Але як? Цього Філіп не бачив, тому що побіг сходами вниз. Чи справді хлопчик кричав?.. Поки це не відомо. В кожнім разі, боротьба тривала недовго. Хоч Філій майже блискавично збіг сходами, він уже нікого не застав.
"Але що ж це за загадковий хлопчик? — думав інспектор. — Очевидно, він не живе в цьому кварталі, інакше маленькі помічники знали б його. Він прийшов сюди звідкись здалеку. Тоді чому чоловік у брунатному піджаку розшукував пою саме тут, а не десь в іншому місці?
І взагалі: навіщо хлопчик прийшов на цю вулицю? Чим вона знаменита, чим могла привабити його?.. Нічим... Ні, чимось і могла! Ця вулиця прославилась єдино тим, що звідси викрали Васка. Напевно, хлопчик прийшов сюди у зв'язку з його зникненням. Хотів щось побачити, щось перевірити. Ось одна з вірогідних версій — він довідався, де переховують Васка, дізнався його адресу. Про викрадення хлопчика говорить усе місто — отже, було не так уже важко дізнатися, де він мешкав. Хлопець прийшов попередити батька й матір, сказати їм, де шукати дитину.
А потім?
Якщо хлопчикові чоловік у брунатному піджаку був знайомий, можна припустити, що й бандит був з ним знайомий. Він якось довідався, що хлопчик збирається його зрадити, кинувся на машині шукати його і знайшов саме там, де сподівався, — на тихій вуличці. Так, але ж він наздогнав його, коли хлопчик уже проминув Басків будинок. Чи заходив він до Васкового будинку?.. Чи виконав він свою місію?.. Навряд — інакше Васкові батько й мати досі вже сто разів знайшли б інспектора...
Це можна перевірити, це перевіриться..."
Версія, яку побудував інспектор, здавалась йому цілком імовірною й вірогідною. І все ж таки було одне "але", яке його дуже непокоїло. Невідомо, як хлопчик довідався, де сховано Васка. Однак і це можливо. Та чи правдоподібно, щоб він пішов до Васкових рідних?.. Ні. Найперше, що він міг зробити, це розповісти про все своїм батькові або матері. Якщо ж хлопчик вирішив зробити все сам, — то йому краще зупинити першого ж стрічного міліціонера або зайти в найближче відділення міліції. Навіщо казати батькові чи матері?.. Адже в них немає ні влади, ні сили виоратися із злочинцем.
"Ні, я тут щось плутаю!" — тривожно думав інспектор.
Щось тут не гаразд, щось в його версії було дуже непевне.
Чи не помиляється він і зараз, як помилився першого разу?
Інспектор зітхнув і подивився на хлопчаків, які все ще стояли біля нього, вилупивши очі.
— Ходімо до Васкових рідних! — рішуче проказав він.
Родина Піронкових була вдома. Побачивши інспектора, мати спалахнула й підвелася з місця.
— Знайшли!? — вигукнула вона.
— Скоро знайдемо! — впевнено сказав інспектор. — Ще день-два, і він буде з вами...
Материні очі затуманилися сльозами.
— Ще день-два! — простогнала вона у відчаї. — А чи буде він живий-здоровий?.. Чи нічого вони не зробили з моїм хлопчиком?
— Не хвилюйтеся за нього! — так же твердо і впевнено проказав інспектор. — Дитина буде з вами жива й здорова!.. Це я вам гарантую!..
Голос у нього був настільки переконливий, а вигляд такий солідний і серйозний, що мати відразу ж заспокоїлась.
— І я те саме кажу їй! — пробурчав Захарі Піронков сумним голосом. — Та хіба жінка розуміє!..
— Я хочу у вас щось запитати! — сказав інспектор. — Сьогодні по обіді у вас весь час був хтось удома?
— Ми виходили, — похмуро сказав мебляр.
— Коли?.. О котрій годині?..
