У відповідь на це моє, наївне, як йому гадалося, заперечення Сен-Лу знизав плечима. "Зрештою я його за це не ганю, як на мене, він має цілковиту рацію". І Робер заходився розробляти теорію, яка б ужахнула його самого в Бальбеку (там уже не ганебний стовп, а кара горлом здавалася йому єдиною достатньою карою для спокусника). Бо тоді він був ще закоханий і ревнував. А оце добалакався до того, що почав визнавати корисність борделів. "Тільки там знайдеш обув'я на свою ногу, те, що в полку називають габаритом". До цих веселих домів він уже не виявляв нехоті, як у Бальбеку, коли я згадував їх; нині, вислухавши Роберову думку, я признався, що мене ознайомив з ними Блок, а Робер відповів, що дім, куди Блок водив мене, мабуть "щось геть-то мерзосвітне, рай голодранця". "А втім, треба зважати на обставини. Де це?" Я відбувся загальниками, бо згадав, що саме там віддавалася за луїдор Рахиль, його тодішня любов. "У кожному разі я покажу тобі щось вищого штибу, там жінки просто казкові". Я попрохав Робера хутчій повести мене до якогось відомого йому закладу, очевидно, куди ліпшого за той, де ми побували з Блоком, але Робер висловив щирий жаль, що не може вдовольнити моє жадання цього разу, бо завтра вже їде. "Це буде в наступний мій приїзд, — проголосив Сен-Лу. — Ти побачиш, там навіть є справжні юнки, — додав він із таємничою міною. — Там є панночка, мадмуазель де... здається, д'Оржвіль, повір, батьки її — люди вельми достойні, мати нібито з дому Ла Круа-л'Евек, вершки товариства, навіть, коли не помиляюсь, чи не кревні тітки Оріани. Зрештою досить глянути на цю малявку, зразу відчувається, що то панночка з найкращого дому! (Я вловив, як по Роберовому голосу майнула тінь духу Ґермантів, — так десь у піднебессі, не зупиняючись, пропливе хмара). Щось карколомне! Батьки нездужають і їм не до доньки. Ба, мала розважається, як може, маю надію, ти якось розвеселиш цю крихітку". — "Коли ж тебе ждати знов?" — "Хто зна; якщо тобі не конче потрібні дукині (титул дукині у середовищі аристократії означав належність до найвищого рангу, як для люду — титул принцеси), можу почастувати тебе ласим шматочком геть-то в іншому роді — камеристкою пані Пютбюс".
Цієї миті увійшла до гральні пані де Сюржі, розшукуючи своїх синів. Угледівши її, пан де Шарлюс порвався до неї з радісною усмішкою, яка вразила маркізу тим приємніше, що вона сподівалася крижаного холоду від барона, який завжди горою стояв за Оріану і єдиний з усієї родини, вкрай поблажливої до дукових вихваток, поблажливої з розрахунку на його спадщину і з заздрости до дукині, безжально бойкотував братових коханок. Отож-бо маркіза де Сюржі чудово зрозуміла б барона, якби він поставився до неї з убивчою сухістю, але їй було невтямки, чому він такий радий її бачити. Пан де Шарлюс захоплено заговорив з нею про портрет, який колись малював з неї Жаке. Його захоплення переросло в екстазу, і ця екстаза, хоч і небезкорислива (йшлося про те, щоб заступити маркізі дорогу, "скувати" її, як висловлювався Робер, маючи на увазі намагання стримати сили ворога на певному місці), все ж, може, була й щира. Адже якщо кожен милувався у синах царською поставою й очима маркізи де Сюржі, то барон міг зазнавати зворотної, але не менш живої втіхи, бачачи поєднання цих гарних рис у матері, як на портреті, який сам собою не породжує жадання, але наснажує естетичною насолодою жадання, скреслі завдяки йому. Такі, власне, жадання ретроспективно надали змислового чару навіть портретові пензля Жаке, і в цю хвилю барон залюбки купив би той портрет, щоб за ним вивчати фізіологічний родовід молодих Сюржі.
