Так... Зараз дізнаюсь.
Він поклав трубку і, поблискуючи потом, підійшов до нас, щоб узяти наші круглі солом'яні капелюхи.
— Пані чекає на вас у вітальні! — вигукнув він і без будь-якої потреби показав, куди йти. За такої спеки кожен зайвий рух був марнотратством суспільного запасу життєвих сил.
У вітальні, завдяки полотняним тентам над вікнами, було темно й прохолодно. Дейзі й Джордан лежали на величезній тахті, мов два срібних ідоли, притримуючи свої білі сукні, що тріпотіли під співучим повівом вентиляторів.
— Неможливо ворухнутись! — вигукнули вони разом.
Пальці Джордан, засмагу яких прикривала біла пудра, на мить затрималися в моїй руці.
— А де ж наш уславлений спортсмен, містер Томас Б'юкенен? — спитав я.
I тут-таки почув його грубий, хрипкий, приглушений голос — він розмовляв у холі по телефону.
Стоячи на темно-червоному килимі посеред вітальні, Гетсбі зачудовано роззирався довкола. Дейзі, дивлячись на нього, засміялася своїм милозвучним, хвилюючим сміхом; малесенька хмарка пудри здійнялася з її грудей.
— Є чутка,— прошепотіла Джордан,— що Том зараз розмовляє із своєю пасією.
Ми примовкли. Голос у холі роздратовано вибухнув:
— Коли так, то я взагалі не продам вам цю машину... I взагалі, ніяких обов'язків перед вами я на себе не брав... I я взагалі попрошу вас не морочити мені голову й не дзвонити, коли люди сідають до столу.
— Певно, давно вже натис на важілець,— глузливо сказала Дейзі.
— Та ні,— запевнив її я,— він справді збирався продати машину. Я випадково знаю про цю справу.
Том рвучко відчинив двері, на мить заповнив весь отвір своїм кремезним тілом, а тоді квапливо ввійшов до кімнати.
— А, містер Гетсбі! — з добре прихованою неприязню він простяг широку, плоску долоню.— Радий вас бачити, сер... Привіт, Ніку...
— Приготуй нам випити чого-небудь холодного! — вигукнула Дейзі.
Коли Том вийшов з кімнати, вона підвелася, підійшла до Гетсбі і, притягши до себе його обличя, поцілувала в уста.
— Я кохаю тебе, ти ж знаєш,— прошепотіла вона.
— Не забувай, що ти тут не сама,— сказала Джордан.
Дейзі озирнулася невидющими очима.
— А ти поцілуй Ніка.
— Ні сорому, ні совісті!
— I нехай! — вигукнула Дейзі й вибила чечітку перед каміном. Але зразу згадала про спеку й з винуватою міною повернулася на своє місце на тахті. В цю мить до вітальні ввійшла накрохмалена няня, ведучи за руку малу дівчинку.
— Мо-є зо-лот-ко,— заворкотала Дейзі, розкриваючи обійми.— Ходи до мамусі, мамуся так любить тебе.
Няня відпустила дівчинку, і та, перебігши кімнату, сором'язливо сховалась у складках материної сукні.
— Мо-є зо-лот-ко! Мамуся не забруднила пудрою твої жовтенькі кучерики? Стань-но рівно, привітайся з гістьми!
Ми з Гетсбі по черзі нахилились і потисли неохоче простягнуте рученя. Гетсбі не зводив з дитини здивованих очей. Певно, доти він просто не вірив у її існування.
— Няня причепурила мене перед сніданком,— сказала дівчинка, знову горнучись до Дейзі.
— Це тому, що мамуся хотіла похвалитися тобою.— Вона притулилася щокою до єдиної борозенки на білій шийці.— Ти моє чудо! Ти моє справжнісіньке маленьке чудо!
— Так,— спокійно погодилася дитина.— А в тітусі Джордан теж біла сукня.
— Тобі подобаються мамусині приятелі? Подивися, вони гарні?
— А де тато?
— Вона зовсім не схожа на батька,— сказала Дейзі.— Пішла в мене. I волосся в неї моє, і овал обличчя.
