Спробуй рухатися швидше у таких драглях!
Після цього він уже до неї не озивався. Автомобіль поволеньки посувався вперед. Спеціальна фара кидала жмут жовтого світла на бровку, і це дозволяло водієві не зупинятися. Інші вогні, коли білі, коли жовті, випливали їм назустріч із мли, а один, найяскравіший, невідступно рухався слідом за ними.
Раптом водій зупинив машину.
— Га! — вигукнув пан Фостер. — Ось ми й застряли! Я так і знав!
— Ні, пане,— обернувся до нього водій. — Ми приїхали. Це аеропорт.
Не кажучи ні слова, пані Фостер виплигнула з машини і через центральний вхід мерщій прослизнула у приміщення аеропорту. Там кишіли люди, надто ж багато їх — сумних та невеселих — юрмилося біля реєстраційного віконця.
Вона протислася крізь натовп і звернулась до службовця, аби з'ясувати ситуацію.
— Справді,— відказав той. — Ваш рейс тим часом затримується. Але, будь ласка, далеко не відходьте. Першої-ліпшої хвилини може розгодинитися.
Вона повернулася до чоловіка, що досі сидів у машині, й поділилася з ним новиною.
— Але ти можеш не ждати, любий,— сказала вона йому. — Це зовсім зайве.
— А я й не ждатиму,— відрубав той,— якщо тільки водій відвезе мене назад. Водію, чи можна відвезти мене до міста?
— Гадаю, так,— відповів той.
— Валізи вивантажено?
— Атож, пане.
— До побачення, любий,— пані Фостер нахилилася і злегка торкнулася губами цупкого сивого заросту на його щоці.
— До побачення,— відказав той. — У добрий час!
Усе, що діялося того дня, скидалося на нічний кошмар. Сидячи на лаві якомога ближче до реєстраційного віконця, вона щопівгодини підводилася і запитувала службовця, чи не змінилася ситуація. Той незмінно відповідав одне й те ж саме: туман може розійтися щохвилини, тож слід чекати. Так спливали година за годиною, і тільки по шостій вечора гучномовець сповістив, що її рейс відкладено на одинадцяту годину ранку.
Пані Фостер геть розгубилася.
Вона не підводилася з лави ще принаймні з півгодини, стомлено, неначе в забутті міркуючи, де б їй переспати ніч. їй страшенно не хотілося покидати аеропорт. Вона не мала ані найменшої охоти знову зустрічатися з чоловіком — зі страху, що йому таки пощастить якось перебаранчити їй мандрівку до Франції. Вона воліла залишатися там, де була, і перебути ніч на лаві. Проте вона встигла вкрай охлянути й незабаром збагнула, що така ночівля в її літа була б надто тяжким випробуванням. Тож вона поклала зателефонувати додому.
Чоловік відразу взяв рурку — він ще не встиг вибратися до клубу. Вона розказала про свою біду і запитала, чи вдома ще слуги.
— Ні душі,— пролунала відповідь.
— Тоді, любий, я винайму номер у готелі. А ти мною не журись.
— Бридня,— відрубав він. — До твоїх послуг великий будинок. Користуйся ним.
— Але ж бо, любий, він порожній.
— Що ж, я лишуся з тобою.
— Удома ж нічого їсти. Ніде ані крихти.
— А ти зразу не вертайся, а спершу повечеряй. Не будь такою дурненькою, жінко. Завжди ти робиш проблему з усього, до чого б не взялася.
— Гаразд,— пробелькотіла вона. — Даруй. З'їм сендвіча, а тоді вже додому.
Імла встигла трохи розійтися. Проте шлях з аеропорту був довгий і стомливий, тож вона добралася до себе додому на Східну шістдесят другу вулицю, коли було вже зовсім пізно.
Чоловік, зачувши її ходу, вийшов з кабінету.
— Ну, то що? — запитав він, стоячи у дверях кабінету. — Як там у Парижі?
— Ми відлітаємо об одинадцятій ранку,— сказала вона. — Це вже напевно.