— Ми вийшли десь близько четвертої, а повернулися півгодини тому...
— Так... Чи не переказували вам, що вас шукав якийсь хлопчик?..
— Ніхто нам нічого не переказував...
"Це певного мірою дещо пояснює, — думав інспектор. — Можливо, хлопчина дійсно шукав їх, але не знайшов".
Інспектор підвівся зі стільця.
— Прощавайте, треба йти, — сказав він. — І будьте спокійні — через день-два вам приведуть хлопця!..
Про всякий випадок інспектор перевірив у будиночку візника та в кооперації, чи не питав Піронкових хлопчик у синіх штанях і білій сорочці. Виявилось, що ніхто нічого не знав. Далі треба було перевірити у будинку, де мешкав Філіп. На жаль, і тут, виявилося, що ніхто не чув ніякого підозрілого шуму ані криків. Що це означало?.. Випадковість чи хлопчик не встиг подати голосу?.. А може, злочинець заткнув йому рота або ж оглушив його ударом?
"В усьому розберемося! — думав цього разу інспектор з глибокою переконаністю. — Скоро нам усе буде ясно!.."
— А тепер розійдімося по домівках, — звернувся він до хлопчиків. — Завтра зранку розставте пости... Цього разу я не даватиму вам певного завдання... Стежте уважно за всією вулицею, відзначайте все, що вам здаватиметься підозрілим. Якщо знову з'явиться автомашина — запам'ятайте її номер. Якщо побачите чоловіка в брунатному піджаку або того хлопчика, — простежте за ними... Зрозуміло?
— Зрозуміло, товаришу інспектор! — з готовністю відповів Зарко.
— Тоді — до побачення!..
Але інспектор не пішов додому — в нього була ще одна справа.
Він подався в автоінспекцію, і черговий міліціонер провів його прямо до начальника — високого вусатого підполковника з веселими очима.
— Е, Табаков, ніяких зрушень! — сказав підполковник із жалем, подаючи йому коробочку з цукерками. — Намагаюсь не курити! — пояснив він.
— Цього разу є зрушення! — впевнено заявив інспектор. — Можу тобі сказати, якого кольору той "Москвич"... Він блакитно-синій!
— Це вже інша річ! — схвильовано проказав підполковник і підвівся. — В нас є дані про кольори всіх зареєстрованих автомашин...
— Я про це знаю...
— Одноколірний "Москвич", чи не так?
— Одноколірний...
— Отже, він старої моделі — 402.. Таких у Болгарії порівняно небагато... А знаючи й колір машини, ми швидко її знайдемо...
— Завтра вранці до тебе прийде один молодий інженер-хімік... Він детально опише тобі колір...
— Це ще краще...
— Я б хотів, щоб ви впоралися до обіду! — сказав інспектор.
Підполковник почухав потилицю.
— А ти не квапишся?.. В мене немає стільки вільних людей...
— Прошу тебе, за будь-яких обставин — до обіду! — наполягав інспектор. — Я прошу небагато... Мені потрібні номери автомашин, адреси їхніх власників, їхні імена... Оце й все... Звісно, не можна залишати поза увагою й машини схожих кольорів — різних відтінків.
— Гаразд, домовились! — усміхнувся підполковник й подав йому білу дебелу руку. — Завжди ми через вас не можемо займатися своєю справою.
— Всі ми ходимо під одним небом! — похитав головою Табаков.
Незважаючи на те, що час уже був пізній, він ще пішов в управління. Треба було вжити попередніх заходів, щоб завтрашній день приніс найбільше користі. Другого дня невеличка армія з сотні штатних і добровільних працівників перейде в рішучий наступ, щоб завдати нищівного удару.
Задоволений підготовкою, інспектор повертався додому, як завжди, пішки.
Дружина чекала на нього. Він знав, що вона жде його завжди, коли б він не повернувся, навіть на світанку.