Вона відкинулася на подушку тахти. Няня підійшла і простягла руку.
— Ходімо, Пеммі.
— До побачення, серденько моє!
Сумно озирнувшись назад, слухняна дитина взялася за руку няні й була виведена з кімнати саме в ту мить, коли знову з'явився Том, а слідом за ним — лакей з чотирма склянками джину з лимонним соком, у яких торохтів лід.
Гетсбі взяв склянку.
— Таки начебто холодне,— силувано мовив він.
Ми почали пити довгими, жадібними ковтками.
— Я десь читав, ніби сонце з кожним роком дедалі більше розігрівається,— весело сказав Том.— I нібито незабаром земля впаде на сонце,— а втім, ні, стривайтє, зовсім навпаки! — сонце з кожним роком остигає.
— Давайте вийдемо,— запропонував він Гетсбі.— Я хочу показати вам свої володіння.
Я вийшов на веранду разом з ними. По зеленій воді протоки, змертвілій від спеки, повільно повзло самотнє вітрильце, прямуючи до свіжості відкритого моря. Гетсбі постежив за ним очима, а тоді показав рукою на той бік затоки.
— Онде мій будинок, якраз навпроти.
— Так-так.
Ми знову задивилися в далечінь, понад трояндовими кущами, розпеченим травником і висушеними спекою водоростями, що позначали край води. Біле крило вітрильника торкнулося прохолодної блакиті небокраю. Десь далі лежав хвилястий океан, усіяний благословенними островами.
— Оце спорт,— сказав Том, кивнувши головою.— Я хотів би хоч на годинку опинитися на тому суденці.
Снідали ми в їдальні, теж затемненій від сонця, запиваючи холодним пивом удавану веселість.
— А куди нам подіти себе ввечері? — вигукнула Дейзі.— I завтра, і післязавтра, і в найближчі тридцять років?
— Не розводь меланхолію,— сказала Джордан.— Хіба ти не знаєш: життя починається знову восени, з першим похолоданням.
— Але зараз так жарко,— не вгавала Дейзі, мало не плачучи.— I все так плутається й переплутується. Давайте поїдемо до міста!
Її голос насилу пробивався крізь вар, долаючи його опір, намагаючись видобути з нього бодай щось певне.
— Буває, стайню переобладнують під гараж,— казав Том, звертаючись до Гетсбі.— А от я — перша людина, що переобладнала гараж під стайню.
— Хто хоче їхати до міста? — правила своєї Дейзі. Гетсбі повільно звів погляд на неї.— Ох! — вигукнула вона.— Для вас спека наче й не існує.
Їхні очі зустрілись, і вони задивились одне на одного, й довколишній світ перестав для них існувати. Потім Дейзі примусила себе опустити очі.
— Для вас спека наче й не існує.
Вона освідчувалася Гетсбі в коханні, і Том Б'юкенен раптом усе зрозумів. Він завмер, приголомшений. Рот його розтулився, він подивився на Гетсбі, потім знову на Дейзі так, наче оце тільки тепер упізнав у ній якусь дуже давню знайому.
— Ви схожі на джентльмена з рекламного оголошення,— вела далі Дейзі невинним голосом.— Знаєте, з отієї реклами, що...
— Гаразд,— квапливо урвав її Том.— Їдьмо до міста, я згоден. Атож, їдьмо до міста!
Він підвівся, позираючи то на Гетсбі, то на свою дружину. Ніхто не ворухнувся.
— Ну, чого ж ви! — Він уже насилу стримувався.— Чого ви сидите? Як їхати, то їхати.
Рукою, що аж тремтіла від напруження, він вилив у рот рештки пива із склянки. Голос Дейзі підняв нас усіх з-за столу й вивів на розпечену жорству під'їзної алеї.
— Невже ми отак зразу й поїдемо? — затялася вона.— Куди ми поспішаємо? Комусь, може, ще хочеться викурити сигарету...
— За сніданком усі накурилися донесхочу.
— Ой, ну давай по-доброму,— благально сказала вона.— Не треба дратуватися в таку спеку.
Він не відповів.