— Не кажи гоп, поки не перескочиш. Туман ще не розвіявся.
— Уже розвіюється. Здіймається вітер.
— У тебе стомлений вигляд,— зауважив він. — Певно, був дуже тяжкий день.
— Атож, він і справді був нелегкий. Гадаю, мені краще піти поспати.
— Я замовив машину,— сказав він. — На дев'яту ранку.
— О, я така вдячна, любий. Сподіваюся, цього разу ти вже не завдаватимеш собі зайвого клопоту і не проводжатимеш мене до аеропорту.
— Ні,— відказав він. — Гадаю, не проводжатиму. Але чом би тобі дорогою не підкинути мене до клубу?
Вона глипнула на нього, і враз їй здалося, ніби його постать відсунулася від неї кудись далеко-далеко, немовби за якусь межу. Нараз він змалів, і з відстані годі вже було вгадати, чим він займається, про що думає, ба навіть, що він за птиця.
— Але ж клуб у середмісті,— зауважила вона. — Це ж зовсім не по дорозі.
— Ти матимеш удосталь часу, люба. Невже ти не хочеш підвезти мене до клубу?
— О, чом ні!
— Ну ось і чудово. Тоді зустрінемося вранці о дев'ятій.
Вона піднялася у свою опочивальню на третьому поверсі, а що з утоми насилу трималась на ногах, то заснула, ледь торкнувшись головою подушки.
Назавтра пані Фостер прокинулася спозарання й о пів на дев'яту була готова до від'їзду.
За кілька хвилин по дев'ятій з'явився й чоловік.
— А кави ти запарила? — спитав він.
— Ні, любий. Я вирішила, що ти снідатимеш у клубі. Авто вже тут. Воно чекає на нас. Я готова їхати.
Вони стояли в холі. Здавалося, останнім часом вони тільки тут і зустрічалися — вона в капелюшку, манто і з торбиною в руках, він — у му— дрованого крою піджаку з високими вилогами, як за часів короля Едуарда.
— А твій багаж?
— Він в аеропорту.
— Ага,— кинув він. — Так, так. Що ж, як маєш охоту спершу підкинути мене до клубу, то нам час уже в дорогу, га?
— Авжеж! — вигукнула вона. О, Бога ради!
— Піду ще візьму зо дві сигари. Я тебе наздожену. Сідай у машину.
Вона рушила до дверей і вийшла надвір, де стояв, чекаючи на них, водій.
Він відчинив їй дверцята, коли вона підійшла до автомобіля.
— Котра година? — поцікавилася вона.
— Уже майже чверть на десяту.
Пан Фостер вийшов за п'ять хвилин і, дивлячись, як він повагом спускається сходами, вона подумала, що його ноги у вузеньких холошах дудочкою дуже скидаються на цапині.
Як і попереднього дня, він зупинився на півдорозі до авта, щоб удихну— ти повітря і поглянути на небо. Воно й досі було негодяне, одначе крізь густу мряку де-де сором'язливо пробивалися сонячні паруси.
— Покваптесь, будь ласка,— звернулася вона до водія. — Не клопочіть собі голови пледом. Я зроблю все сама. Рушайте, прошу вас. А то я запізнюся.
Водій сів за кермо і ввімкнув запалення.
— Хвилиночку,— раптом ляснув себе по лобі пан Фостер. — Водію, будь ласка, постривайте.
— У чому річ, любий?
Вона побачила, що він нишпорить по кишенях пальта.
— Я хотів, щоб ти передала Елен невеличкий подаруночок,— пояснив він. — Куди ж я його запроторив? Присягаюсь, він був у мене в руках, коли я виходив.
— Я не бачила, щоб ти щось ніс. Що то за подарунок?
— Маленька коробочка, загорнена в білий папір; учора забув тобі дати. Але сьогодні ця помилка не повинна повторитися.
— Маленька коробочка! — скрикнула пані Фостер. — Я не бачила ніякої коробочки. — Вона заходилася гарячково шарити руками по сидінню.