— Невже ти не розумієш, що це непокоїть мене, — казав він. — Коли я спізнююсь і знаю, що ти на мене чекаєш, я починаю хвилюватися... А це відбивається на моїй роботі...
— Не можу! — відповідала вона. — Намагаюсь, але не можу!
— Треба ж звикнути. Йдеться ж бо не про один рік і не про два... Так буде все життя. Ти повинна звикнути.
— Не можу! Ти теж повинен звикнути до мене!
І він звик до того, що дружина чекає щовечора.
— Що нового? — запитав він, увійшовши в дім.
— Трохи занедужав Наско, — відповіла дружина.
Табаков одразу ж пішов подивитися на сина. Хлопчик спав, щоки його розчервонілися. Доторкнувся до чола — воно здалося не дуже гарячим.
— Ти міряла йому температуру?
— Ні, — відповіла дружина. — Наско розбив термометр...
— Завтра купи повий, — сказав він. — Якщо буде температура, негайно викличеш лікаря...
Незабаром Табаков уже сидів за накритим до вечері столом.
Коли дружина принесла йому страву, він подав їй ґудзика.
— Що скажеш? — запитав допитливо.
Дружина взяла ґудзика й пильно подивилась на нього.
— Дуже гарний ґудзик... Вони продаються?
Інспектор засміявся:
— Хочеш купити?
— Авжеж... Знаєш, як добре мати отакі ґудзики до сорочок...
— Хіба їх немає в магазинах?
— О, звичайно ж, немає!.. Це закордонні!
— Цікаво! — сказав він. — Дай-но мені...
Інспектор старанно заховав ґудзика в гаманець.
— На жаль, не доведеться нам носити таких ґудзиків! — посміхнувся він. — Це не зразок, а речовий доказ...
Другого дня інспектор Табаков вирішив залишитися за своїм письмовим столом, щоб з центру керувати операцією. Повідомлення мали надходити без упину — він повинен був знайомитися з ними, оцінювати їх і давати відповідні розпорядження й поради. Лише коли буде виявлено автомашину, на якій здійснено злочин, тільки тоді включиться в операцію і він.
Перші повідомлення підбадьорювали. Машин такого кольору було виявлено небагато — лише дев'ятнадцять. Тільки дві з них перебували в провінції — машини відомого оперного співака і журналіста з редакції газети "Отечествен фронт". Лишалося перевірити в самому місті сімнадцять автомашин, а ще про дві запитати відповідні органи на периферії. Табаков укомплектував групи й розпорядився негайно починати обстеження. Зовнішність злочинця, його вік, дуже примітний брунатний піджак, прикраса на передньому склі, друкарська машинка — цих даних було навіть забагато для того, щоб спіймати таємничого викрадача дітей. Тепер уже Табаков не мав жодного сумніву в успіху операції.
Серед усіх дев'ятнадцяти автомашин тільки дві мали прикраси на передньому склі, але власники цих автомашин могли довести своє алібі. Табаков послав людей провести додаткову перевірку, але відчував, що й це не дасть бажаних наслідків. Лише четверо із власників автомашин мали друкарські машинки, та жодна з них не була моделі "Гермес Бебі". Не користувалися вони такою машинкою і на роботі. Лише п'ятьом із власників автомобілів було за сорок років. Тільки троє з них мали сиве волосся. І лише один був високий і худий. Але й у нього було алібі — цілий день його машина стояла на подвір'ї будинку відпочинку в Банки, це підтверджувалось достовірними свідченнями.
Надвечір інспектор почав утрачати надію. Тепер він був повністю переконаний в тому, що серед власників дев'ятнадцяти автомобілів немає того злочинця, якого шукають. Залишалося з'ясувати, чи не передавали вони автомобілі на тимчасове користування комусь іншому.
Близько шостої години інспектор наказав викликати до нього Анані Христова, майбутнього інженера, який міг би йому конкретно назвати колір автомобіля.