— Номер автомашини!.."
Але номера не було видно — машина стояла якраз під ним. Рішення виникло раптово в його голові, і Філіп, не роздумуючи, блискавично кинувся до дверей. За мить до того, як він побіг, до його вух знову долинув хлоп'ячий голос:
— Я кричатиму!.. Чуєш?
Швидше, швидше!.. Якщо він запізниться, може знову статись непоправне!..
Філіп пробіг коридором, відчинив двері і, як вітер, полетів сходами вниз. На нижньому поверсі він наскочив на якусь жінку, котра вийшла на сходи з цебром у руках. Побачивши, що він біжить так швидко, жінка хотіла дати йому дорогу, але її несподіваний рух спантеличив хлопця. Філіп наскочив просто на цебер, пролунав гуркіт, а на ноги йому хлюпнула вода
— Хуліган! — ображено вигукнула жінка.
Філіп не чув її — він побіг далі, посковзнувся на мокрих сходинках і мало не впав. З останніх сил він ухопився за поручні і знову кинувся вниз. Ось уже сходовий майданчик, ось двері у двір. Лишилося п'ятнадцять метрів, і він буде на вулиці!
Ці останні метри здалися йому найдовшими. Горло в нього немов стислось і пересохло, ноги обважніли. Він енергійно прочинив хвіртку й опинився на вулиці.
І — нічого!..
Філіп не повірив своїм очам — зовсім нічого. Вулиця була геть порожня — не видно ні людей, ні легкового автомобіля... А де ж хлопець?.. Куди зник хлопець?.. Нема й згадки про нього, немов він розчинився в повітрі. Невже чоловік із машини схопив його? Напевно!.. Мокрий, блідий і ошелешений, Філіп стояв на тротуарі й безпорадно оглядався...
Раптом в його голові зринула нова думка, і він що— духу побіг вулицею. Від будинку до рогу було близько п'ятдесяти метрів, а це чимала відстань. Філіп біг, не шкодуючи сил, біг, не шкодуючи своїх ніг і серця, що вже мало не розривалося. Ще трохи, ще десять метрів, ще п'ять... Невже він знепритомніє, не досягши мети? Ось уже іі ріг, ще кілька кроків...
Філіп став на розі й жадібно оглянувся... Нічого!.. Нема й згадки про автомашину, немає й сліду від хлопця в синіх штанях і білій сорочці. Машина зникла, щезла десь за близьким поворотом. Хоч як не поспішав Філіп, машина була набагато швидша за нього.
"Номер! — думав він у відчаї. — Я не бачив номера!.."
Філіп знесилено повертався додому. Він дихав усе ще тяжко, мокрі холоші липли йому до ніг, замок і правий черевик. Але Філіп нічого не відчував, він гарячково мислив. Думки в нього були відчайдушні, його підборіддя трохи тремтіло... Як це можна зробити таку дурницю, як можна!.. Не треба було бігти, як дурню, по сходах, треба було залишитись біля вікна... Тоді він усе побачив би і все почув би... Найголовніше — тоді він побачив би номер!.. Так, так, — номер!.. Він не бачив його з вікна, бо машина стояла якраз під ним... Але якби вона рушила, якби вона доїхала до рогу, він неодмінно побачив би номер.
Так, неодмінно!.. В цьому немає сумніву!..
Філіпові в ту мить хотілося кусати собі руки з досади й відчаю... Якби він побачив номер, — то все було б добре!.. По номеру міліція за годину встановила б, хто злочинець!.. Встановила б і заарештувала б його!.. Можливо, цього ж вечора Васко був би вже вдома!..
І ось — він не подумав, припустився найдурнішого...
А тепер?
Що робити тепер, що діяти?..
"Пізно, — думав він у відчаї. — Дуже пізно...." Єдиний здобуток був у тому, що він тепер знав трохи більше про злочинця і його автомашину. Невже цього не досить, щоб спіймати його?.. Можливо, інспектор вже підозрює, хто злочинець... Можливо, він стежить за ним, але не має серйозних доказів. А те, що він зараз побачив на власні очі, він може підтвердити, якщо буде така потреба, навіть під клятвою.
