свіленові руку і сказав: — Сідай, солдате. Такого гостя маю чим і почастувати.
Він дістав із шухляди коробку шоколадних цукерок. Свілен хотів, було, відмовитись від такого частування: не дитина ж! Нема чого бавитися дурницями, чи ж він не бувалий солдат? Однак цукерку взяв і, коли згодом ще запропонували, знову не відмовився, навіть поклав декілька в кишеню.
А тепер до справи.
Хлопець детально розповів про обшук кімнати кюре.
Обличчя капітана стало таким же серйозним, як і обличчя поручика з годину тому.
— Ти глянь, який славний молодець! — сказав він захоплено. — 3 тебе вийде добрий розвідник. Завтра вранці приїду машиною до замку. Зробимо детальний обшук горища. Впевнений, — щось знайдемо! А ти покрутись біля флігеля, постеж. Завтра разом пошукаємо…
— Єсть, товаришу капітан.
Свілен спав неспокійно: йому снилось то сухе злостиве обличчя католицького священика, то огрядна постать графині, снилась стрілянина і пістолети, викриті шпигуни. Прокинувся він рано і зайняв свій пост спостереження.
Пройшло кілька годин, а кюре не з'являвся, флігель загадково мовчав. Може, священик помітив обшук? Може, злякався і втік уночі? Вже зібрався йти до Петра Войкова запитати, чи світилося звечора у вікнах кюре, як раптом помітив двох угорок, запнутих хустками, — вони простували до флігеля. Хлопець причаївся поблизу в кущах і став чекати. Вони пройшли повз нього, стиха розмовляючи, побіля дверей зупинилися. Старша жінка спочатку тихо, потім голосніше постукала. Збігали хвилини, що видавались хлопцеві за вічність. Він затамував подих. Чому господар не відчиняє? Чи зник? Жінка знову почала стукати, цього разу довго, настійно — і навіть стиха покликала: "Отець Іштван! Отець Іштван!" Відповіді не було. Свілен у відчаї опустився на коліна біля живоплоту. Втік, звичайно, втік! Що робити? Відразу сповістити капітана і підняти тривогу, знайти, поки ще десь поблизу?
Жінки примостились на свої кошики, напевне, вирішили зачекати в надії, що священик десь недалечко і скоро повернеться. Та молода селянка, начеб знову втративши терпіння, легко з острахом постукала і знову сіла.
Раптом трапилось несподіване: двері розчинились, і на порозі з'явився господар оселі, червоний і наче сердитий.