Дивна таємниця, яка весь час цікавила їх, — таємниця кинутого з вікна ключа, несподівано почала виблискувати перед їхніми очима сліпучояскраво. Ось чиї двері відмикає цей ключ, ось навіщо він був потрібний!
Таємнича поведінка Тороманова в зв'язку з ключем відразу ставала зрозумілою, тепер її легко можна було пояснити. Але чи не помиляється Пешо? Чи не було це якимось дивним збігом обставин? Єдина Живка, яка не знала історії з кинутим ключем, дивилася з сумнівом на своїх дивовижних гостей.
— Ні, мені ця справа не здається такою правдоподібною, — сказала вона, знизуючи плечима. — Навіщо залишати листівки в порожній квартирі? Який у цьому смисл?
— А звідки ти знаєш, що квартира порожня? — спитав Пешо. — Там може чекати інша людина, яка теж має ключ… і, може, не одна, а кілька!… Саме їм він і залишив харчі!
— Які харчі? — підвела брови Живка. — Ви ж казали, що листівки?
Та Пешо не розгубився.
— Авжеж, — похитав він головою. — Листівки лежали на дні, зверху вони були замасковані різними продуктами.
— Тоді чому він не виніс назад продукти? — наполягала Живка. — Чому він і їх залишив там? Адже він тільки для маскування?
— Виходить, що не для маскування, — сказав неохоче Пешо. — Мабуть, в квартирі інженера Дончева переховуються якісь… небезпечні люди, і Тороманов постачає їх продуктами…
На мить у кімнаті настало моторошне мовчання. Сама думка, що над їхніми головами, можливо, переховуються небезпечні злочинці, примусила дітей насторожитися. Тепер усе в незвичайній поведінці Тороманова — купівля книг і продуктів, таємниче зникнення і таке інше — здавалось, легко можна було пояснити. Але навіщо тоді він ходив до зубного лікаря? Перший запитав про це Бебо.
— Мабуть, щоб замести свої сліди, — відповів, замислившись, Пешо. — Якщо завтра спитають його десь, скажімо, в суді, що ти шукав у цьому будинку, то він відповість: "Ходив до зубного лікаря!…"
— Хитро придумано! — сказав Бебо. Пешо уважно подивився на Живку.
— Ти не помічала, вікна в інженеровй квартирі не були освітлені? — спитав він.
— Не звертала уваги… В усякому разі ці вікна щільно обліплено старими газетами, як це буває в квартирах, де пожильці їдуть на тривалий час на курорт…
— Не віриться мені, щоб вони світили! — сказав немов сам до себе Пешо. — Вони знають, що це їх викриє! Вночі вони просто не засвічують лампи.
— Живуть, мов кроти в темряві! — буркнув Бебо з огидою.
— А цікаво, як вони готують собі страву? — обізвалась Юлія.
— Ага, вірно! — підхопив Пешо. — Сьогодні Тороманов купив у м'ясній крамниці два кіло телячого фаршу!… Два кіло!… Це дуже багато для однієї людини!
— Вони готують удень! — додав Бебо. — Тоді їм не потрібне електричне світло.
— Варять вони, можливо, на електроплитці! — сказала Юлія. — Котлети кожний уміє готувати.
Раптом блискуча думка майнула в голові Пешо.
— Справді, на електроплитці! — повторив він, і обличчя його проясніло. — Якщо вони ввімкнуть електроплитку в електричну мережу, то внизу електролічильник почне крутитись!… Розумієте? Ми просто можемо перевірити! Всі захоплено перезирнулись.
— Чудово! — сказав Бебо. — Тільки де дістати ключа від електролічильників?
— Це найлегше! — засміялась Живка. — Ключі в мене!
— В тебе?
— Так, у мене… Мама — керуючий будинку, я заміщаю її…
— Давай їх сюди!
Живка підвелася, відсунула одну з шухляд буфета і взяла звідти низку ключів.
