Мов вогню, Вільнер боявся людей, які, познайомившись з ним, заявляли: "Знаєте, моє життя — чудовий сюжет для п'єси".
Йому здавалося, що Сільвена якраз і належить до цієї категорії людей.
Він волів говорити сам — виголошувати старі думки, сипати парадоксами п'ятдесятирічної давності, що стали вже істиною, наприклад: "не в молодості щастя". Він умів причепити до заяложених, давно відомих усьому світові афоризмів такий поплавець, що вони твердо трималися на поверхні.
— Найщасливіша пора життя — це старість, — казав він. — І шкода, що вона така коротка.
Вільнер не цікавився думками співрозмовника. Він робив висновок про людей залежно від того, як вони ставились до його монологів. Про Сільвену Вільнер подумав:
"Її чекає або "Комеді франсез" (там ставлять такі погані п'єси!), або шиночок, закохається в якого-небудь швейцара чи кухаря й відкриє шинок "У Сільвени". Туди ходитимуть люди (не я, то інші)... Ні, мабуть-таки "Комеді франсез": вона — типова егоїстка й дуже непокоїться за своє майбутнє".
Він накапав собі в чарку двадцять крапель ліків і поклав на скатерть дві стимулюючі пілюлі, які збирався прийняти після печені, разом із таблеткою заспокійливого.
Сільвена скористалася з його мовчанки і вимовила приготовлену заздалегідь улесливу фразу — висловила подив, чому Вільнер досі не академік.
— А навіщо це мені? — спитав він, підвівши голову. — Ну, що може дати мені це звання? Я ж сказав тобі, що почуваю себе цілком щасливим, — додав він, потягаючись. — Поглянь на мене. Я маю все. Я творю. А бути першим драматургом свого часу не так то вже й погано. У мене є свій театр, і, сидячи в його кріслах, мені аплодують і розумні, і багаті, і дурні, і бідні, і молоді, і літні, і люди досвідчені, і не досвідчені. І я радію, коли мені щастить відкрити талант, витягти його із шкаралупи, показати юрбам дурнів...
Останні Вільнерові слова підбадьорили Сільвену.
— А головне, — глухо вів далі Вільнер, нахиляючи до тарілки свою пику, — мене туди ніколи б і не прийняли, бо я єврей.
— А Порто-Ріш?
— Ну, Порто-Ріш нікому не заважав: це був талантик другого гатунку!
Він узяв зубочистку й почав длубатися нею в зубах.
— Може, ти все-таки хочеш пообідати у "Срібній башті"? — спитав він. — Ні, справді?.. Так, звичайно, у "Срібній башті" чудово годують, але страшенно дорого — справжнє здирство... Про що це я говорив? Ага: що я надзвичайно щаслива людина. І найбільше, найглибше джерело радості для мене — те щастя, яке я дарую жінкам... усім без винятку, розумієш: усім...
Сільвена відчула під столом дотик високих Вільнерових колін.
— Усі мої дами листуються зі мною і називають мене "мій великий Едуард". Вони й досі присилають мені подарунки і тільки й чекають того дня, коли знову будуть належати мені. Бачиш оцей золотий годинник — мені його подарувала одна жінка тиждень тому. Он у тій шухляді лежать десять таких годинників. Я б міг, коли б хотів, відкрити крамницю годинників. — Він ковтнув вина і провадив далі. — Я пам'ятаю кожну жінку, з якою був близький...
— Я б не сказала, що мені дуже приємно це слухати... Едуарде... — мовила Сільвена, намагаючись не зустрічатися з ним очима і граючись краєм скатертини.
"Ага, вже ревнує!" — подумав Вільнер.
— Чого, моя крихітко? — удавано наївно спитав він.
— Якщо у вас така пам'ять, то невже ви не пам'ятаєте... У двадцять другому році?
— Що, в двадцять другому році? — спитав Вільнер. — Хіба... Хіба... ми були з тобою в близьких стосунках?
