Щоразу, як я їх здибаю, вони правлять мені про цілковите психологічне невігластво німців. Між нами, чи не здається вам, що досі вони аж надто дбали про психологію і нині зуміли б навіть якось це засвідчити? Я не перебільшую, повірте мені. Щойно мова зайде про німців, хай і найбільших велетів на кшталт Ніцше чи Ґете, Коттар одразу ж заявляє: "Звична психологічна глухота, характерна для тевтонської раси". У війні, звичайно, є для мене речі й куди прикріші, але, погодьтеся: тут хоч-не-хоч скипиш. Норпуа людина тонша, визнаю, а все ж і він із самого початку плутається у трьох соснах. Але що можна сказати про ці статті, які викликають загальний ентузіазм? Любий мій друже, ви, як і я, добре знаєте, чого вартий Брішо, і я дуже його люблю і любити не перестану, хоча розкол і відлучив мене від його каплички, а отже, й бачимось ми далеко рідше. Зрештою я шаную нашого красномовного і дуже освіченого професора і визнаю: це страшенно зворушливо, коли хтось у його віці, а він останніми роками таки добряче підтоптався, зголошується, як він мовить сам, "на службу". Але кінець кінцем добрий намір — одне, а талант — інше, Брішо ж безталанний. Я поділяю його захоплення величчю цієї війни. Але чи не дивно, що такий сліпий шанувальник античности як Брішо, незмірно щедрий на сарказм щодо Золя, схильного вбачати більше поезії в робочих оселях і копальнях, ніж в історичних палацах, або щодо Ґонкура, схильного предкладати Дідро над Гомера, а Ватто над Рафаеля, — знай товче нам, що Термопіли чи навіть Австерліц — дрібничка проти Вокуа. Словом, цього разу публіка, опірна колись щодо модерністів од літератури та мистецтва, схиляється перед модерністами од війни, бо перейняла саме такий спосіб мислення, а крім того, кволі уми приголомшує не краса, а огром чину. Не пишуть уже з-німець-ка "колосаль", а саме те, перед чим колінкують, і є колосальне. Скоро мова зайшла про Брішо, чи не бачили ви Мореля? Мені переказували, ніби він знову хоче побачитися зі мною. Хай ступить перший крок, та й квит, я старший, не мені й починати".
Забігаючи наперед, зазначмо: на жаль, уже наступного дня, барон де Шарлюс зіткнувся віч-на-віч на вулиці з Морелем; Морель, аби розпалити в баронові ревнощі, узяв його під руку і набалакав йому купу більше чи менше правдивих історій, а коли пан де Шарлюс, приголомшений, захотів провести з Морелем вечір і скасував свій маршрут, Морель, запримітивши якогось товариша, розпрощався; тоді пан де Шарлюс, сподіваючись, що отямить Мореля вдаваною погрозою, сказав: "Гляди, бо я помщуся", — але Морель розреготався і пішов геть, поплескуючи по карку й обіймаючи за талію спантеличеного товариша.
Слова барона де Шарлюса про Мореля свідчили, наскільки кохання, — а баронове кохання ще не згасло, — робить нас (пробуджуючи водночас нашу уяву та вражливість) легковірнішими і не такими гордими. Але коли пан де Шарлюс додав: "Цей хлопчина шаліє за жінками і ні про що інше не думає", він був куди ближчий до правди, ніж гадав. Він це сказав, спонукуваний самолюбством і ревнощами, даючи наздогад іншим, що Морель ні до кого вже потім не прихилявся таким робом, як до барона де Шарлюса. Але я ані на крихту не йняв віри цим словам, я був свідком того, про що баронові де Шарлюсу ніколи не довідатися, а саме, як Морель за п'ятдесят франків зночував ніч із Ґермантом. І коли, побачивши пана де Шарлюса, Морель (за винятком тих днів, коли він з потреби сповідатися навмисне натикався на барона, а потім казав йому журно: "Перепрошую, визнаю, що поводився з вами мерзенно"), сидячи з товаришами на терасі кав'ярні, хихотів разом з ними, тицяв у барона пальцем і со-корів, як сокорять для сміху до старих педиків, я був переконаний, що він чинить так, аби приховати свою гру, і що відведений паном де Шарлюсом осторонь кожен із цих громадських критиканів зробив би все, чого зажадав би від них барон. Я помилявся. Якщо особливий нахил призводить до збочення, — а це трапляється в усіх сферах, — таких людей, як Сен-Лу, або таких, що стоять від нього якнайдалі, то нахил супротивний відриває від цих практик людей, у яких вони були чимось найзвичайнішим. У декого зміна ця настає шляхом запізнілого релігійного каяття, струсу, спричиненого скандалами, або зі страху перед уявними хворобами, якими їх щиро лякають родичі (серед них — консьєржі та лакеї) або — нещиро — ревниві коханці, які, думаючи таким робом зберегти молодика для себе, навпаки, відпихають його і від себе, і від інших. Тож-бо колишній бальбецький ліфтер не пристав би за жодні скарби світу на пропозиції, які тепер видавалися йому не менш грізними, ніж пропозиції ворога. Що ж до Мореля, то його відмова усім без винятку — і тут барон де Шарлюс, не відаючи про це, казав правду, що підтверджувала його ілюзії і заразом нівечила надії, — пояснювалася тим, що через два роки після розлуки з паном де Шарлюсом Морель залюбився в жінку, з якою й жив; наділена сильнішою, ніж у нього волею, ця жінка потрапила накинути йому цілковиту вірність. Отож-бо Морель, який під той час, коли пан де Шарлюс ущедряв його грішми, подарував за п'ятдесят франків одну ніч принцові Ґермантському, не взяв би ні від нього, ані від абикого жодної суми, хоч би йому давали й п'ятдесят тисяч. А що йому бракувало гонору та безкорисливосте, то "жона" зуміла пробудити в ньому почуття власної гідносте, і тепер він залюбки, із бравадою та хизуванням, заявляв, що ніхто не перекине до нього золотого містка. Отак-то гра розмаїтих психологічних законів надолужує в пору розквіту людського роду все те, що могло б його занапастити, викликаючи або гіперемію, або анемію. Щось таке буває і з квітами, де та сама відкрита Дарвіном мудрість регулює способи запліднення, по черзі протиставляючи їх одні одним.
