Надто багато сили витратив я на неї. От йолоп: треба було йти навпростець".
Вільнер знав: якщо Сільвена піде, він зненавидить її; знав, що відчуватиме приниження й сором за те, що розіграв перед нею цю безплатну виставу. А головне, він знав, що, мабуть, не засне до ранку і мацатиме пульс, докоряючи собі за те, що надто багато пив, надто багато говорив, надто багато хвилювався. Прислухатиметься до биття свого серця і з тривогою стежитиме за роботою цього органа, яким керують на відстані нерви і на який впливають і отрути, і зворушення, і просто роки. Яка ж невідома сила керує серцевим м'язом? І від якої хвилинної неуважності цієї сили серце може раптом завмерти й зупинитися?
Якщо "ця дурненька" не повернеться зараз од дверей, біля яких вона стоїть і, трусячи своїми чудовими рудими кучерями, повторює: "Ах, ні, прошу вас, Едуарде... далебі...", Вільнер знав, що не заспокоїться до ранку, раз у раз перевірятиме, чи жевріє ще в його грудях життя.
Заполонений думками про тлінність своєї земної оболонки, наляканий її тендітністю, ясно розуміючи, що його велетенське тіло — лише складне з'єднання безформних клітин, де циркулюють густі, забарвлені в різний колір рідини, де відбувається повільний безупинний розпад тканин, він боротиметься з безсонням і страхами, а від них можна врятуватися хіба тільки перебираючи в думці рік за роком список своїх коханок, додавши до них Сільвену в 1922 році... Нарешті, крізь щілини у віконницях проб'ються перші промінці денного світла, нарешті, остання доза снотворного, прийнятого надто пізно, заспокійливо вплине на незрозумілий орган...
Вільнер глянув на годинник. Мине ще шість довгих годин, перш ніж сіруватий світанок торкнеться неба.
— Невже ти відмовиш літній людині? — сказав він і, вдаючись до крайнього способу, став на коліна.
Сільвена одійшла від дверей і присіла на край, ліжка.
Вільнер зажадав, щоб вона роздягалась повільно, і, немовби поступово підготовляючи її до майбутнього раювання, обцілував своїми товстими губами все тіло Сільвени. Тепер він був навіть вдячний їй за те хвилювання, яке викликала в ньому її відмова. Молодець, чудово зіграла свою роль, зате тепер він міг досхочу дивитись на неї, торкатись її — вона була його здобиччю.
Сільвена лежала на хутряному укривалі, і їй здавалося, що зараз вона задихнеться; на нічному столику неприємно пахнули ліки.
Вона щиро вдала, ніби знемагає від насолоди, втім, у неї вистачило розуму і справді тішитися цією хвилиною: адже тепер вона розуміла, "з ким творила любов".
Тим часом старий мінотавр розмірковував. Його думка ширяла в холодній височині, де Сільвена важила стільки ж, як черв'як, придушений підбором черевика: Вільнер намагався знайти відповідь на питання, що здавна цікавило його: "Чому тільки любов здатна заглушити страх перед смертю?"
VII
Напередодні святого Юбера, другого листопада, в день поминання померлих, маркіз де ла Моннері викликав до себе подружжя Лісовиків.
Леонтіна Лісовик, — прізвисько доїжджачого поширилося і на його дружину та трьох синів, і тепер ніхто вже не пам'ятав, що їхнє справжнє прізвище Буйо, — була маленька, чорнява й криклива жінка; вона безперервно кліпала віями, як метелик крильми, і весь час бурчала на чоловіка. Втім, точнісінько так само бурчала вона під час молитви на всіх святих і навіть на самого господа бога.
— Отже, Лісовиче, завтра ви заженете свого двохтисячного оленя? — спитав маркіз.
— Будемо сподіватися, пане маркіз, будемо сподіватися, — відповів доїжджачий. — Проґавити оленя в день святого Юбера було б дуже прикро. За тридцять дев'ять років служби таке зі мною сталося тільки раз. Пан маркіз пам'ятає, це трапилося через рік після війни, коли собаки в нас були немуштровані... Атож, двохтисячний олень — це не жарт...