— Ти бачиш, що я не передаю куті меду, — промовив Робер. — Поглянь, як мій вуйко підлещується до маркізи де Сюржі. І в даному разі мене це дивує. Якби про це дізналася Оріана, то нетямилася б з люті. Як на те пішлося, хіба мало на світі баботи? Чому вуйкові приспічило накинутися саме на цю?
— додав Сен-Лу. Як усі, хто не закоханий, він уявляв, що кохану людину обирають по довгих роздумах, враховуючи ті чи інші прикмети, обирають з різних міркувань. Засліплений гнівом, Робер відгукувався про пана де Шарлюса надто легковажно: зрештою він помилково вважав свого вуйка за бабія. Не завжди безкарно можна бути чиїмось сестринцем. Дуже часто через вуйка рано чи пізно передається якась спадкова звичка. Можна було б спорядити цілу портретну галерею, запозичивши для неї назву німецької комедії "Вуйко і сестринець", і відвідувачі побачили б, як ревне, хоч і несвідомо, вуйко стежить за тим, аби сестринець зрештою став на нього схожий. Додам навіть: галерея була б неповна, якби в неї не заводилося вуйків, не пов'язаних із сест-ринцями по крові, бо вони доводяться вуйками лише сестринце-вим жінкам. Барони де Шарлюси по суті непохитно переконані в тім, що таких взірцевих чоловіків, як вони, нема ніде, ба більше, що тільки їхні жінки позбавлені підстав для ревнощів, тож-бо звичайно з прихильности до сестрениці видають її так само за якогось Шарлюса. І це заплутує клубок подібностей. Добре ставлення до сестрениці часами переноситься на її обранця. Такі шлюби не рідкість і часто ці шлюби ще й щасливі.
"Про що ми мовили? Ага, про цю високу білявку, камеристку пані Пютбюс! Вона любить ще й жінок. Але тобі, гадаю, це байдужки; кажу тобі цілком щирісінько: зроду я не бачив такої вродливиці". — "Щось у дусі Джорджоне?" — "Ще й якого Джорджоне! Ех, пожити б мені в Парижі! Як гарно можна тут бімбувати! Набридла — до іншої. Бо кохання — це, знаєш, бридня, я від нього зцілився". Незабаром я з подивом зауважив, що зцілився він і від письменства, а мені ж видалося при нашій останній зустрічі, ніби він розчарувався тільки в письменниках. ("Майже всі вони — шушваль", — заявив він, і ця репліка могла цілком пояснюватися уразою, завданою йому деякими Рахиліними приятелями. Вони вбили Рахилі в голову, що правдивою актрисою їй ніколи не стати, якщо вона не вирветься з-під Роберового ярма, "людини іншої раси"; вкупі з нею вони висміювали його на обідах, які він для них давав). Та річ у тім, що Робер як і кохався в письменстві, то не глибоко, його замилування не корінилося в його натурі, воно було лише наслідком його кохання до Рахилі й зів'яло разом із нехіттю до марнотратців життя та побожним схилянням перед жіночою цнотою.
— Які чудні ці молодики! Подивіться, маркізо, оце справді завзяті картярі, — сказав пан де Шарлюс, показуючи пані де Сюржі на обох її синашів, ніби уперше їх бачив. — Вони, либонь, зі Сходу, в них упадає в вічі щось східне, може, це турки,
— додав він на те, щоб таки переконати маркізу, ніби їх не знає, а також, щоб дати їй відчути свою легку антипатію до них, яка далі, замінившись на доброзичливість, довела б їй, що він їх трактує прихильно лише як синів її і що він змінив гнів на ласку тільки потому, як з'ясував, хто вони. Може, також пан де Шарлюс, на вдачу зухвалець і скорий до зухвальства, скористався з нагоди й дозволив собі не знати, як звати цих юнаків, щоб позбиткуватися з пані де Сюржі і своїм звичаєм уджигнути її, — так Скапен, послуговуючись тим, що його пан переодягнувся, парить його кийком.
