– Хай живе Мангачерія, заспіваймо гімн!
Раптом усі троє почали пригадувати ті часи, коли вони були дітьми і перелазили через кам'яний мур Скарбницької школи, щоб скупатись у річці, або верхи на чужому віслюкові каталися піщаними шляхами, поміж гасієнд та плантацій бавовни, у напрямку Наріуала, де стояв карнавальний гамір, а яєчна шкаралупа та хлібні кульки падали на голови розлючених перехожих; вони, хлопчаки, не обминали й поліцейських, які не зважувалися лізти за ними на дахи та дерева, а в час полуденної спеки розігрували футбольні матчі, ганяючи ганчір'яного м'яча на неозорому стадіоні пустелі. Хосефіно слухав їх мовчки, погляд його був сповнений заздрощів. Згадували вони й про те, як мангачі ганили Літуму: ти що, справді завербувався до жандармерії? Зрадник, жовтий, – а брати Леон та Літума тоді сміялися. Відкоркували ще одну пляшку. Мовчазний Хосефіно й далі пускав кільця диму. Хосе посвистував, Мавпа притримував піско в роті, удавав, що жує, полоскав горлянку, кривлявся, – мовляв, мене не нудить і не пече, лише всередині тепло, одне слово – піско.
– Спокійно, непереможний, – сказав Хосефіно. – Куди летиш, тримайте його.
Брати Леон схопили Літуму на порозі, Хосе тримав його за руку, а Мавпа обіймав за поперек, люто трусив, але водночас умовляв плаксивим голосом:
– Навіщо, братику? Не ходи, серце кров'ю обіллється. Послухай мене, Літумо, братику.
Літума незграбно погладив Мавпу по щоці, посмикав його за хвилясте волосся, обережно відіпхнув і, хитаючись, вийшов. Вони подались за ним. На піску, під стінами своїх очеретяних халуп, спали просто зоряного неба мангачі, немовби якісь мурахи. Гульня в шинках була саме в розпалі. Мавпа наспівував крізь зуби, а коли чув арфу, махав рукою: такого арфіста, як дон Ансельмо, ніде не знайдеш. Вони з Літумою йшли попідруч попереду, зигзагом; коли з темряви долинало: "Обережно, не наступіть", вони хором відповідали: "Пробачте, сеньйоре", "Тисячу разів перепрошуємо, сеньйоро".
– Ну й наплів ти йому, як у кіно, – озвався Хосе.
– Але він повірив, – сказав Хосефіно. – Нічого іншого йому на думку не спало. А ви не допомогли мені, навіть слова не сказали.
– Шкода, що ми не в Пайті, братику, – пожалкував Мавпа. – Я б оце заліз би у воду просто в одежі, як є. От було б гарно.
– У Ясілі – море як море, глибоке, там справжні хвилі, – сказав Літума. – А в Пайті море – це озерце, навіть Мараньйон страшніший, ніж воно. В неділю виберемося до Ясіли, братику.
– Поведемо його до Феліпе, – запропонував Хосефіно. – Маю гроші, ставлю випивку. Ми не можемо відпустити його, Хосе.
Проспект Санчеса Серро був порожній, в олійному світлі ліхтарів із дзижчанням кружляли комахи. Мавпа сів на землю, щоб зав'язати на черевиках шнурки. Хосефіно підійшов до Літуми:
– Дивися, старий, у Феліпе відчинено. Скільки спогадів пов'язано з тим шинком! Ходімо, дозволь мені пригостити тебе.
Літума вивільнився з його обіймів і мовив, не дивлячись на нього:
– Потім, старий, коли будемо повертатися. А зараз – до Зеленого Дому. Там також сила спогадів, більше, ніж будь-де. Правда, непереможні?
Проходячи повз "Три зірки", Хосефіно зробив ще одну спробу. Він кинувся у бік прочинених дверей, вигукуючи:
– Ось нарешті місце, де можна втамувати спрагу. Ходімте, друзі, я ставлю!
Але Літума байдуже ішов собі далі.
– Що будемо робити, Хосе?