"Чудасія, — додав барон де Шарлюс пискучим голоском, який він іноді видобував із себе, — я чув, як декотрі люди цілі дні веселяться, п'ють смачні коктейлі, і раптом, ні сіло ні впало, заявляють, що не докаланять до кінця війни, що в них серцева недостатність і вони не годні думати ні про що інше, окрім наглої смерте. Та що найдивніше: так воно все й виходить. Незбагненно! Чи винне тут харчування, бо їдять вони вже тільки зле приготовані страви, чи те, що, пнучись із шкури, вони впрягаються не в своє діло, згубне для їхнього здоров'я? Бо ж я нотую дивовижну кількість таких чудних, передчасних кончин, передчасних принаймні з погляду небіжчика. Не пам'ятаю вже, чи казав я вам, що Норпуа захоплюється війною. Але яка химерна манера говорити про неї! Передусім чи помічали ви, як плодяться усі ці нові вирази, аби потім, стершись від щоденного вжитку, — бо Норпуа справді невтомний, не інакше, як це смерть моєї тітки Вільпарізіс обдарувала його другою молодістю, — миттю бути заступленими іншими загальниками? Пам'ятаю, колись ви розважалися, нотуючи ці мовні тропи, їхню появу, розквіт і занепад: "Хто сіє вітер, той пожне бурю", "Пес гавкає, а віз їде", "Робіть мені добру політику, а я вам зроблю добрі фінанси, як казав барон Луї", "Є певні симптоми, вбачати в них трагедію було б пересадою, але й не зважати на них гріх", "Працювати на прусського короля" (це виявилося непомильним і, зрештою, воскресло). Гай-гай, а скільки подібних фраз ляснуло! Чого в нас тільки не було! "Клаптик паперу", "заборчі імперії", "славетна Культур, що зводиться до мордування безборонних жінок і дітей", "Переможе той, як мовлять японці, хто протримається на чверть години довше", "германо-пер-си", "наукове варварство", "якщо ми хочемо виграти війну, за влучним висловом Ллойд-Джорджа", хоча на це вже не уповають, чи там "наші зухи", "наші відчайдухи-молодці"! Навіть складня знакомитого Норпуа зазнала через війну таких самих небажаних і глибоких змін, як випік хліба чи справність транспорту. Чи помітили ви, що наш світоч, коли його бере охота видати бажане за дійсне, не зважується, проте, вжити найзвиклішого у світі футурума, бо події ще його спростують, а як знак наших часів обрав дієслово "знати"? Я признався баронові де Шарлюсу, що не дуже розумію, що він має на думці.
Принагідно зазначу, що дук Ґермантський принаймні не поділяв братового песимізму. А втім, він був ще більший англофіл, ніж барон де Шарлюс англофоб. Він вважав пана Кайо за зрадника, що тисячу разів заслужив на кулю. Коли брат вимагав від нього доказів зради, дук Ґермантський відповідав, що якби малося засуджувати людей, які підписують папір із заявою "Я зрадив", за цей гріх нікого б не покарали. В разі, якщо мені не випаде нагода до цього повернутися, зазначу також, що через два роки дук Ґермантський, порваний най-щирішим антикайоїзмом, запізнався з англійським військовим аташе та його дружиною, дуже освіченою парою, заприязнився з ними, як за часів Дрейфусової справи із трьома чарівними дамами, і першого ж дня був вражений, коли, згадавши про Кайо (він вважав його засудження за справу вирішену, а злочин за очевидний), почув з уст освіченої і чарівної пари таку відповідь: "Але ж десь-найпевніш його виправдають, проти нього ніщо не свідчить". Дук Ґермантський спробував навести доказ, що пан де Норпуа, складаючи свідчення, сказав, поглядаючи на пригніченого Кайо: "Ви — французький Джолітті, так, пане Кайо, ви — французький Джолітті". Але освічена і чарівна пара осмішила пана де Норпуа, назвала його маразматиком і дійшла висновку, що, хоч у"Фігаро" написано про "пригніченого Кайо", правильно було б сказати про "насмішкуватого Кайо". Незабаром погляди дука Ґер-мантського змінилися. Приписувати цю зміну впливам англійки не було чимось аж таким незвичним, як могло б здаватися, якби її комусь пощастило напророкувати бодай ще року 1919, коли англійці називали німців не інакше, як гунами, вимагаючи жорстокої кари для винуватців. Адже вони теж змінили погляди, схвалюючи кожну постанову на шкоду Франції та допомагаючи німцям.
Але вернімося до барона де Шарлюса. "Річ у тім, — відповів він, коли я признався, що не розумію його, — що "знати" у статтях Норпуа — це символ прийдешности, або символ прагнень пана де Норпуа, а також, зрештою, наших прагнень, — додав він, не зовсім, мабуть, щиро. — Бачте, якби це "знати" не стало звичним символом прийдешности, зрештою, не штука було б здогадатися, що підметом цього дієслова може бути якась країна.