— Це мої сини, — сказала пані де Сюржі, почервонівши, а проте, якби вона була не доброчесніша, ні, а просто кмітливіша, то не пекла б раків. До неї б дійшло, що геть-то байдужий чи ущипливий тон, якого пан де Шарлюс прибирав при зустрічі з молодиком, був такий самий нещирий, як наскрізь фальшивий захват перед жінками, що не передавав його істинної сутности. Та, якій він садив найхвацькіші компліменти, могла б відчути ревнощі, якби перехопила погляд, що його барон, розмовляючи з нею, кидав на чоловіка, хай би він потім і переконував, що не помітив його. Бо то був не той погляд, яким пан де Шарлюс дивився на жінок; то був особливий погляд, який ішов із глибин його єства, погляд, який навіть на вечорі наївно падав на молодиків, — так погляд кравця зраджує його фах, бо одразу спочиває на вбранні.
— О, як цікаво! — підхопив нахабно пан де Шарлюс із такою міною, ніби його думка здолала довгу путь, перш ніж добратися до щирця, що геть розбігався з його гадкою. — Але я з ними не знайомий, — додав він, потерпаючи, що надто зарвався у виразі своєї антипатії й знеохотив маркізу познайомити його з ними. "Чи пан дозволить ласкаво рекомендувати їх собі?" — спитала несміливо маркіза де Сюржі. "На Бога, мені не треба вам казати, який я був би радий, але, може, їм, таким молодесеньким, буде зі мною нудно?" — виспівав пан де Шарлюс нерішуче й холодно, ніби з нього витискали чемні словеса.
— Арнюльфе, Віктюрньєне, ходіть мерщій! — покликала маркіза де Сюржі. Віктюрньєн жваво підхопився. Арнюльф. тінь свого брата, слухняно потяг слідком.
— Тепер черга за синами, — кинув мені Робер. — Можна вмерти зо сміху. Він примиляється до всіх, навіть до панського пса. Він цих жовтодзьобих не терпить — ось що найкумедніше. А диви, як поважно їх слухає. Якби познайомити його з ними заманулося мені, він послав би мене к бісу. Слухай, мені слід піти привітатися з Оріаною. В Париж я ненадовго, тож хочеться побачити всіх тих, кому інакше довелося б кидати візитівки.
— Як добре вони вишколені, які в них гарні манери! — щебетав пан де Шарлюс.
— Ви так вважаєте? — відповіла врадувана маркіза де Сюржі.
Сванн, помітивши мене, підійшов до нас із Сен-Лу. Жидівська дотепність Сваннова була не така субтельна, як його жарти світовця.
— Добривечір! — промовив він. — Боже мій! Гуртом уся трійця — можна подумати, засідання синдикату. Бракує тільки, щоб почали запитувати, де каса!
Сванн не побачив, що за його плечима пан де Босерфей стоїть і наслухає. Генерал несамохіть ізсунув брови. Голос пана де
Шарлюса лунав тепер близесенько від нас. "То вас звати Віктюрньєн, як героя "Музею антиків" — спитав барон, щоб підтримати розмову з двома молодиками. "Як у Бальзака, атож", — відповів де Сюржі-старший — він жодного рядка цього письменника не читав, але викладач кілька днів тому звернув його увагу на те, що в нього одне ім'я з д'Егріньйоном. Маркіза де Сюржі відчула себе на сьомому небі, що її син так знається на письменстві, а барон де Шарлюс був зачарований таким огромом знань.
— Здається, Лубе цілком з нами, я знаю про це з надійного джерела, — сказав Сванн Роберові, уже не так голосно, аби генерал не чув.