– А що ми можемо зробити, старий. Ходімо до нашої Чунги, до Чунгіти.
Частина II
Моторний човен, гуркочучи, підпливає до пристані, і Хуліо Реатегі зістрибує на землю. Підіймається у бік площі Санта-Марія де Ньєви, – жандарм кидає палицю, собака хапає її на льоту, несе в зубах господареві, – а коли підходить до капіронів, група людей саме покидає дім губернатора. Хуліо Реатегі привітно махає їм рукою, і вони дивляться на нього, жваво біжать назустріч, – що за радість, що за несподіванка! Хуліо Реатегі потискує руку Фабіо Куесті, – чому ви не попередили про свій приїзд? – Мануелю Агілі, – ми вам цього не пробачимо, – Педро Ескабіно, – ми б приготувалися до зустрічі з вами, – Аревало Бенсасу, – на скільки днів залишитеся цього разу, доне Хуліо? Жодного дня не маю вільного, заїхав до вас на хвилинку і зараз попливу далі, адже ви самі знаєте, яке в мене життя. Він заходить до будинку губернатора, дон Фабіо відкорковує кілька пляшок пива, вони здіймають склянки, – чи у Ньєві все гаразд, а в Ікітосі, чи є якісь проблеми з дикунами? У двері й вікна будинку зазирають агваруни, широколиці, вилицюваті, з холодними поглядами. Пізніше Хуліо Реатегі й Фабіо Куеста виходять на площу, – жандарм усе ще бавиться з собакою, – підіймаються схилом до місії, зі всіх будинків їх проводжають зацікавленими поглядами, – ой доне Фабіо, ці жінки, лихо з ними, – а дон Фабіо: навіщо ж тоді друзі, доне Хуліо? Варто було написати мені кілька рядків, і я б усе влаштував. Але, доне Фабіо, лист ішов би цілий місяць, а кого б упродовж цього часу гризла сеньйора Реатегі? Вони підходять до головної будівлі й не встигають постукати, як двері відчиняються. Як життя-буття, мати Гризельдо, – засмальцьований фартух, сутана, – погляньте, хто прийшов, – розпашіле обличчя, – невже не впізнаєте мене? Та це сеньйор Реатегі, – легенький зойк, – будьте ласкаві, – гостинний жест, – прошу, доне Хуліо, як приємно. А він: та мене б і не здивувало, якби ви, мати, мене не впізнали, я ж виглядаю не найкращим чином. Шкутильгаючи і невпинно говорячи, мати Гризельда веде їх затіненим коридором, прочиняє двері, вказує на брезентові стільці, – ото приємна несподіванка для матері ігумені, і хоч би як ви, сеньйоре, квапилися, неодмінно мусите, доне Хуліо, побувати в каплиці, побачити, як багато сталося змін, мати зараз прийде. На письмовому столі – розп'яття і лампа, на підлозі – килимок з чамбіри, а на стіні – образ мадонни; крізь вікно вливається урочисте, сліпуче сонячне полум'я, лиже стелю. І Хуліо Реатегі: кожен раз, коли я приходжу в церкву чи монастир, мене охоплює дивне почуття, доне Фабіо, душа, смерть, ті самі роздуми, які так непокоять замолоду. Мені буває так само, доне Хуліо, після відвідин черниць я виходжу, сповнений високих дум. Можливо, в глибині душі ми з ним трошки містики, доне Фабіо? Я також думав про це, – дон Фабіо гладить себе по лисині, – дуже дотепно – трошки містики. І Хуліо Реатегі: сеньйора Реатегі потішилась би, коли б нас почула, вона завжди каже: Хуліо, ти потрапиш до пекла за єресь. До речі, минулого року я врешті виконав її бажання, ми поїхали у листопаді до Ліми. На хресний хід? Так, вославу господа нашого чудотворця. І дон Фабіо: я бачив фотографії, але бути там присутнім, певно, набагато цікавіше. А чи правда, що всі негри одягалися в бузкове вбрання? Так, і самбо також, і чоло, і білі, пів-Ліми ходило в бузковому, це щось страшне, доне