— Ось! — Вона показала на маленький заіржавілий ключик.
Вся компанія вийшла, затамувавши подих, на сходи. Як в усіх великих жилих приміщеннях, коробка з електролічильниками містилась біля самих дверей, що вели на вулицю. Оскільки електролічильники були високо, Живка принесла стілець, потім, відкрила ящик і широко відчинила дверцята. Діти побачили три ряди чорних, до блиску начищених електролічильників.
— Ось цей! — сказала Живка немов чужим голосом. — Це електролічильник Дончевих.
Однак він не крутився! Всі побачили це одразу і потихеньку зітхнули.
— Ти впевнена, що саме це їхній? — спитав Пешо.
— Упевнена! Ось тут і написано — Дончев! — і Живка вказала на маленьку білу табличку, написану хімічним олівцем.
Настало коротке мовчання.
— Не зобов'язані ж вони користуватися тільки електроплиткою! — сказав тихо Бебо. — А й, можливо, саме в цю мить вони взялися до якоїсь іншої справи!
Живка зіскочила з стільця. Якщо він не крутиться зараз, то, може, крутитиметься потім, — треба, звичайно, залишатися тут і чекати. Небезпечним було тільки те, щоб хтось з дорослих, проходячи мимо, не поцікавився, що роблять діти біля електролічильників.
— Коли хочете, давайте почекаємо! — сказала Живка.
— Добре! — кивнув Пешо. — Хто знає, мож ливо, пощастить нам.
В парадні двері зайшла дівчина в білому платті і, не звернувши уваги на дітей, почала підійматися по сходах. Хлопчаки заспокоєно переморгнулися.
— Хто це? — спитав Бебо.
— Дочка професора, студентка!… Її нема чого боятися.
Раптом Юлія тихо крикнула. Хлоп'ята злякано подивилися на дівчинку. Вона нерухомо стояла з підведеним угору обличчям, наче застигла у цій схвильованій позі.
— Крутиться! — сказала вона приголомшено. Справді, білий кружечок з вузьким червоним пояском на електролічильнику досить швидко крутився. Діти, мов зачаровані, не могли одвести від нього поглядів. Кружечок крутився хвилини дві, потім одразу спинився. Першим отямився Пешо і тихо промовив:
— Бачили?
— Отже, справді, в квартирі є люди! — здивовано сказала Живка. — Та це просто… страшно!
Хоч кружечок і перестав крутитись, а всі ще дивилися угору, нібито чорний електролічильник був якимось дивним магнітом, який з величезною силою притягував їхні обличчя. Так минуло кілька хвилин, і Юлія знову порушила мовчання:
— Крутиться!
— Тихше! — гримнув на неї Пешо.
І цього разу білий кружечок крутився хвилинки дві, потім знову спинився. Так повторювалось кілька разів, поки, нарешті, Бебо похмуро пробурчав:
— Дуже дивна річ! Так не смажаться котлети!
— Готують щось особливе! — сказав.Пешо. — Щось незрозуміле. Чому вони включають прилади з такими дивними інтервалами?
Процедура зі струмом повторилась ще раз. Нарешті, Пешо махнув рукою і рішуче сказав:
— Ну, закрийте коробку! Залишатися тут далі небезпечно! Та й найбільш важливе ми вже взнали!
Живка взяла стілець і віднесла його додому. Бебо скористався з її відсутності і, підійшовши до Пешо, тихо сказав:
— Залишилося тільки перевірити ключем. Якщо ключ Тороманова відмикає двері Дончева, значить, все ясно, помилки не може бути!
— Ти збожеволів! — гримнув на нього Пешо. — Адже можуть люди зсередини почути нас… і тоді все під три чорти піде!
— Вірно! — розгубився Бебо. — Я про це не подумав.
— А я про це сто разів уже подумав. _ — То що будемо робити? — Зберемося ввечері всі і вирішимо! По-моєму, все найбільш важливе вже ясно, залишається тільки… діяти!