Так, треба знайти інспектора й розповісти йому про все! Зараз це поки що найрозумніше, що він може зробити!
Але як його знайти? Тільки Зарко мав з ним зв'язок. Філіп сумно подивився на свої мокрі штани й прискорив ходу. Хоча б пощастило, хоч би всі були на місці.
Зарко був удома. Побачивши Філіпа в мокрих штанях, але збудженого, з палаючими очима, він одразу ж збагнув: сталося щось незвичайне, щось важливе. Філіп не чекав запрошень — він нашвидку розповів Заркові все, що бачив і чув.
— Просто не можу повірити! — приголомшено пробурмотів Зарко. — Виявляється, той бандит ще й страшенний нахаба!.. Грабує серед білого дня й оком не змигне!..
— Та ще й з машиною!.. Невже він не боїться, що помітять його номер?..
— Номер може бути фальшивий, — впевнено проказав Зарко. — Інакше навіщо ризикувати?..
— А іграшка на склі?.. Вона теж може виказати його... Чому він не зняв хоча б іграшку...
— Нічого не розумію, — задумливо промовив Зарко.
— Найкраще викликати інспектора! — наполягав Філіп. — Тільки він зарадить нам у цьому...
Протягом цілої години хлопчаки марно розшукували інспектора по телефонах, які він їм залишив. Нарешті, зовсім збентежені, вони повернулися до Зарка. Заркова мати зустріла їх ще на порозі.
— Він тут! — сказала вона з посмішкою на обличчі. Хлопці аж підстрибнули з радості.
Інспектор Табаков напружено вслухався в кожне слово незвичайної розповіді хлопця. Тільки одного разу урвав його запитанням:
— А варта?.. Як вона не помітила автомашини?
— Яка варта?
— Звісно, ваша варта...
Зарко відчув, як у нього стислося серце.
— Та ми зняли варту! — проказав він пониклим голосом.
Очі в інспектора якось дивно заблищали.
— Зняли варту?.. Хто вам наказав?..
Зарко зблід. Справді, хто їм сказав зняти варту?.. Ніхто!..
— Та я подумав... ми подумали, — заїкався він, —— оскільки ми вже знайшли бандита... Навіщо нам варта?.. Кого чекати?..
Інспектор ледве не застогнав — його стримав тільки відчайдушно-винуватий вигляд Зарка.
— Це я винний! — впевнено проказав він. — Тільки я!.. Звичайно ж, ви подумали, що довели справу до кінця... Знайшли чоловіка в жовтих черевиках — чого ж вам іще?.. Адже іншого завдання я вам не давав.
— Звідки ж ми знали, що так станеться? — видушив із себе Зарко.
Інспектор важко зітхнув:
— Так чи не так, а назад не повернеш!.. Розповідай далі, Філіпе!..
Хлопець докладно виклав усе до кінця. Цього разу він не обминув нічого — ні кольору машини, ні іграшки, ні зовнішності людей. Його пам'ять, як фотоапарат, зафіксувала найменші подробиці.
— Чудово! — сказав інспектор. — Вітаю тебе, Філіпе... Ти добре виконав свій обов'язок!..
— Чому ж добре? — похмуро запитав хлопець. — Я проґавив найголовніше — не помітив номера...
— Ну, що ж робити? — звів плечима інспектор. — Не знаю, чи не вчинив би на твоєму місці і я те саме...
Філіп засмучено подивився на нього.
— Ви навмисно так кажете!.. — промовив він. — Просто хочете заспокоїти мене!..
— Ні, ні!.. Я не роблю зайвих компліментів!..
Інспектор підвівся і довго походжав кімнатою.
— Філіпе, чи оглянув ти місце, де сталася пригода? — зненацька запитав він.
— Ні, не оглянув, — зніяковіло признався хлопець. — Навіщо оглядати?
— Та, може, вони щось загубили... який-небудь маленький предмет...