Фабіо, три дні у такій тісноті – не жарти, жахлива штовханина й сморід, а сеньйора Реатегі хотіла, щоб і я одяг чернече вбрання, але на це я не згодився. Із саду в приміщення вриваються голоси, сміх, тупіт, і обидва дивляться у бік вікон: гамір, біганина. Напевне, зараз у дівчаток перерва, мабуть, багато їх, судячи з галасу, сотня. А дон Фабіо: ні, близько двадцяти. В неділю був парад, і вони співали гімн, доне Хуліо, чистою іспанською мовою, як бог заповів. Немає сумніву, що вам, доне Фабіо, подобається в Санта-Марія де Ньєві, ви ж з такою гордістю розповідаєте про тутешнє життя. Значить, бути губернатором краще, ніж адміністратором готелю? Та коли б ви залишилися там, в Ікітосі, то мали б зараз краще становище, доне Фабіо, тобто в матеріальному розумінні. І дон Фабіо: я вже старий і, хоча важко в це повірити, не користолюбний. Пам'ятаєте, як ви казали, що я й місяця в Санта-Марія де Ньєві не витримаю? Але ж бачите, доне Хуліо, що витримав, а з божою допомогою ніколи звідси не поїду. І Хуліо Реатегі: чому ви так домагалися цього призначення, не можу зрозуміти, чому так прагнули зайняти моє місце, доне Фабіо, чого ви шукали? А дон Фабіо: людської, прошу не сміятися, поваги, бо мої останні роки в Ікітосі були суцільною смугою прикрощів, доне Хуліо, ніхто навіть не уявляє, яких принижень і знущань я зазнав; доки ви, доне Хуліо, не дали мені роботу в готелі, я жив з милостині. Та не сумуйте, доне Фабіо, тут, у Ньєві, вас усі дуже люблять, хіба ви не досягли того, про що мріяли? Так, мене поважають, щоправда, заробіток маю невеликий, але вкупі з тим, що я отримую від вас, сеньйоре Реатегі, вистачає на спокійне життя, і за це я також вам вдячний, ох, доне Хуліо, мені бракує слів. Крізь сміх, вереск, біганину проривається собачий гавкіт і торохкотіння папуг. Хуліо Реатегі заплющує очі, дон Фабіо замислено погладжує лисину, – а чи знає дон Хуліо, що мати Асунсьйон померла, чи отримав він листа? Так, отримав, і сеньйора Реатегі послала черницям листа з висловлюванням співчуття, а я дописав кілька рядків, гарна людина була та черниця. І дон Фабіо: я повівся тоді всупереч настановам, звелів спустити прапор до середини щогли, доне Хуліо, щоб у якийсь спосіб прилучитися до жалоби. А що мати Анхеліка, добре себе почуває? Ця бабуся й досі міцна, як скеля? Лунають кроки, вони встають, виходять назустріч ігумені. Доне Хуліо, то велика честь для цього дому приймати знову сеньйора Реатегі, я дуже тішуся, що бачу вас, прошу сідати. А вони: ми оце саме згадували бідолашну мати Асунсьйон. Бідолашну? Чому ж бідолашну, адже вона тепер на небі. А як поживає сеньйора Реатегі? Коли ми вже знову побачимо хрещену матір каплиці? Сеньйора Реатегі мріє приїхати сюди, але подорож з Ікітоса така обтяжлива, бо ж Санта-Марія де Ньєва стоїть, можна сказати, на краю світу, і, крім того, хіба не страшно подорожувати крізь хащі? Тільки не для сеньйора Хуліо Реатегі, – ігуменя всміхнулася, – для якого Амазонія, немов власна домівка. А Хуліо Реатегі: але я роблю це не задля власної приємності: якщо особисто не наглянути за своїми справами, то все може піти під три чорти, перепрошую за вираз. Та ви ж не сказали нічого непристойного, доне Хуліо, тут теж, якщо хтось не нагляне, то диявол робить своє. Тепер вихованки співають хором, хтось, мабуть, ними диригує. Кілька разів вони змовкають на хвилину, і дон Фабіо аплодує кінчиками пальців, усміхається.