Сільвена злегка нахилила голову.
В очах у Вільнера промайнув сумнів.
"А може, вона глузує з мене?.." Потім сумнів змінився тривогою і навіть страхом.
— Я не наважилася нагадати вам про це, коли ви мене ангажували, — сказала Сільвена. — Мені здавалося, що це буде нескромно. Але все-таки я вважала... Правда, я була тоді ще дівчисько!
— Стривай... стривай... А й справді... тепер я згадав... Ми зустрілися з тобою в нічному ресторанчику, і я потім одвіз тебе додому машиною, правда ж? Тобі дуже хотілося мати дитину, але нічого не виходило... А мені хотілося зробити тобі приємність... Ти ж нічогісінько не тямила в коханні. Значить, це була ти? Але відтоді ти так змінилася, стала така гарна...
В цю хвилину до кімнати ввійшов дворецький.
— Месьє просять до телефону. Месьє Лашом.
— Гаразд, переключіть сюди, — сказав Вільнер, радіючи, що можна припинити цю розмову із Сільвеною.
"Ні, це справді дуже дивно. Такого зі мною ще ніколи не траплялось", — подумав він і підійшов до телефонного апарата.
— Добрий вечір, мій друже і наш дорогий депутате... — сказав він, знявши трубку. — Дякую, так, чудово... Пообідати з вами в п'ятницю? Буде чоловік вісім? А де? Так, так, я люблю це місце. Там дуже весело. У смокінгу? А хто буде?.. Ні, я маю на увазі жінок. Наша мила Марта, звичайно, так, княгиня Торредж'яно — так, добре... Інесса Сандоваль, поетеса, так, так... — Вільнер записував ці імена в блокноті. — Добре, друже, домовились: у п'ятницю, о восьмій, неодмінно, — сказав Вільнер і повісив трубку.
"Маленька Сандоваль... Ні, з цією я ніколи не був близький".
Вільнер підійшов до невеличкої дерев'яної скриньки, пошукав у картках, вийняв одну з них, на якій стояла літера "С", і прочитав:
"12 грудня 1908 року. Обід у герцогині де Жіверні. Маленька Сандоваль, двадцяти років, недавно вийшла заміж за Жюля Сандоваля. Гарненька, досить розумна брюнетка. Була в сукні кольору морської хвилі та в кольє з димчастих топазів. Порадив їй не носити сережок, бо вуха не потребують прикрас..."
На картці було ще дві позначки: одна зроблена 1913, а друга — 1924 року. Старий спокусник зберігав у цій дерев'яній скриньці записи, що стосувалися близько восьмисот жінок; деякі з них були його коханками, а деякі ні. Ці записи охоплювали п'ятдесят років його життя в Парижі і взагалі в Європі.
Перш ніж іти куди-небудь на обід, він завжди цікавився іменами запрошених і перевіряв дані про них у своїх картках. У п'ятницю, на цьому обіді, де буде вісім чоловік, він після кофе сяде з Інессою в куточок, і з його рота, мов із ринви, поллються чарівні слова.
"А знаєте, де ми з вами вперше зустрілись? — скаже він. — В милої Сесіль де Жіверні... Атож. Двадцять років тому, абсолютно точно, люба. На вас була тоді сукня кольору морської хвилі, шовковиста, як водорості... Так, я це дуже добре пам'ятаю! Хіба я міг забути... Я тоді очей не міг відірвати од ваших вух. І ви люб'язно зняли на хвилину ті прегарні коштовності, що були на вас, і дали мені змогу насолодитися ще прекраснішими коштовностями".
Мало хто з жінок міг устояти проти такого залицяння. Вільнер про всяк випадок порився в картках на літеру "Д". Знайшов записи про багатьох небіжчиць. Але про Сільвену — нічого.
"Ось що значить зневажати жінок, якщо вони не графині", — розізлився він на себе, повертаючись до столу.