Лісовик похитав головою, схвильований спогадами про минуле. Він любив справу, якій присвятив своє життя, приятелював з деревами й лісом, і місце в його маленькому світі належало йому по праву. Він знав, що скрізь від Артуа до Гійєнни, від Пуату до Морвана поважні панове казали: "Лісовик? Той, що з Моглева? Та це ж перший доїжджачий Франції!" Він полював на баских конях, гордо гарцював по селах у своїй жовтій лівреї, разом з принцами й особами королівської крові заганяв оленів. Хазяїн його був добрий, шанований усіма чоловік; крикливий голос чудової дружини здавався йому небесною музикою, гімном захоплення і любові; він виростив трьох синів; усі троє були здорові, посідали скромне, але цілком пристойне становище. Один із них уже мав дітей.
"Все-таки я прожив щасливе життя", — Не раз казав собі Лісовик. Ось на які думки наводила Лісовика перспектива загнати двохтисячного оленя, про що він так часто говорив і чого чекав уже багато тижнів, вбачаючи в цьому певну мету, апофеоз... "Скоро, пане маркіз: загнали вже тисяча дев'ятсот вісімдесят восьмого". Або: "Бачиш, Леонтіно, залишилося тільки шість штук..."
І от настав переддень великої події.
За збігом багатьох непередбачених обставин, які не можна було врахувати заздалегідь (повільне танення снігу, витівки весни, — ставало то тепло, то знову холодно, — хитрість тварин, на яких полювали, більша чи менша чутливість собак), довгождані лови припали на день святого Юбера. Лісовикові це здалося приреченням самого неба.
До того ж, він розумів, що йому вже недовго залишилося полювати.
"Ну, зажену ще сто, сто п'ятдесят оленів, а потім стану лісником, якщо, звичайно, пан маркіз чи пані графиня погодяться. А для доїжджачого, щоб добре працювати, я вже застарий; адже мені минуло вже шістдесят три".
— Так от, Лісовиче, — промовив маркіз, погладжуючи сиві вуса, — я звелів прийти вам і вашій дружині, щоб відзначити разом з вами цю подію і дещо подарувати вам.
"Невже Флоран сказав йому, що я мрію про пральну машину? — промайнуло в голові у Леонтіни. — А може, він дасть нам грошей? Тоді, звичайно, ми не будемо купувати машину, а заховаємо гроші на чорний день".
— Адже ви не тутешні, — вів тим часом далі сліпий. — А старість наближається з кожним днем, і я хочу, щоб ви спокійно доживали свого віку, знаючи заздалегідь, де спатимете вічним сном. Тому я вирішив подарувати вам місце на кладовищі.
Ця звістка надзвичайно схвилювала літнє подружжя: Лісовик увесь почервонів, а Леонтіна ще швидше закліпала віями.
— Ах, пане маркіз! — вигукнув доїжджачий. — Ні, справді-бо, це дуже великодушно з вашого боку! Більшої радості дати нам ви не могли!
— Вам залишається тільки вибрати собі місце, яке самі захочете, — сказав маркіз.
Доїжджачий обернувся до дружини.
— Це вже ти вибирай, Леонтіно, — мовив він, наче йшлося про будинок.
Дружина Лісовика, витираючи кінчиком фартуха очі, озвалася крикливим голосом, різкості якого не змогли пом'якшити навіть сльози:
— Це вже де пан маркіз звелить, наш благодійник. Мені б тільки хотілося, щоб ноги були на сонці.
Сліпий мимохіть кашлянув, прочищаючи горло.
— А на завтрашній день усе готове? — спитав він.
— Так, пане маркіз, як завжди, — відповів Лісовик. — Пані графиня бере на себе церкву — разом з паном графом.
— А яких собак ви візьмете до церкви?