— А Живці що скажемо?
— Скажемо їй, що йдемо в міліцію! Після того, як ми усе розкрили, міліція вже спокійно може заарештувати їх!
Як тільки Живка повернулась, Пешо пояснив їй, що вони думають робити.
— Лише зберігай таємницю! — попередив він її в кінці. — Ніхто нічого не повинен знати! Інакше, коли прийде сюди завтра міліція, курчата можуть повилітати!
— А чому завтра?
— Сьогодні ввечері або завтра — як буде розумніше! Може, потрібно буде зібрати деякі додаткові відомості. Від тебе вимагається лише мовчати!
— Я не дитина! — сказала ображено Живка. Перед тим, як піти, Пешо обернувся до неї, подивився допитливо їй в очі і рішуче сказав:
— Дай мені ключ від парадних дверей!
— Навіщо він тобі? — здригнулася Живка.
— Мені він не потрібний, але може знадобитися міліції.
Дівчинка зняла ключ з низки і віддала його. Пешо взяв ключа і, на мить відчувши, що холодне залізо просто обпекло руки, поквапився опустити його в кишеню. Там, в глибині кишені, лежав і другий ключ, той, що зробили в слюсарні — копія ключа Тороманова. Тепер усі таємниці були вже в його кишені, і, справді, залишалось тільки діяти.
Ключ знаходить замок
Того ж вечора вся група зібралася в маленькому скверику, щоб вирішити усі ці надзвичайно важливі питання. На їхнє нещастя, ніч була зовсім ясною, місячною, і вони сховались серед кущів бузку, щоб не привертати уваги випадкових прохожих. В темних безлюдних алеях блукали поодинокі собаки, зрідка підходячи до кущів, обнюхували їх і, блиснувши на мить очима, зникали. Людей не було видно — лише на одній віддаленій лавці сиділа парочка, але обоє були так захоплені своєю розмовою, що ні на кого і ні на що не звертали уваги. Єдиний місяць, що байдуже кидав свої бліді промені на гілля дерев, був свідком нічної хлопчачої розмови.Перший узяв слово Пешо. Повільно, докладно, не пропускаючи ані найменшої подробиці, він розповів про все, що сталося протягом останнього вирішального дня. Виклавши факти, він висловив свої міркування і дав пояснення всім тим подіям, які досі здавались їм такими загадковими і незрозумілими. Хлопчаки слухали його, затамувавши подих, не перешіптуючись, жодного разу не обізвавшись, і лише їхні напружені обличчя свідчили про ту незвичайну увагу, з якою вони слухали цікаву розповідь.
— Немає ніякого сумніву, що в квартирі інженера Дончева переховуються шпигуни або диверсанти! — закінчив Пешо. — Інженер залишив сзій ключ Тороманову, щоб той постачав їм харчі і усе інше, що їм буде потрібно… По-моєму, це безперечний факт!
— Не зовсім безперечний! — обізвався тихо Веселин. — Він був би безперечний, коли б ми перевірили ключ…
Пешо подивився на Веселина, але не відповів одразу. Висловлюючи свої докази уперненим і переконливим тоном, в глибині душі він відчував деяку невпевненість. А що, як Тороманов заходив в іншу квартиру? А що, як інженер Дончев раптом повернувся додому і робить щось з допомогою електрики? Справді — лише перевірка ключа могла б розвіяти усі сумніви.
— Це неможливо! — сказав Пешо. — Двері можуть рипнути, люди всередині почують!
— Правильно! — погодився Коста.
Пешо першим запропонував повідомити міліцію про свої спостереження, і всі одностайно з ним погодилися. Хоч спостереження за Торомановим стало найзахоплюючою пригодою, яку вони будь-коли переживали, все ж діти ясно усвідомлювали, що час уже розстатися з нею. Самі вони більшого не зможуть зробити, і, як видно, не залишалось нічого іншого, крім негайного арешту злочинців.