VI
Посуд було прибрано, столик для гри в бридж складено, слуга щез у глибині храму. Тільки автомобілі, які час від часу проїжджали під вікнами, нагадували Сільвені про те, що десь поряд є люди.
Вільнер узяв її за руку й несподівано патетичним тоном мовив:
— Ти так потрібна мені, люба! Ти повинна допомогти мені піти з життя. — І глибоким проникливим голосом почав снувати навколо своєї полонянки павутиння, вплітаючи в товсті, мов канат, нитки то обіцянки щастя, то розпачливі вигуки, ремствуючи, що надмірна слава й талант прирікають його на довічну самотність. Він розставив найрізноманітніші сильця, щоб у самого себе створити враження, ніби йдеться про дичину, яку не так легко спіймати.
"І, крім того, таким, як Сільвена, завжди подобається, коли їх намагаються завоювати", — подумав він і раптом сказав:
— Але перш ніж здохнути, я їх іще всіх здивую. Напишу п'єсу про Мойсея, з якою не зміг дати собі ради цей осел Шатобріан. І це буде мій єдиний, справжній автобіографічний твір.
Говорити про себе — то був один із його способів зваблювання. Він не боявся ні перебільшень, ні небезпеки видатися смішним. Він вдавався до всіляких прийомів, розкриваючи всю багатогранність своєї натури і все багатство свого розуму перед тією, яку глибоко зневажав і яка не могла оцінити й половини того, про що він їй говорив. Вільнер робив це для власної втіхи, а Сільвена була тільки глядачем, без якого не змогла б відбутися ця тисячна вистава.
"Ще одна пам'ятатиме про мене, ще одна зможе сказати, що бачила Вільнера без машкари, і сприятиме цим поширенню легенди про мене".
А Сільвена й справді мимоволі піддалася чарам цієї людини, що мала таку незвичайну життєву силу, і в міру того, як минав час, ставала наче ще величнішою і вагомішою.
Наставала хвилина, коли Вільнеровому співрозмовникові починало здаватися, ніби перед ним сидить чи то прототип тих давніх витворів природи — істот, котрі є чимось середнім між людиною і звіром (їхні зображення збереглися на священному посуді доізраїльських часів), — чи то плід її нових дерзань, але ще досконально не викінчений — щось середнє між людиною і богом.
Сільвена зовсім забула про свої надії, які вона покладала на цей обід. Могутня індивідуальність хазяїна зламала її.
"Він зробить зі мною все, що схоче, — подумала вона. — От тільки чи не застарий він? Чи потрібні ще йому жінки? Може, він тільки туману мені пускає?"
Почасти із цікавості, а почасти прагнучи звільнитися від його чарів, Сільвена підвелася.
— Вже пізно, — сказала вона. — Мені час додому.
На Вільнеровому обличчі застиг вираз справжнього страху. Він схопив Сільвену за руки.
— Ні, ні, ти не можеш зараз покинути мене. Адже ми тільки-но почали розуміти одне одного. Ти теж нещаслива... Я це знаю, бачу, а зараз, повір, ти зазнаєш щастя. Не треба порушувати ритм. — Голос його став глухіший, у ньому з'явились вимогливі й благальні нотки. — Зі мною ти зазнаєш розкоші, рівної якій немає на землі, — провадив він далі. — Тоді ти була ще занадто юна, не розуміла, з ким твориш любов. І не могла бути щаслива, бо не розуміла, що це означає, коли я кохаю когось.
Коли в компанії хто-небудь розповідав, як висловлюється в таких випадках Вільнер, всі аж заходилися сміхом. Але та, що слухала його, ще довго була охоплена надією і страхом, навіть коли б уже наступного дня глузувала з Вільнера.
— І я зроблю з тебе велику актрису, — прошепотів він і тут же подумав: "Хоч би ця дурненька не пішла.