Якнайшвидше, — повторив підкреслено. Він утішався своєю новою роллю.
Об одинадцятій годині три хвилини всі необхідні папери були в його кишені.
— Бувайте, — зверхньо кивнув він хоронителеві, що супроводжував його до ліфта. — Бувайте.
У готелі, розташованому неподалік, він скупався, прийняв вібровакуумний масаж, поголився, послухав ранкові новини, півгодини посидів біля телевізора, не кваплячись пообідав і о пів на третю полетів з мулатом назад до Малпайси.
Джон стояв під туристським притулком.
— Бернарде! — гукав він. — Бернарде!
Ніхто не відгукувався. Безшумно, в оленячих мокасинах, він підбіг до дверей, торгнув клямку. Двері були замкнені. Зникли! Відлетіли! Такого лиха з ним ще не бувало. Вона сама запросила його прийти, а тепер обоє подалися геть. Він сів на східцях і заплакав.
Через півгодини він здогадався зазирнути в вікно. Відразу побачив зелену валізу з ініціалами Л. К. Радість у ньому спалахнула вогнем. Він підняв каменюку. Задзвеніло розбите скло. За мить уже був у кімнаті. Відкрив зелену валізу, з якої відразу війнув дух Леніни, її парфумів, її ефірне єство. Серце шалено закалатало, на хвилину він мало не зомлів. Потім, нахилившися над дорогоцінною коробкою, він усе перемацував, виймав на світло, перебирав. Замки на Леніниних віскозних штанцях завдали йому трохи мороки, та коли він відкрив секрет "блискавки", — захопили. Сіп сюди, сіп туди, джик, дж-жик — він був зачарований. Нічого кращого, красивішого за зелені сандалі він ніколи не бачив. Розгорнув пару комбінованих, із замками, ліфчиків з трусиками, почервонів і поспішно поклав назад, а от надушені ацетатні хусточки поцілував, а шарфик пов'язав собі на шию. Відкрив необережно коробочку — й на нього пахнула хмара духмяної пудри. Його долоні побіліли від неї. Обтирав їх об свої груди, плечі й голі руки. Як пахне! Він заплющив очі, потерся щокою об напудрене плече. Дотик гладенької шкіри, запах мускусного пилку — ніби сама Леніна тут. "Леніно, — прошепотів, — Леніно!"
Почувся якийсь шум, і він здригнувся, винувато оглянувся. Поспішно запхнув по-злодійському вийняті речі до валізи й закрив її, знову прислухався, оглянувся. Ані звуку чи ознаки життя. Але ж він виразно чув чи то позіхання, чи то скрип підлоги. Навшпиньки підкрався до дверей кімнати й обережно відчинив їх. Опинився перед широким східцевим майданчиком. З його протилежного боку видніли ледь прохилені двері. Він підійшов, прочинив ширше й заглянув.
Там, на низенькому ліжку з відкиненим простирадлом, у комбінованій рожевій піжамі на "блискавці" міцно спала Леніна. Така тендітно-дитинна з рожевими пальчиками ніг, серйозним сплячим обличчям, в ореолі нічних кучерів, така довірлива в безпорадності своїх розкинених рук і розслаблених ніг, що на очі Джона навернулися сльози.
З безконечною й цілком непотрібною осторогою — бо хіба що постріл з пістоля міг вивести Леніну з сомовідпустки до певного часу — він зайшов до кімнати і став поруч ліжка на коліна. Дивився, склавши молитовно руки, й ворушив губами. Її лице...
Її лице, і очі, і волосся,
І голос, і ті руки, ті біленькі,
Перед якими біле все — чорнило,
Що пише власну кару; тії руки,
Що дотик їх — як пух проти долоні ...
Над нею задзижчала муха, він відмахнув її. І пригадав:
Муха, й та
Утіхи, шани й права більше має:
Вона ж торкнутись зовсім вільно може
Руки її — Джульєттиного дива.