— Не подивився! — жалісно визнав хлопець.
— Нехай, я сам огляну... А який був із себе хлопчик у синіх штанях?.. Якого віку?..
— Такий, як ми! — одразу ж відповів Філіп. — Або трохи старший...
— Кажеш, він був у синіх штанях... Бувають усякі сині штани... Із звичайної тканини, байові... А можуть бути і з найкращого габардину...
— Це була не проста тканина! — упевнено сказав Філіп. — Вони сиділи на ньому дуже добре... Та й сорочка мені здалася дуже гарною... Зовсім чиста... випрасувана...
— Взагалі тобі здалося, що хлопець гарно вдягнений?..
— О, куди краще за нас!..
— Он як!.. А не пригадуєш, раніше ти не бачив цього хлопця?
— Ні, не бачив...
— Отже, він тобі зовсім не знайомий?
— Зовсім! — категорично відповів Філіп. — Я впевнений, що він не з нашого кварталу!..
— А як побачиш, то впізнаєш?
— Звичайно....
— Але ж ти бачив зверху... А якщо зустрінеш його на вулиці...
— Байдуже... Як він буде так само вдягнений, — неодмінно впізнаю...
— А в який бік їхала машина?.. До Васкового будинку чи навпаки?
— Навпаки... До найближчого рогу...
— Не пригадуєш, коли вона зупинилася, — мотор був вимкнутий чи працював?..
— Цього я не помітив... — знічено проказав Філіп. — У кожнім разі, не було чути ніякого шуму...
— Чи не пригадуєш: хоч якесь із вікон було опущене? — вів далі інспектор.
Філіп одразу не відповів, він напружив пам'ять:
— Здається, переднє.
— Поки що досить! — задоволено сказав інспектор. — Дарма, Філіпе, не побивайся за номером... Тепер злодій, навіть якби він був пташкою, — од нас не втече...
— То ви його схопите? — радісно вигукнув Зарко.
— За два-три дні... Не більше... А тепер ходімо оглянемо те місце...
Інспектор уважно оглянув місце і знайшов білий перламутровий ґудзик від сорочки. Він зрадів цій знахідці — це, власне, був один із маленьких незаперечних доказів, який міг свідчити про особу злочинця. Він свідчив і про те, що відбувалась якась боротьба, що хлопчик чинив опір. Інспектор стояв якраз на тому місці, де сталася пригода, і в своїй уяві намагався інсценувати все знову.
Ось хлопчисько йде вулицею. Машина наздоганяє його із зупиняється. Чоловік у брунатному піджаку висовується у вікно:
"Хлопчику, хочеш прокататися?"
"Не хочу!" — відповідає хлопчик.
Та в тім-то й справа, що він не сказав "не хочу". Він прокричав "не хочу". Чому?.. Якщо якась звичайна добропорядна людина запросила покататися на автомашині, хлопчик міг погодитись, а міг і відмовитись. Якби він і відмовлявся, то навряд чи кричав би... Ніхто не відмовляється з криком від запропонованої послуги. Логічно припустити, що хлопець був наляканий, відчув якусь загрозу й тому так підвищив голос. Але ж чим його може налякати автомашина або звичайний громадянин?
Інспектор потер чоло. Він уже мав відповідь, але не квапився з нею. Він усе ще шукав, намагався знайти якесь інше, вірогідніше пояснення. Хлопчина упізнав людину в автомашині й мав якусь підставу боятися її. Він був наляканий цією людиною, самою зустріччю з нею. Тоді він і викрикнув: "Не хочу!"
Саме так і було...
А потім?
Якщо вважати, що це було саме так, то все подальше пояснити легко. Побачивши, що хлопчика не можна взяти хитрощами, чоловік у брунатному піджаку виходить із машини. Він пробує залякати хлопчика, — примушує силою його сісти в машину. Хлопчик чинить опір, не погоджується.
"Я кричатиму!" — вигукує він.
І все-таки нападник устигає викрасти хлопчину.