Отож-бо я ніби глянув на себе збоку, як той, хто вйчитає своє ім'я в газеті або побачить себе у дзеркалі.
Одного вечора мені захотілося розповісти досить комічну історійку про пані Бланде, але я прикусив язика, я згадав, що Сен-Лу її знає і що коли я заходився був її викладати йому назавтра по приїзді сюди, він урвав мене: "Ви вже оповідали мені це в Бальбеку". Тому я здивувався, бачачи, що він заохочує мене вести далі, запевняючи, що не знає цієї історійки і що йому кортить почути. Я сказав: "Ви, мабуть, забули, але зараз пригадаєте". — "Ба ні, присягаюся, ти помиляєшся. Ти мені її не розповідав. Катай!" І, поки точилася розповідь, він, увесь роз'ятрений, бликав захоплено то на мене, то на приятелів. Тільки коли я закінчив розповідь, серед дружного сміху товариства, я зрозумів, що йому хотілося, аби в його приятелів склалося гарне уявлення про мій розум, і що тільки тому він прикинувся, ніби вперше чує цю історію. Оце так дружба!
Третього вечора один з Роберових товаришів, з яким мені не випадало розмовляти досі, балакав зі мною довгенько; згодом я чув, як він упівголоса говорив Роберові про втіху, якої зазнав від нашої розмови. Справді, ми гомоніли цілий вечір, геть забувши про повні перед нами келишки з сотерном, відрубні від інших, затулені від них чудовими заслонами тієї виниклої між людьми симпатії, яка, якщо вона вільна від фізичного потягу, становить собою єдине почуття, де все тайнощі. Так само загадковим видалося мені у Бальбеку почуття, яке живив до мене в душі Сен-Лу, зовсім не пов'язане з інтересом, який мали для нього наші розмови, почуття, позбавлене якихось матеріяльних уз, незриме, невідчутне на дотик, а проте таке живе в ньому, наче флогістон, наче пальний газ, такий лоскітний, що Робер не міг про нього не говорити без усмішки. А може, було щось іще дивовижніше в симпатії, розквітлій тут на один вечір, — так розпустився б протягом кількох хвилин пуп'янок у теплі цього по-коїка. Я не стримався і спитав у Сен-Лу, чи правда, що його одруження з панною д'Амбрезак, як чув я у Бальбеку, річ вирішена. Він відповів, що не тільки нічого не вирішено, але навіть про це і не йшлося, що він не бачив цієї панни і в очі, що він не знає, хто вона. Якби я спіткав зараз когось із тих, хто говорив мені про Роберове женіння, він ознаймив би мені про те, що панна д'Амбрезак має побратися, але не з Сен-Лу, а Сен-Лу має побратися, але не з панною д'Амбрезак. Я вельми їх здивував би, нагадуючи їм, що вони пророкували щось зовсім інше, та ще й так недавно. А щоб ця невинна розвага тривала і множила неймовірні чутки, нарощуючи масу, чутка за чуткою, громадячи їх за кожним іменем, природа дала цим пустоплясам пам'ять тим коротшу, чим більша була їхня легковірність.
Сен-Лу оповідав мені про іншого свого товариша, який теж був тут і з яким вони щирували, бо вони лише двоє серед начальства виступали за ревізію процесу Дрейфуса.
— О! Він зовсім не те, що Сен-Лу, це фанатик! — заявив мені мій новий знайомий. — Він навіть не щирий. Спершу він доводить мені: "Треба почекати, там у штабі є одна людина, вона тонка, шляхетна, це генерал Буадефр, можна стати на його бік, хай тільки генерал скаже". Але коли він довідався, що Буадефр вірить у Дрейфусову вину, Буадефр став для нього нікчемою; клерикальство та інші штабні забобони, мовляв, засліпили його зір, хоча на світі не знайдеться чи бодай не було такого затятого клерикала, як наш приятель. Тоді він заявив нам, що правда все одно випливе, бо справа попала до рук Сосьє, а Сосьє солдат-республіканець (наш приятель з родини ультрамонархістів), людина непохитна, світле око. Але коли Сосьє виправдав Естергазі, він витлумачив цей вирок інакше, і його нове пояснення паплюжило не Дрейфуса, а генерала Сосьє. Це мілітаристський дух затруїв Сосьє (зауважте, що наш приятель не лише клерикал, а й мілітарист, точніше, він мав^славу мілітариста, бо тепер я й не знаю, що про нього думати). Його родичі рвуть на собі волосся, що він пройнявся такими поглядами.
— Бачте, — озвався я, звертаючись і до товариша Роберового і до самого Робера, щоб він не думав, ніби я його цураюся, і щоб залучити його до розмови, — той вплив, який ми приписуємо середовищу, надто сильний в інтелектуальному середовищі. Він одержимий своєю ідеєю, на світі людей куди більше, ніж ідей, тому ідейні люди такі між собою подібні. А що думка позбавлена чогось матеріяльного, то люди, які оточують людину фізично, нічим її не змінюють.
У цю мить Сен-Лу урвав мене, бо один з молодих військових з усмішкою показав йому на мене:
— Дюрок, викапаний Дюрок!