Блаженство раю красти в неї з уст,
Що чисті і цнотливі, як весталки,
І червоніють з сорому, за гріх
Вважаючи свій власний дотик. 0 !
Повільно, ледь-ледь, вагаючись, ніби наміряючися погладити полохливу і, можливо, небезпечну пташку, він простягнув руку. Тремтячи, вона зависла в сантиметрі від безсилих сонних пальчиків. Осмілитися? Осмілитися опоганити дотиком недостойної руки те... Ні, не можна. Ця птаха занадто небезпечна й полохлива. Він забрав руку. Яка прекрасна Леніна! Яка прекрасна!
Раптом він спіймав себе на думці, що якби сильно смикнути замок на шиї й потягти... Він заплющив очі й тряхнув головою, ніби собака, що тільки-но вилізла з води. Огидна думка! Він засоромився. О чиста й непорочна скромність!..
У повітрі почулося дзижчання. Знову муха хоче вкрасти безсмертне благословення. Оса? Він приглянувся, але нічого не побачив. Дзижчання робилося голоснішим і голоснішим. Ясно, що воно за віконницями. Літак! У паніці Джон схопився на ноги, вибіг до сусідньої кімнати, виплигнув через розбите вікно і, перебігши стежиною поміж агавами, якраз устиг побачити Бернарда Маркса, що вилазив із гелікоптера.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
На всіх чотирьох тисячах електричних годинників у чотирьох тисячах кімнат Блумсберійського Центру показувало двадцять хвилин по другій. У вуликові індустрії, як полюбляв говорити Директор, чулося робоче гудіння. Кожний при ділі, все у впорядкованому русі. Під мікроскопами, люто помахуючи довгими хвостами, сперматозоїди заривали свої голови в яйця і запліднювали їх, яйця розбухали, ділилися або бокановськифікувалися, брунькувалися й розчленовувалися на цілі популяції окремих ембріонів. Із Відділу суспільного кондиціювання ескалатори з гуркотом ішли вниз до підвалу і там, у червонуватій темряві, задушливому теплі, на подушках зі свинячої почеревини, наповнені гормонами й кровозамінником, зародки росли й розвивалися або, затруєні й хиріючі, перетворювались у немічних епсилонів. З легким шумом і стукотом стелажі непомітно повзли тижнями через біологічні ери до Відділу випорожнення, де нововипущені немовлята видавали свій перший крик жаху й здивування.
У нижньому підвалі мурчали електрогенератори, вгору і вниз поспішали ліфти. На всіх одинадцяти поверхах, у яких розмістилися дитячі ясла, був час приймання їжі. Тисяча вісімсот обережно поярликованих немовлят одночасно ссали з тисяча восьмисот пляшок свою півлітру пастеризованого молочного продукту.
Над ними, на десяти наступних поверхах загальних спалень, хлопчики й дівчатка, яким належав пообідній сон, трудилися не менше за інших, хоча й не знали про це, засвоюючи гіпнопедичні лекції з гігієни й товариськості, класової свідомості й початків еротично-сексуального життя. А над спальнями були ще приміщення для гри, де в дощову погоду дев'ятсот старших дітей розважалися моделюванням із цегли й глини, забавою "лови черевика" й еротичною грою.
Гу-у-у! — працьовито й життєрадісно гудів вулик. Над пробірками весело наспівували дівчата, посвистували Визначальники. А які славні жарти можна було почути над опорожненими ампулами! Але обличчя Директора, коли він зайшов до Відділу запліднення з Генрі Фостером, було серйозним і одерев'яніло суворим.
— Це має бути наукою для всього загалу, — говорив він. — У цьому відділі робітників вищої касти більше, ніж у будь-якому іншому відділі Центру. Тому я й велів йому о пів на третю з'явитися сюди.
— Він дуже хороший робітник, — з удаваною безсторонністю вставив Генрі.