Чоловік не переставав порпатися в кишенях пальта. Потім розстебнув його і обмацав кишені піджака.
— Сто чортів! — вилаявся він. — Мабуть чи не залишив у опочивальні. Я зараз повернуся.
— О, прошу тебе! — вигукнула вона. — Нам ніколи! Благаю тебе, не йди. Можна переслати її поштою. Це, мабуть, знов отой непотріб, оті твої гребінці. Вічно ти їй даруєш гребінці.
— А що, власне, в них поганого, поясни-но мені? — зверетенився він у нестямі, діткнутий її викличним тоном.
— Нічого, любий. Нічогісінько. Але ж...
— Зоставайся тут! — звелів він. — А я піду їх заберу.
— Тільки швидше, любий! На Бога, швидше!
Вона сиділа мовчки і чекала, чекала.
— Водію, котра година?
Водій зиркнув на годинника у себе на руці.
— На моєму пів на десяту.
— За годину до аеропорту доїдемо?
— Може, й доїдемо.
І тут пані Фостер зненацька угледіла ріжок чогось білого, що виглядав зі шпари між сидінням та спинкою, якраз там, де сидів її чоловік. Вона простягла руку і добула маленьку, загорнену в білий папір коробочку, відзначивши про себе, що, судячи з того, як важко було витягувати пакунок, хтось запхав його в щілину силоміць.
— Ось вона,— скрикнула пані Фостер. — Я її знайшла! О Боже, тепер він шукатиме там до судного дня! Водію, збігайте-но мерщій та покличте його, прошу вас!
Водієві, чолов'язі з маленьким упертим ірландським ротом, було на все начхати, а проте він виліз із машини і піднявся сходами до парадних дверей. Відтак знову повернувся до таксомотора.
— Двері замкнені,— розвів він руками. — Ключа маєте?
— Авжеж, хвилиночку.— Вона почала лихоманково порпатися в торбинці. Маленьке личко було спотворене гримасою, губи — зшилені. — Знайшла! Ні, я піду сама. Так буде швидше. Я знаю, де він може бути
Жінка вискочила з машини і хутко піднялася сходами до дверей, тримаючи ключа в руці. Вона встромила його у замкову шпару і враз завмерла, так його й не повернувши. Підвівши голову, стояла нерушно, мов обернулася на камінь у той самий момент, коли вся була охоплена нетерплячим бажанням якнайшвидше відчинити двері й зайти до приміщення; стояла і чекала^ Збігло п'ять, шість, вісім, дев'ять, десять секунд, а вона все чекала. Стояла з піднесеною догори головою, вся напружена і ніби дослухалася до якогось звуку, який щойно почула і який долинав звідкись ізсередини будинку.
Так, не могло бути жодних сумнівів: вона стояла й дослухалася. Це було видно з її пози та виразу обличчя. Вона все ближче й ближче прихиляла вухо до дверей. Ось уже припала до них і ще кілька секунд залишилась у такій поставі (вухо притиснене до дверей, рука на ключі), не заходячи в дім, як збиралася, а натомість намагаючись, чи, може, так тільки здавалося, вловити й розпізнати ледь чутні звуки, що долітали з якогось місця всередині будинку.
Потім так само раптово повернулася до життя. Витягла ключа зі шпари і збігла сходами вниз.
— Уже дуже пізно,— гукнула вона до водія. — Скільки на нього можна чекати! Мені ніколи. Я не встигну на літак. Швидше, таксисте, швидше! До аеропорту!
Пильніше приглянувшись до неї, водій міг би помітити, що обличчя її пополотніло і невпізнанно змінилося, втративши лагідність і дурнуватий вираз. Крізь її риси прозирала певність у собі й рішучість. Маленькі вуста, завше такі мляві, були тепер міцно зціплені, очі блищали, а в голосі, коли вона забалакала, з'явилися нові, владні нотки.
— Швидше, водію, швидше!
— А хіба ваш чоловік не їде з вами? — здивувався той.
— Звісно, ні! Я тільки збиралася підвезти його до клубу.