— Що ж, гаразд,— сказала вона.— Ходімо, Джордан.
Вони вдвох пішли нагору, щоб причепуритися перед поїздкою, а ми втрьох стояли, переступаючи з ноги на ногу на гарячій жорстві. Срібний серп місяця вже мрів на заході. Гетсбі кашлянув був, бажаючи щось сказати, потім передумав, але Том уже встиг крутнутися на підборах і очікувально втупився очима йому в обличчя.
— Ваша стайня десь тут близько? — через силу здобувся на голос Гетсбі.
— За чверть милі звідси.
— Он як.
Пауза.
— Ну за яким бісом нам їхати зараз до міста? — вибухнув Том.— Цим жінкам часом таке спадає на думку, що аж...
— Прихопимо з собою чогось випити? — гукнула Дейзі згори, з вікна.
— Я візьму віскі,— відповів Том і ввійшов до будинку.
Гетсбі судорожно обернувся до мене:
— Мені просто мову одбирає в його домі, друже.
— У Дейзі нескромний голос,— зауважив я.— У ньому вчувається...— Я завагався.
— У ньому вчувається дзенькіт грошей,— несподівано сказав він.
I так воно й було. Тільки тепер я зрозумів це. В її голосі дзенькали гроші — ось що безнастанно вабило в його чарівних переливах, дзенькіт металу, переможна пісня кимвалів... У високім білокам'янім палаці королівна юна, злотосяйна...
Том вийшов з дому, по дорозі загортаючи в рушник велику пляшку віскі. За ним ішли Дейзі й Джордан у маленьких тісних капелюшках, що кокетливо поблискували на сонці, з легкими накидками на руці.
— Може, поїдемо моєю машиною? — запропонував Гетсбі. Він помацав гарячу зелену шкіру сидіння.— Як же я не здогадався поставити її в затінку.
— У вас звичайне перемикання швидкостей? — спитав Том.
— Так.
— Тоді ви беріть мою машину, а я поведу вашу.
Гетсбі ця пропозиція не сподобалась.
— Боюся, до міста в моїй не вистачить бензину.
— Вистачить, вистачить,— категорично відказав Том.— А як весь вийде, підзаправимося в якій-небудь аптеці. Тепер в аптеках чим тільки не торгують.
Після цього начебто безневинного зауваження запала мовчанка. Дейзі спідлоба подивилася на Тома, а на обличчі Гетсбі на мить з'явився якийсь чудний вираз — незвичний і водночас невловимо знайомий, немовби вже описаний мені кимось у розмові.
— Ходім, Дейзі,— сказав Том, підштовхуючи її до машини Гетсбі.— Я прокатаю тебе в цьому цирковому фургоні.
Він відчинив дверцята, але Дейзі вислизнула з-під його руки.
— Ти бери Ніка й Джордан. А ми поїдемо за вами в цій машині.
Вона підійшла до Гетсбі й торкнулася рукою його плеча. Том і ми з Джордан умостилися на передньому сидінні машини Гетсбі, Том обережно пересунув незвичний важіль, натис на педаль — і ми помчали, розтинаючи в'язке марево спеки, залишивши Гетсбі з Дейзі далеко позаду.
— Бачили? — спитав Том.
— Що саме?
Він гостро глянув на мене, лише тепер, очевидно, збагнувши, що ми з Джордан давно вже про все знаємо.
— Ви, певно, маєте мене за безнадійного дурня,— мовив він.— Нехай так, але знайте: я наділений... ну, шостим чуттям, чи що, й воно мені часом підказує, що робити. Ви можете не вірити в таке, але наука...
Він затнувся. Безпосередня дійсність нагадала йому про себе, не давши зірватися в безодню абстрактних розумувань.
— Я вже зібрав деякі відомості про цього ферта,— озвався він знову.— Можна було б і глибше копнути, якби я знав...
— Ти що ж — до ворожки ходив? — глузливо спитала Джордан.
— Що? — Ми засміялись, а він спантеличено подивився на нас.— До ворожки?
— Атож. З приводу Гетсбі.
— З приводу Гетсбі? Та ні, навіщо.