— Знаю. Але саме це й зумовлює суворість покарання. Його інтелектуальна вищість передбачає й відповідні моральні обов'язки. Чим людина талановитіша, тим ширші у неї можливості збивати людей з пуття. Хай краще потерпить один, ніж дозволити йому псувати багатьох. Зважмо справу об'єктивно, містере Фостер, і переконаємося, що немає огиднішого злочину, ніж порушення загальноприйнятих норм поведінки. Вбивство припиняє життя одному індивідові. А що, зрештою, для нас індивід? — Широким жестом він указав на ряд мікроскопів і інкубаторів. — Ми без жодних утруднень, легко можемо наробити скільки завгодно нових. Порушення ж прийнятих норм ставить під загрозу більше, ніж життя простого індивіда, воно б'є по самому суспільству. Так, по самому суспільству, — повторив він. — А ось і сам лиходій.
Бернард наближався до них між рядами запліднювальників. Вигляд веселої самовпевненості погано приховував його знервованість і тривогу.
— Доброго ранку, містере Директор! — недоладно голосно привітався він, але в ту ж мить зрозумівши це, перейшов на сміховинно тонкий шепіт, майже писк. — Ви просили мене прийти поговорити з вами.
— Так, містере Маркс, — поважно сказав Директор. — Я призначив вам зустріч саме тут. Ви, здається, повернулися з відпустки вчора увечері.
— Так, — відповів Бернард.
— Так-с, — повторив Директор, розтягуючи гадюче "с-с-с". Раптом підвищив голос. — Леді й джентльмени, — засурмив він, — леді й джентльмени!
Вмить стихло наспівування лаборанток над пробірками, як і заклопотаний свист мікроскопістів. Наступила повна тиша, всі їли очима Директора.
— Леді й джентльмени, — ще раз повторив Директор, — вибачте, що перериваю вашу працю. Болісний обов'язок примушує мене до того. Безпека й стабільність суспільства під загрозою. Так, під загрозою, леді й джентльмени. Цей чоловік, — він звинувачувально вказав на Бернарда, — цей чоловік, що стоїть перед вами, цей альфа-плюс, якому так багато було дано й від якого не менше очікувалося, цей ваш колега, або чи не краще відразу сказати, екс-колега, грубо знехтував нашим довір'ям. Своїми єретичними поглядами на спорт і сому, скандальними порушеннями норм свого статевого життя, своєю відмовою коритися вченню Нашого Форда й поводитись у позаробочі години, як дитина в ампулі, — Директор осінив себе знаком Т, — він викрив себе як ворог Суспільства, руйнівник, леді й джентльмени, Порядку й Стабільності, зловмисник щодо самої Цивілізації. З цієї причини я пропоную звільнити його, звільнити з ганьбою з посади, яку він обіймав до цього в Центрі; я пропоную негайно просити перевести його на підцентр найнижчого рангу, у найвіддаленіший від великих населених пунктів, щоб його кара служила якнайкраще інтересам суспільства. В Ісландії в нього буде менше нагод збивати з пуття інших своїм фордохульним прикладом. — Директор зробив паузу, потім схрестив руки на грудях, величаво повернувся до Бернарда. — Марксе, — сказав він, — чи є в тебе якесь переконливе виправдання, щоб ми могли переглянути винесений тобі присуд?
— Є! — не сказав, а буквально закричав Бернард.
— Тоді наведи його, — трохи сторопівши, а все ж величаво прорік Директор.
— Будь ласка. Але моє виправдання — у коридорі. Одну хвилинку, — Бернард швидко пішов до дверей і відчинив їх. — Заходьте, — скомандував він, і "виправдання" зайшло, щоб показати себе.
З подиву роззявилися роти, серед присутніх прокотився гомін здивування й жаху; заверещала юна лаборантка, хтось скочив на стілець, щоб краще бачити, хтось перекинув дві пробірки сперматозоїдів.