Я не зрозумів, що це означає, але бачив, що несміливий вираз на його обличчі був якнайзичливіший. Сен-Лу мало було слухати нашу розмову. В пориві радости, ще більшої через те, що він показував мене у всьому блискові своїм товаришам, він приказував скоромовкою, поплескуючи мене, наче коня, що перший прийшов до фініша:
— Клянуся, розумнішого за тебе я не знав нікого. — Тут він схаменувся і додав: — І Ельстіра. Це тобі не образливо, еге ж? Розумієш, безсторонність. Приклад: я кажу це тобі, як сказав би Бальзакові: "Ви найбільший романіст нашої доби, ви і Стендаль". Розумієш, безсторонність це і є, власне, дике захоплення. Хіба не так? Ти не пристаєш на думку щодо Стендаля? — спитав він із простодушною вірою в слушність мого судження — вірою, яка світилася в чарівному, усміхненому, майже дитинному погляді його зелених очей. — Ага, я бачу, що наші смаки збігаються. Блок терпіти не може Стендаля, як на мене це ідіотство. "Парм-ський монастир" — це все-таки грандіозно, еге~ж? Приємно, що ти зі мною згоден. Скажи, що тобі в "Монастирі" подобається Найбільше? — з молодечим завзяттям допитувався він. Його грізна фізична міць надавала цьому запитанню чогось майже страхолюдного. — Моска? Фабріціо? — Я несміливо зауважив, що Моска чимось нагадує маркіза де Норпуа. На ці мої слова молодий Зиґфрід — Сен-Лу — відповів реготом. І я ще не доказав: "Але Моска куди розумніший, і він не такий зануда", як Робер уже гукнув: "Браво!", нестямно заляпав і, душачися зо сміху, крикнув: — Це дуже слушно! Молодчага! Тобі ціни нема!
Поки я промовляв, схвалення інших здавалося Роберові зайвим, він домагався мовчання. І, так само, як диригент зупиняє оркестрантів, стукаючи смичком по пюпітрові, коли хтось галасує, Сен-Лу присадив порушника спокою.
— Жіберте! — мовив він. — Треба мовчати, коли говорять інші. Чекайте вашої черги. Я слухаю, — озвався він до мене.
Я полегшено зітхнув, бо боявся, як би він не змусив мене починати все заново.
— А що ідея, — вів далі я, — не бере участи в людських розрахунках і не може тішитися тими пільгами, які має людина, то на ідейних розрахунок не впливає.
— Ну що, діти мої, з'їли? — коли я закінчив, гукнув Робер. Досі він стежив за мною з такою напруженою увагою, ніби я йшов по линві. — То що ви хотіли сказати, Жіберте?
— Я сказав, що панич дуже мені нагадує майора Дюрока. Ніби це він мовить його устами.
— Мені теж це спадало на думку, — притакнув Сен-Лу. — Вони мають багато спільного, але ось ви побачите, що Дюрок йому в підметки не годиться.
Так само як брат цього Роберового приятеля, учень 8сЬо1а СаЩогит, мав судження про всю сучасну музику зовсім відмінне, ніж його батько, мати, рідня, клубмени, а саме — як усі учні 8сїїо1а, так і "ментальність", як тоді вже повелося говорити, цього аристократа-підофіцера (про якого Блок, коли я розповідав про нього, повзяв собі якесь вельми химерне уявлення: зворушений тим, що вони однодумці, Блок чомусь уявив через його шляхетне походження, через релігійне і військове виховання підофіцера, що це його цілковита протилежність, що він наділений шармом жителя далекого краю) нічим не різнилася від ментальности всіх дрейфусарів загалом і, зокрема, Блока, і на нього не впливали ні родинні традиції, ні кар'єрні клопоти. Щось подібне лучилося з молодою східною принцесою, з якою одружився Ро-берів кузен, про неї подейкували, що вона пише вірші не гірші, ніж Віктор Гюґо та Альфред де Віньї, але приписували їй напрям думок інший, ніж можна було уявити з її віршів, що в неї душа східної принцеси, ув'язненої в палаці "Тисячі й однієї ночі". Письменники, які сподобилися щастя познайомитися з нею, зазнали розчарування або радше радощів, адже її мова викликала в уяві не Шехерезаду, а істоту, наділену талантом у дусі Альфреда де Віньї чи Віктора Гюґо.
Мені дуже подобалося розмовляти з цим молодиком, як, зрештою, і з іншими Роберовими товаришами та й з самим Робером, про касарні, про полкову старшину та про військо взагалі. Завдяки великому масштабу, в якому ми бачимо навіть дрібні предмети, серед яких ми їмо, розмовляємо, реально живемо, завдяки страшенно завищеним оцінкам, які ми їм даємо, через що вся відсутня решта світу не може з ними змагатися і при них робиться якимсь хистким сновидінням, я зацікавився різним людом, мешканцями касарень, старшинами, яких бачив у дідин-ці, коли простував до Робера, або з мого вікна, коли мене будив, проходячи мимо, полк. Мені кортіло більше довідатися про майора, якого підносив Сен-Лу, та про його курс історії воєн, який би міг мене захопити "навіть естетичною стороною". Я знав, що Робер кохається у плетінні словес, часом у теревенях, одначе іноді він намагався вловити якусь глибоку думку, і такі думки були йому не чужі. На жаль (на жаль з погляду військового), Робера цілком поглинала справа Дрейфуса. Мовив він про неї мало, бо з усіх, хто сидів за столом, дрейфусаром зостався тільки він один; інші виступали проти ревізії, окрім мого сусіда, мого нового товариша, але його погляди не були переконливі. Палкий шанувальник полковника, який мав славу бездоганного офіцера і в своїх наказах таврував тих, хто не любив солдатчини, завдяки чому його мали за антидрейфусара, мій сусіда довідався про висловлювання свого командира, з яких випливало, що він сумнівається у провині Дрейфуса і зберігає пошану до Пікара. Чутка про полковників дрейфусизм була недостеменна, як і всі з невідомого джерела чутки довкола кожної "великої справи". Невдовзі полковникові доручено допитати колишнього начальника розвідки, і допитував він його вкрай брутально і зневажливо.