— Саме про це я і хотів з вами порадитись, пане маркіз. Найгарніший у нас Ганнібал, його можна дати Жолібуа. А сам я, коли пан маркіз не заперечує, взяв би Валансея. Звичайно, стать у нього вже не та, що колись, та й звичай не велить брати старих псів. Але такі собаки, і пан маркіз це добре знає, — рідкість. Люди, які розуміються. на цьому, погодяться з нами. Йому дванадцять років, а який це ще пес, просто диво. Це його останній сезон, і я боюся, що він не доведе його до кінця. Сеча в нього погана, видно, з міхуром негаразд чи. щось інше... По справедливості, його треба взяти до церкви.
— Гаразд, Лісовиче, беріть Валансея... Адже в мого молодшого брата теж... — промовив маркіз і злегка згорбився у кріслі.
Чи то в Урбена де ла Моннері погана була вже пам'ять, чи, може, він лінувався пояснити свою думку або був просто безсилий це зробити, важко сказати, але, стомившись після тривалої розмови, він дедалі частіше вдавався до дуже дивних порівнянь, незрозумілих ні для кого, крім нього самого.
Лісовики побачили, що маркіз стомився, і тихенько вийшли в кухню, де вони залишили свої сабо.
Повертаючись до свого будиночка неподалік од псарні, Леонтіна, не перестаючи шморгати носом, сказала чоловікові:
— От бачиш, татку (вона запозичила в дітей звичку називати так чоловіка), бачиш, у нас все-таки буде свій клаптик землі.
Лісовик мовчав, про щось зосереджено думаючи.
— Це він згадав свого брата генерала, коли я про міхур сказав, — несподівано мовив він. — Той так і вмер од уремії. І як тільки в людей вистачає нахабства говорити, що панові маркізу відібрало пам'ять!
VIII
Низьке темне склепіння; стрілчасті вікна із свинцевою рамою не пропускають денного світла. Величезні голови вбитих оленів, обвиті падубовими гірляндами, чергуються з картинами хресної путі. З-під рясного листя видно то Жанну д'Арк з благально здійнятими руками, то гіпсову голову кюре з Арса, то німб святої Терези. При мерехтливому світлі свічок здається, ніби гіллясті роги мелькають серед кущів, крізь які намагаються продертися невидимі тварини. Наче це зовсім не церква, а лісові хащі.
Пахне осінню, туманом, ладаном і хутром.
У нефі зібралося стільки людей, що запізнілі гості насилу змогли проштовхатися до своїх місць у останніх рядах запрошених. Ні на Великдень, ні на Різдво, ні на яке інше церковне свято у кюре невеличкого сільця Шанту-Моглев не було такої кількості пишно вдягненої пастви. Тут зібралась уся висока й дрібна знать провінції, серед неї й наіменитіші вельможі та молоде покоління, не зв'язане ще шлюбом, — триста чоловік, чий родовід бере початок у глибинах французької історії, а імена нагадують про далекі битви, знамениті полотна, коннетаблів, дуелі, договори, зради королів. Між аристократів пролізло і кілька багатих торговців лісом та хлібом, два чи три паризькі банкіри, відомий нотаріус із породистим обличчям, у руках якого були акти, що свідчили про збагачування чи повільне зубожіння майже всіх присутніх, а також охоронці історичних пам'ятників, вод та лісів.
Біля східців, що вели до вівтаря, стояли в чоботях з розтрубами двоє доїжджачих; кожен з них тримав на смику великого мисливського пса.
Старий Валансей, побурілий, з роздутими боками та вигнутим хребтом, прикритим величезним рюшем із чорних і жовтих стрічок, тряс задом і через кожні три хвилини випускав на кам'яні плити кілька краплин кров'янистої сечі.
Кюре нервувався—цей пес непокоїв його набагато більше, ніж уся меса: він боявся, що хлопчики-співаки реготатимуть, дивлячись на Валансея.
Кілька сурмачів у червоному, яких спеціально викликали з Буржа, стояли перед закритою фісгармонією.
Обабіч хорів, на місцях, призначених, як правило, для священослужителів, сиділи нагоничі — чоловіки ліворуч, жінки праворуч.